Залісся - Маковей Осип
Заборовський дізнався, що она походить з Познанщини; коли повдовіла, обридла їй вся сторона, в котрій жила; тоді продала свою посілість і перенеслася до Галичини.
— На велике вдоволення наше,— додав Заборовський чемно.— То знаменито, сусідко-добродійко, що будемо мати нагоду бувати не раз у вашім товаристві! Від смерті жінки я засидівся, як борсук в ямі, зовсім здичів. Нікого майже не відвідую, нікуди не виїжджаю... А тут до того клопоти господарські, не треба вам, пані, казати...
— Розуміється, розуміється,— впевняла баронова.
Баронова посиділа собі з годину у Заборовського на розмові о різних справах і при малій перекусці. Заборовський незвичайно радо розмовляв з нею, здержував її, коли она збиралася скорше від'їжджати, обіцював приїхати до неї на Великдень разом з дітьми; просив її також до себе — а на відході поцілував в руку і поміг їй також сісти в карету. Глянув притім оком знавця на коні — видко було, що подобалися єму. Поклонився кілька разів за від'їжджаючою каретою і вернувся у сіни. Аж тепер нагадав собі, що мазури чекають.
Они сиділи собі спокійно в панській комнаті і балакали.
— Не гнівайтеся, панове господарі! — перепросив їх Заборовський.— Я мав гостя.
— Нічого не шкодить,— відповіли ті.
— Ну, як же буде?
— Ласкавий пан мусить спустити дві тисячі.
— Не спущу.
— То ми не погодимося.
— Як ні, то ні,— відповів Заборовський рішуче,— я о вашу ласку не стою. Пораджу собі іншим способом; я вже знаю, як.
— Продасте своїм людям?
— То ні; я, мабуть, зовсім не продам грунту. Шкода мені. Двох тисячів не хочу дармо тратити...
Мазури дивувалися, що Заборовський так нагло змінив свою думку; готові були вже по довгім торзі накинути ще сто зр., але сі малі причинки, які вони в торзі додавали, вивели Заборовського зовсім з терпеливості і він рішучо заявив, що не продасть грунту.
Мазури вийшли з двора. До пізнього вечора они то радилися на дорозі або в коршмі, де стояв їх віз, то верталися до двора. Вкінці з чим приїхали, з тим від'їхали, не добивши горгу. Дідич уже не думав грунту продавати. Славко був дуже тому рад, хоч також дивувався Заборовському.
Але про похвальну постанову дідича громадяни Залісся сего дня нічого не знали. Багато з них бачили чотирьох мазурів, походжаючих з дідичем по полях і по селі, і відказували один перед другим, що якісь заволоки находять в село, їм землю відбирати.
І самі мазури вечером пересвідчилися, що в Заліссі приятелів не найшли. їхали дорогою з села лісом. На дорозі до гостинця було велике болото, тому ішли пішки. Назустріч їм з лісу вийшло кілька селян і почали ще здалека лаятися:
— Гей, заволоки мазурські, ви по нашу землю прийшли? А не дочекати вам!
— Cegó chcecie? — спитав один мазур, не розуміючи русина, і виступив наперед.
— Чого хочемо? — говорив русин, приступаючи до мазура.— Ось того хочемо! — і махнув мазура рукою поза вухо.
Мазур крикнув на своїх і як схопив слабосилого русина, зараз єго запхав в болото. Той тілько спльовував.
Прискочили інші мазури і русини та почалася бійка на дорозі в болоті. То болото, славне густе галицьке болото по коліна, незвичайно спиняло їх воєнне одушевления. З краю дороги, де було ще сяк-так сухо, всі залізли всередину, а зсередини перевалилися — хто скорше, хто пізніше — в рів у болотнисту воду, там хлюпалися, як качки, товкли собі добре боки і голови, так що аж відляск ішов; аж коли позаліплювали собі болотом очі, набрали повні халяви води та вимарали одежу в болоті на всі боки, перестали і добровільно чимскорше розбіглися.
Хто побідив, годі було знати; мазури не менше били, як русини, хіба з більшим запалом, а русини не менше стогнали, як мазури... Тягнулося те не довше як десять хвиль, а по яких кільканадцять хвилях на темнім побоє-вищі лежали тілько поломані палиці, два втоптані в болото капелюхи, люлька — ну, і досить крові... Тяжких каліцтв у тій битві не було; руські селяни приготовляли напад на пізнішу годину і не мали навіть в руках колів, без яких они звичайно бійки не ведуть. Они вже як кого б'ють, то конечно мусять голову розбити; легше бити не вміють...
Незвичайно чудувалися вночі жінки заліських героїв, оборонців землі, коли ті прийшли до хати, обваляні від ніг до голови болотом та з підбитими очима і з напухлими лицями. Кілька днів усі ждали, чи мазури не заскаржать їх: то вижидали жандарма, то потішалися, що мазури не могли їх уночі бачити, хвалилися нишком, що добре ворогів побили, так що відійде їм охота ще раз приїздити до Залісся,— а вкінці й забули цілу пригоду. Мазури не скаржили нікого і слух про них загинув.
Та хоч они грунту від Заборовського не купили, в Заліссі від того людям не полегшало. Які булік злидні, такі й осталися; ще й погіршали. Заборовський не думав уже і залі-ським людям відступати грунт, хоч би за гроші; так якось несподівано змінив свій намір, що аж Маня казала до Славка:
— Що таке сталося батькові?
— Як же вам подобалася пані баронова? — питався Левицький в неї.
— Досить симпатична жінка.
На то надійшов Заборовський і дізнавшись, о чім мова, признав також, що Маєранська дуже мила женщина. Казав, що мусить разом з Манею і Стасем відвідати її на Великдень.
Так они й зробили. Цілий вечір першого дня свят були у Маєранської. Заборовському дуже у неї подобалося.
— Що ви, сусідко-добродійко, зробили з сего двора! — казав він.— Колись тут було так бідно і непривітно — я ж тут бував! — а тепер!..
— О, ще порядку нема! — говорила пані баронова.— Я спровадилася взимі, а взимі, знаєте, годі яку мулярську роботу починати. Треба ще і знадвору прибрати будинок!
На свята приїхав і Владзьо Маєранський, котрий із Стасьом зараз заприязнився — і они оба, не довго думаючи, взялися до збитків, на велику потіху Заборовського і Маєранської.
— Знаєте, пані,— говорив Заборовський,— дивна річ: діти зараз відгадують, де їм можна так свобідно поводитися як дома, а де ні.
Заборовський гладив притім свої тугі вуса, а єго рум'яне, здорове лице сіяло вдоволенням. А баронова, як господиня дому, майже не допускала до послуги службу, а сама увихалася, як молодичка.
"Видко, що з Німеччини приїхала!" — думав собі Заборовський; тут господарність Маєранської він знав оцінити.
Між Славком а Манею настало мале непорозуміння; она стала оминати єго. Славко старався відгадати, яка би тому могла бути причина, але здогади єго були різнородні. Прикро було єму. Вже знайомство з Стефкою навчило єго, що дівчата не раз гніваються за марницю, про яку мужчина і хвилі не погадає. Отак з доброго дива погніваються, щоби потім тішитися, коли їх будуть перепрошувати. Примха така, чи що...
Славко знав уже такі примхи дівочі; не дуже на них і зважав, але все ж було єму немило, що іменно Маня на него погнівалася. Він пригадував собі розмови з нею і не находив у них нічого злого. Звичайні чемні розмови, веселі і смутні, о річах поважних і пустих. Тепер він з нею навіть менше мав що говорити, як спершу. Перше одно для другого було чимсь новим, інтересним; Славко все находив якісь нові теми для розмови, Маня знала також піддержувати зручно розмову,— а тепер від якогось часу немов більша нудьга настала для них обох у дворі, немов життя менше стало.
"Що за морока? — думав собі Славко у своїй комнаті, перебираючи мольові акорди на цитрі.— Не що інше, тілько пригода під час великодня, другого дня по вечірні".
На свята приїхав Дорош і Зося. От они обидвоє, Наталка, і Славко, і Маня Заборовська захотіли побачити гагілки дівчат, що зібралися на місці спаленої церкви. Особливо Маня бажала бачити гагілки; казала, що ніколи не мала нагоди їм добре придивитися.
День був погідний, хоч Великдень був дуже ранній, в половині квітня. Весна вже починалася. І люди самі, прибиті злиднями, при великодні виглядали веселіше. По молодежі і пізнати годі було, що також розкоші не зазнає. Хіба змарніле лице в сеї або тої дівчини чи парубка, або убога одежа свідчили о тім; але то не спиняло їх веселості та збитків. Звісна річ, щоби вони більше відчували свої злидні, то повинні були колись жити в добробуті; тим часом у них рік від року мало чим різнився.
Попри церковний паркан лежало купами каміння, звезене взимі з камінних ломів на церкву, і недогорілі балки з розібраної по пожарі церкви; посередині, де колись стояла святиня, стояла тепер громада дівчат, парубків і дітей. Старших осіб було мало.
До тої громади надійшли Славко, і Маня, Дорош, і Зоня, і Наталка. Побачивши їх, дівчата занепокоїлися і замовкли.
— Чому не співаєте? — спитався Дорош.— Співайте, не встидайтеся!
Дівчата надумувалися. Але кілька відважніших переморгнулися, щось собі шепнули і рішили:
— Граймо: "Ой ніхто ж там не бував"...
З двадцять дівчат уставилося в коло, взялися за руки і почали грати гагілку.
При сій гагілці співачки "заручують" молодців з дівчатами. Вони звичайно знають, котрому молодцеві котра дівчина припала до вподоби і зараз їх імена уплітають у гагілку. А коли не знають, то навгад вибирають пару. Отже, співали:
Ой ніхто ж там не бував, де я явора рубав,—
ой яворе, явороньку,
явір зелененький!
Ой було ж там, було дві зіроньки ясні, дві панянки красні,—
ой яворе, явороньку,
явір зелененький!
Перша паняночка — Дідичева дочка, друга паняночка — то попова дочка,—
ой яворе, явороньку, явір зелененький.
Маня стояла здивована, а Зоня і Наталка сміялися... Дівчата співали дальше:
Ой ніхто ж там не бував, де я явора рубав,—
ой яворе, явороньку,
явір зелененький!
Ой було ж там, було
два місяці ясні,
два парубки красні,—
ой яворе, явороньку,
явір зелененький!
Перший парубочок — то попів синочок, другий парубочок — Дорошихи синочок,-
ой яворе, явороньку,
явір зелененький!
А на панні Мані зі Львова віночок — а хто ж єго' купував? То попів синочок. На паничу Славку вишита сорочка — > а хто ж її вишивав?
Дідичева дочка...
Панна Маня почервонілася по самі ушка... Так само почервонілася за хвилю і панна Зоня, котру збиточні дівчата "заручили" з Дорошем. І їй Дорош привіз зі Львова віночок, а вона єму вишила сорочку...
Обі "заручені" як би змовилися, відразу сказали: "Ходім!" — і відійшли. Славко був заклопотаний і мовчав, а Дорош питався Зоні простодушно: "Що в тім злого? Адже то жарт!"
— Грубий жарт! — відповіла Зоня поважно.
— Чого ж ви жадаєте від тих дівчат? Сальоновості, а властиво нещирості? Як думають, так і співають.
