Залісся - Маковей Осип

Чи нарочно приготовляти собі нове розчаровання, і то н е-м и н у ч е розчаровання?.. Собі і їй?

Славко глянув скоса на Маню. Она ніби читала газету, але так, як би кождої хвилі готова була сама щось сказати або дальше слухати єго бесіди.

— Я вас розумію,— відізвалася она по кількох хвилях.

Він стрепенувся.

— Розумієте мене?

— Розумію. Не бійтеся і... і не говорім більше о тім.. Почасти маєте навіть рацію...

Але в тих словах Мані, хоч вона старалася виповісти їх спокійно, все-таки бриніла сумна нота, котру годі було не замітити.

Славко засоромився нараз своєї трусливості і не міг того затаїти, що збирався оправдувати себе. Але Маня не дозволила єму оправдуватися, встала з лавки, сказала:

— Ходім збирати фіялки! — і він послушно пішов за нею.

Хотів почати знов яку розмову, зовсім просту, буденну, хоч би про погоду, і не міг перемогти себе. Відійшов від неї о кільканадцять кроків і збирав мовчки фіялки.

Але розворушені думки не покидали єго. Він уже не знати котрий раз повторяв собі в думці, що є останнім дурнем, котрий в теорії радить не випускати з рук приємних хвиль, а в практиці сам ніколи того не робить. І коли б хоч з яких важних причин! А то що? жаль єму і себе, жаль єї... ні! глупа та вся історія! краще про неї не думати, бо й так нічого з неї не вийде.

— Панно Маню, прошу, фіялки!

— О, ви вже тілько назбирали! А як пахнуть!.. Ви вже не гніваєтеся на мене? — спитала майже зі страхом.

Славко здивувався:

— Або ж я гнівався на вас?! Ані мені на думку не приходило!

— Справді ні?

— Слово даю. Коли гнівався, то тілько на себе.

— Можна вас спитатися, за що?

— За що? Як би то вам сказати?.. Так трудно відповісти на то коротко... Різні думки прийшли мені до голові. Почали ми, правда, розмову від Більського, від зневаги,— та ось куди зайшли, т. є. я зайшов! Може, і вас яким словом нарушив?

— Ні, ви нічого обидного не сказали.

— Не дивуйтеся мені, панно Маню,— просив Славко,— я часом такий неконсеквентний... Других посуджую о безсердечність, о трусливість і т. д., а сам не ліпший, як другі, може, ще й гірший.

— Но-но! тілько не судіть себе так остро; нехай вас уже другі судять! — потішала єго Маня.— От ходім на підвечірок! Якось то буде...

Обоє пустилися доріжкою до двора. А тим часом з далекого кута парку на них пильно дивилися цікаві дівчата-робітниці.

— От, най би побралися! — замітила одна з них.

— Була би гарна пара! — докинула друга.

— Ади, як ідуть собі вкупці! —завидувала третя, спершися на рискаль.

— Не знати, чи видасть її дідич за него?

— Що, за него? — спитався Микола.— За простого попа?

— Або ж він не гарний хлопець?

— Але що він має? — сердився вже старий наймит.— Як не той з Мурованки, то інший пан її візьме, але пан — розумієте? — багатий.

— Шкода! — жалували дівчата.

— Ба! — відповів їм Микола так, якби хотів сказати: "На то нема ради". ^

— А ви коли женитеся? — спиталася одна збиточна робітниця в Миколи.— Я би зараз за вас вийшла.

— Хе-хе-хе! — сміявся Микола.— Чекай, по великодні поговоримо; най піст мине.

— Адже твій тато молодший, як Микола! — обізвалися дівчата.

— Що з того, коли мені Микола сподобався,— боронилася дівчина.— Та вже хіба почекаю, заки піст мине.— І вона заспівала собі:

Ой все пости, ой все пости, Чей будуть м'ясниці, Як не піду восінь замуж, То піду в черниці.

— Ано! дівчата, до роботи! — напоминав Микола.— А вже котрусь з вас возьму.

Не прибив передновок у дівчат охоти до життя і веселості.

XVII

В Заліссі передновок був незвичайно тяжкий. Люди мерли, як мухи, в пізній осені. У вдови по Криворукім померло двоє дітей молодших; лишився один Михась, школяр. Отець Левицький мав що другий-третій день похорон. З похоронів тих не то не мав ніякого зарібку, а ще й перестудився раз у слоту тяжко, так що аж на Великдень підвівся з ліжка. З того часу він завсігди покашлював та чувся нездоровим.

Ті похорони напровесні приймалися людьми байдужно. Они, немов по звичаю, плакали на них; але до кількох днів забували, а то й дякували богу, що забрав з-поміж тих злиднів з двадцять осіб, котрі так само не мали що їсти, як і другі. Трохи не завидували їм.

Впрочім в селі було глухо і непривітно. На кілька днів розбурхали єго вісті о процесі Костишина, арештовання писаря і Мошка Зільбера. В процесі тім був свідком і о. Левицький. Не багато він міг сказати, бо селом не займався, але мусив признатися до дуже немилої річі, що на весілля доньки позичив від Костишина 300 з[олотих] р[инських]. У справозданнях газетних з того процесу вправді не було сказано, на що він позичив ті гроші, але вже сам факт, оголошений перед світом, що о. Левицький мав діло із злодієм Костишиним, дуже згриз і єго родину, і Горошин-ських — а вже Славка таки найбільше. Він рад був під землю запастися, коли Заборовський прочитав в газеті о процесі і почав з ним о тім розмову. Процес скінчився так, що Мошко Зільбер вийшов з него безкарно, війта засудили на півтора року, писаря на рік в'язниці, а війтового брата Андрія на вісім місяців. Всі прихильники тої спілки в Заліссі по тім процесі дуже притихли і, як перше всюди було їх повно в селі, так тепер поробилися дуже маленькі і маломовні. Навіть сам Зільбер притих і не чути було, щоби шукав собі якої нової жертви.

Наслідки процесу були ще й такі, що цілу раду громадську, котра й так мала рядити тілько до осені, розв'язали, а комісарем установили власті дідича Заборовського.

Другий раз зворушилося значно село, коли дізналося, що мають приїхати мазури оглядати грунт Заборовського, скоро тілько сніг трохи щезне.

— Що то,— казали,— пан чужинців спроваджує, а своїх не має?

Пішла навіть окрема депутація до двора, підмовлена Головатим, просити пана, щоби він або почекав з продажею, заким роздобудуть гроші і самі куплять, або взагалі покинув ту думку. Депутація убрала ту просьбу в дуже нещасливі слова, один ґазда вихопився, що грунт Заборовського — то таки їх грунт, заліських людей (виходило на таке, що Заборовський тілько тимчасовий посідатель),— дідич слухав-слухав того з усміхом, а вкінці спитав грізно:

— Гроші маєте?

— Не маємо,— відповіли гуртом.

— Як же ви смієте, сякі-таки, мені ту приходити та ще дурниці говорити! — скрикнув він раптом.— Геть, fora ze сіууога! 1 Лайдаки! кажуть, що грунт їх. Чули ви таке? — обернувся він до Славка, коли депутація виходила за-сумована з двора.

Славко старався їх оправдати. Казав, що, може, вдасться єму зложити спілку, котра би сей грунт купила. Він старався вже о се і єму не вдалося перший раз; але має надію, що другим разом поведеться. Тілько треба виждати.

— Говоріть своє! — відповів Заборовський.— Мені грошей зараз потрібно, розумієте?

Але того дня вчепилася єго і донька та стала просити, щоби здержався з продажею грунту або зробив велике добро для громади і продав своїм, хоч — казала — яке-то воно й добро, коли заплатити треба.

— Як же ти хотіла, щоби я дармо дав? — угнівався Заборовський.— Не сердь мене, Маню, раджу тобі. Не мішайся мені в мої справи! Ти на тім не розумієшся.

— Не гнівайтеся, татунцю, прошу вас,— стала Маня примилюватися,— адже я не чогось злого хочу!

— Але ти не розумієшся на тім!

— Може, і не розуміюся, але мені здається...

— Ет! — перебив їй мову батько.— Тобі так здається, а мені інакше. Тут нема що багато говорити!..

В цвітну неділю приїхали чотири мазури оглядати грунт. Заборовський опровадив їх по цілім полі і принимав відтак у себе перекускою. Притім годилися, як і що зробити.

Було вже полуднє, а они ще не полагодили справи. Заборовський походжав нетерпеливо по комнаті, коли нараз зачув, що хтось заїхав на подвір'я. Він виглянув і здивувався: се приїхала пані баронова Маєранська з Новосілок. Він уже бачив її кілька разів у місті і зараз пізнав. Забувши мазурів і продаж грунту, вибіг з кімнати, мов молодець, і звітався з бароновою на порозі.

— Я приїхала вас, сусідо-добродію, відвідати і з вами пізнатися,— говорила пані баронова.— Ми найближчі сусіди, отже, годиться, щоби ми зналися.

— Але ж цілую руці пані баронової... то правдива честь для мене... Прошу ближче, прошу ближче!

Заборовський немов відмолоднів, так жваво увихався коло баронової. Обоє вступили до салону. Там познайомилася баронова з Манею.

— Яку ж ви гарну і рослу доньку маєте, пане Заборовський! — одушевилася баронова панною, коли Заборовський клав єї футро на крісло.

— М аю, пані добродійко, маю,— говорив Заборовський, як в гарячці.— Пані позволять, що я на хвилиночку відійду взяти інший сурдут, бо я собі, звичайно, як дома вигідно, а при гостях не випадає.

— Але ж, пане Заборовський,— просила баронова любеньким голосом,— тілько ви не задавайте собі ніякого клопоту! Я ж не панночка, що на таке дуже зважає... А ще і сина, чую, маєте?

— Маю, пані! Гультяй такий, що пошукати. Я єго зараз закличу.

Заборовський вибіг у другу кімнату і кликнув на Стася. Притім в одній хвилі і переодягнувся. Увійшов разом зі Стасем до салону.

— Мій син Стасьо!

Стасьо поцілував баронову в руку і стояв заклопотаний. Але баронова втішилася і ним:

— Цілком такий самий, як мій Владзьо,— казала вона і гладила Стася по голові.— Мій учиться в Хирові у єзуїтів,— додала.— Сідай же собі, Стасю, ту коло мене; сідай, дитинко! не встидайся!

— Здичів хлопчисько на селі! — замітив Заборовський.

— Ох, як же на селі і не здичіти! — нарікала баронова.— Так нудно, ані де вийти, ані з ким поговорити. Ще доки робила порядки у себе, спровадившись до Новосілок, то мала зо два місяці роботи і не нудилася. А тепер сиди та й сиди! От я й рішила пізнатися з Сусідами, щоби мала з ким жити.

— Я вже також вибирався до вас, пані, а тим часом ви мене випередили! — сказав Заборовський, видумавши на борзі чемність, про яку й не думав.— Дуже мене то тішить, вірте мені, пані.

— І ми тут живемо скучно,— замітила Маня.

— Вірю, вірю, та й ще по такій страті, по смерті матері. Давно то, як мама померла?

— Небавом рік буде.

— Жаль мені вас дуже, мої сироти! — говорила баронова, гласкаючи Стася дальше ласкаво по голові.— Знаю я, що то страта рідної матері, сама того зазнала...

Пані баронова говорила помалу і солоденьким голосом. Заборовський дивився на неї пильно і вдоволено усміхався. Дальша розмова велася про відносини Залісся і Новосілок, про відносини господарські (Заборовського чудувало значне обізнання баронової з господаркою) і родинні.