Залісся - Маковей Осип

То між панами побира-ються не так, як між мужиками... А добра панна, така, як небіжка мама.

— Гарна панна!

— Подобалася вам? — питається Микола і злегка усміхається.— Она собі, як я міркую, вас також вподобала.

— По чім так міркуєте?

— Ми знаємо... адже то видко.

— А того пана з Мурованки не вподобала собі?

— Она за ним не тягне... Він дуже би рад, а вона — ні. Кристинська казала... А чого ж би до нас так зчаста приїздив? От і нині...

— Може, з інтересом?

— Вже ми знаємо, з яким інтересом! Що ж він нашому панові ні брат, ні сват, а приїздить частіше, як свояки... Гей, дівки, не дармуйте! — обернувся Микола знов до дівчат, котрі хотіли почути єго розмову.— Ще грядки маємо копати!

Славко пішов дальше доріжкою. "Вже плещуть у дворі,— думав він собі,— хоч я не дав ніякої причини до поговорів". Дівчата знов співали, та вже сумної:

Ой у саду вишня, за садом ліщина, Любив я дівчину, а мене дівчина; Ой та любив я дві літі,— Тепер мені тяжко на світії

"Ой та любив я дві літі, тепер мені тяжко на світі!" — повторяв собі Славко в думці слова пісні... "Тепер мені тяжко на світі..."

— Пане Левицький, до побачення! — почув він нараз голос з подвір'я.

То Більський від'їздив і з коня заздрів Левицького в городі. Левицький відклонився. На ґанку стояв Заборовський і дивився за від'їжджаючим сусідом. Відтак він відійшов, а за добру хвилю появилася на гайку єго донька. Она оглянулася довкола, як би лякалася з кимсь стрітитися, помалу зійшла по кількох сходах і задумана пішла до брами парку.

Левицький приглядався їй уважно і дивувався єї очевидному неспокоєві. Чим ближче она підходила, тим лучче бачив він єї нетерпеливі рухи, почервоніле лице і живі очі, в котрих пробивався не то гнів, не то жаль на когось.

Встав і вийшов їй назустріч.

— Що вам таке, панно Маню?

— Не можу сказати.

Не хотіла казати, але Славко здогадувався, що так немило настроїло її ніщо інше, лише певно гостина Більського. Не мав відваги питатися її дальше і мовчав.

Маня сіла на лавку і задуманими очима вдивилася в групу безлистих акацій. Славко стояв оподалік. Робітниці співали в далекім куті города дальше:

Тепер мені кажеш: "Зоренько ясная", А потому скажеш: "Доле нещасная!" А хоть ти не скажеш, то мати: "Ліпше було бідну не брати".

Мелодія пісні була така сумна, а слова було чути так виразно!

451 15*

— Що вони співають, пане Левицький. Левицький повторив їй слова пісні і пояснив їх:

— Звичайна драма, в котрій виступають дві особи: він багатий, а вона бідна; він любить її, хоче її брати, а она вагається; знає, що потім може гірко покутувати за свою незаможність. Як не він сам, то єго родина затрує їй житє.

— То таке співається в тій пісні?

— Таке.

— Дивно мені.

— Чому дивно?

— Я щолиш перед хвилею пересвідчилася ще раз, яка правда в тій пісні... І коли вже раз перестануть мені зневажати мою добру маму? Що вона їм завинила? А то тепер і тато такий самий...

В очах Мані закрутилися сльози.

— Знаєте, пане Левицький, які люди не раз безсердечні, брутальні! І засвою безсердечність ще жадають поважання! Кілько разів уже від родини чули ми, що батько зле зробив, оженившись з такою бідною дівчиною, якою була покійна мама; кілько зневаг зазнали ми з тої причини, ніхто не хотів з нами жити... а тепер уже й мами нема, а ще батькові випоминають єго давній поступок! Що гірше, сам батько признає тепер, що зробив нерозумно. І то при мені, я сиджу при столі, а они таке говорять...

— Хто такий? — спитався Славко.

— Більський і тато. (Маня втерла сльози). Він думає, що я за него вийду, що я єго не зрозуміла!.. Розуміється, про маму не було ані слова, але він злегка закинув, що ми з ніким досі не жили — так якби ми людей, а не люди нас відреклися! — що тепер би можна почати знову товариські зносини (особливо тоді, якби я за него вийшла заміж!..), а тато на се тілько потакує і каже, що те все правда, сам немов до вини признається... оба пам'ять мами зневажають... За що? Мама була з роду бідна, але така добра!

Маня заплакала тихо, але по хвилі махнула енергійно рукою:

— Ні,— каже,— то не буде так, як тато хоче! Я вже не дитина!.. Чи вони не бачили, як мене то боліло? Чи они такі тупі? І то говорили так при мені, і, мабуть, їм і на думку не прийшло, що ранять моє серце... Перше "зоренько ясная", потім .доле нещасная"...

Славко не відзивався; думав про жаль Мані і слухав заразом нової пісні робітниць.

— Чи всі мужчини такі? — спиталася она в него по хвилі з якимсь невиразним усміхом...

Заким Славко відповів, робітниці відспівали:

"Скарай, боже, воріженьки! Зводять мене з доріженьки! Скарай, боже, хто з нас винен, Хто не любив, як повинен!"

Ой знаю, що за причина, Що не любить мя дівчина: Любить того, що багатий, Буде потім жалувати...

Славко усміхнувся, зачувши ті слова пісні.

— Чуєте, що вони співають?

— Чую,— відповіла Маня.

— Чи всі дівчата такі, як та, що о ній співають?.. Так у мужчин, як у женщин, по коротких хвилях пориву, забуття, любові, радості наступає холодніша розвага, журба

0 будучину, бажання обезпечення життя... А то просте, неромантичне бажання буває звичайно таке сильне, що ми

1 не шукаємо радості, аби лише потім не зазнати смутку. Так безнастанно думаємо о тім, що буде, що майже не застановляємося над тим, що є, що переживаємо. А то, що переживаємо, буває не раз таке гарне! Потім вічно жалуємо, що гарної хвилі не визискали. Кілько прегарних, щасливих хвиль ми самохіть відкидаємо від себе! Все нам здається, що щось краще настане, а тим часом щонайкраще ми з рук випустили.

Маня слухала уважно і, хоч Славко на хвилинку замовк, не відзивалася, немов ждала на єго дальшу бесіду.

— Розповісти вам одну пригоду, панно Маню?

— Прошу.

— Це буде маленька ілюстрація до того, що я сказав. По третім році теології під час ферій я і ще другий товариш були ми в гостях у батька Стефки, тої моєї Стефки, що я вам розповідав про неї. (Славко усміхався при тих словах глумливо). Панною Стефкою я не дуже й займався. Ми бавилися разом і танцювали на празнику, але она мене не займала більше як другі. Панна була молоденька, при-стійна, господарна, мало інтелігентна і не раз така дитинно-невинна, наївна, що з того можна було і сміятися і за то її найбільше любити. Так не я перший, тілько она перша звернула на мене більшу увагу. Трафилося раз, що я з нею сидів у городі, в альтані. Она складала з нарваних квіток букет, а я — по якійсь єї дуже наївній замітці до рожі чи до іншої квітки — дістав велику охоту докучити їй. Ішла розмова про любов, розуміється. Квітки дали до того причину. У неї любов була щось таке величаве, гарне, невидане, нечуване! Звичайно, як у доростаючої панни. А я захотів перед нею удавати дуже досвідченого і почав єї ідеал любові обдирати досить цинічним способом зі всеї краси, так як она в тій хвилі, під час моїх заміток, нетерпеливо обдирала рожу з листя. Я сам ще був дурний... Слухала она мене добру хвилю, мінилася на тварі, ставала щораз сумніша, кинула на мене наляканими очима, а вкінці як заплаче, як зачне за серце хапатися! Я остовпів! І що ви скажете? Замість у таку хвилю забутися, припасти до неї і почати потішати її, як можна, і самому тим тішитися, що она з моєї причини так плаче, я в першій хвилі сказав собі: "Дивися, що за гарна сцена! Жаль мені її, варто би потішити, поцілувати, приголубити — вона ж пристойна і мила! — але ні! бо що з того готово вийти?" Так, пані; і я воркнув кілька глупих слів і відійшов. А она там плакала... Плакала на мене, що я їй сподобався, був єї ідеалом, а ту єї тугу за ідеалом, то бажане щастя зобразив чимсь опростим, низьким, нікчемним... Той плач мене переслідував цілий день, я думав про него, прозивав себе всякими прізвищами за свій дурний розум та за тверде серце... я оминав її і не міг її забути... оминав до третього дня, поки їй не сказав, що її люблю... Так, але тоді не наступила така гарна сцена, як та в альтані... А тепер я собі не можу простити отої глупої журби в ту хвилю, тої обави, що з того могло вийти. Що з того вийшло? Нічо! а гарна хвиля не вернеться.

— Чи такі хвилі оминається все лиш із самолюбства? — спиталася Маня і взяла з лавки газету, що з собою принесла.

— Ні, часом жаль не себе, а другої особи; часом з собою упоратися можна дуже легко, можна перемогти себе... так, але, наприклад, дівчина не зможе. Пощо ж кому влазити в дорогу, коли хто все лиш думає о тім, що ще має тілько а тілько миль іти пішки дорогою життя/Скажи їй: "Сядьмо собі! подивімся, який красний світ!" А їй то не в голові, вона думками все витає дома при родиннім вогнищі. Вкінці се й природне... От не знати, як собі і другим догодити. Я вам тут немов ради даю, ви мене так слухаєте, а тим часом, правду вам скажу, всеї щирості в моїх словах нема.

— Як-то?

— Прошу вас, не допитуйтеся... Не дивіться так на мене і не думайте о тім, що буде... шкода тратити таку гарну ілюзію... Мені шкода...

Хоть Славко говорив загадочно і, як сам признався, не зовсім щиро, але єму здалося, що Маня таки єго зрозуміла. І тоді він пожалував нараз навіть сеї дрібки щирості, з якою розповідав їй свою пригоду із Стефкою та свої досвіди.

Маня глянула на него такими наляканими очима, що єму відразу пригадався такий самий погляд Стефки тоді в альта-ні, прийшли на думку всі довірочні, майже приятельські розмови з Манею, і незвичайно ясне в ту хвилю питання: "До чого доведуть такі розмови?" — налякало єго. Радив не відрікатися приємних хвиль, радив не дбати о будучину, а сам затремтів перед можливим розчарованням... Чиїм? Коли б тілько своїм, а то ще чиїмсь?

В одній хвилі зрозумів, що легко радити перейматися поривами хвилі, але коли хвилеве вдоволення має сумно кінчитися, то краще перемогти в собі ті пориви і не піддатися їм.

Він бачив виразно, що Маня вподобала собі єго; він любив з нею розмовляти; єго тішило, що по розчарованні зі Стефкою пізнав дівчину, кращу і розумнішу від неї, що заслужив собі на єї прихильність і приязнь, але чому всі єго довірочні розмови з нею виглядали як теоретичні, зовсім неосновані розправи? Мудрагельство оно, а не щирість! Рід облуди товариської! Убирання таких святих почувань, як приязнь чи любов, у дешеві лахи!

Ах, те все правда, свята правда! Коли ж годі, годі інакше! Єму годі, бо страх бере єго за себе,— ні! не так за себе, як за неї!

Смішно! він радить не питати о будучину, а що ж з таких єго рад може вийти для неї, може вийти для него! Він, а она!..