Залісся - Маковей Осип

Криворукий притягнув одну галузь до купи, кинув, став коло ватри і собі видивився. Левицький вискочив з санок, щоби до ватри закурити папіросу, бо не мав сірників при собі, а Зільбер балакав тим часом з панною про Дуброву; нарікав, що переплатив.

— Що ж там, Криворукий, чувати? — питався Славко у знаного п'яниці, закурюючи папіросу.

— А що ж би? — відповів той бездушно.

— Все ще горівку п'єте?

— Пив би, та нема.

— Не дає Мошко?

— Ет! — махнув Криворукий рукою.

— Чи вам Мошко платить за роботу?

— Платить шістку.

— А то чому так мало?

— Ну, що ж, у мене нема сили і за дитину.

— З чого ж ви живете?

— У Мошка дещо дістаю. Я вже в него і ночую. Коли звів мене на діда, то нехай мене до смерті годує.

— З хати ще не викинув?

— Ще ні, але вже збирається. Нащо єму квапитися? Скорше чи пізніше дістане в свої руки... як не він, то син, як не син, то зять... все одно.

— Бідні ви! — замітив Левицький і подав Криворукому милостиню.

Той сховав скоро гроші, але не відізвався. Лише кутики уст у него тремтіли, мов від зворушення.

Левицький усів на санки. Поїхали дальше. Чули знов через кілька хвиль приказуючий голос Зільбера, але небавом заїхали у глибокий ліс, де справді була величава тишина.

— Бачили ви того чоловіка при ватрі?

— Того, що ви з ним розмовляли? Бачила!

— То жертва Зільбера. Зовсім уже зруйнував чоловіка і матеріально, і морально.

— Ну, Зільбер... Я єго знаю,— говорила панна.— Мені тілько дивно, що батько з ним робить інтереси. Се виходить справді на таке, що шляхтич без жида не обійдеться.

— Він зруйнував так кільканадцять родин. Я присяг би, що він був у спілці з війтом-злодієм. Ціла шайка злодійська; війт, єго свояки, жид, писар — маленька компанія, але чесна... Я сподіваюся, що і він, і писар ще підуть також до криміналу. При люстрації громадської каси найдено значний дефіцит; писар викручується, що нічого в тім не винен і поки що остається на вільній стопі... Знаєте, пані, як-то трудно серед таких обставин, як в Заліссі, зробити щось добре для громади! Я й не думав, що так оно є. Одно лиш мені вдалося з тяжкою бідою: я переконав людей, що камінні ломи нам тепер потрібні і з Мошком зірвано контракт. Він і так тепер кінчився. Так уже починають звозити каміння на церкву. Маня слухала і мовчала.

— Болить вас ще голова? У

— Вже мені значно легше... Я думаю, що ще потрафлю відмовити батька від плану продавати грунт мазурам.

— Дав би то бог! Якби була надія на се, то я би таки зложив спілку з селян, що сей грунт купили би.

— То справді прикро прикликувати чужих людей, коли свої потребують.

— Панно Маню, хоч я зневірився троха в дівчатах, але таки вірю, що де мужчина не може вимогти чогось, там проворна женщина, певно, зможе. Вам батько не відмовить... Я уявляю собі, як би то гарно було, коли б я був у Заліссі священиком, а ви вийшли за якогось розумного і прихильного до селян чоловіка замуж і також осталися в Заліссі — разом ми могли би таки з часом піднести село. Тепер, звичайно, священики не жиють з дідичами в згоді,— єсть і розумні причини до того,— але коли я буду мати таку ласкаву дідичку, як ви, то, очевидна річ, на тім тілько громада виграє і я.

— І ви?

— Очевидна річ, і я, бо знаю, що ви не схочете мені перешкоджати в роботі. Хіба чоловіка дістанете неласкавого.

— Що ви о якихсь чоловіках говорите? Я й не думаю, а ви пригадуєте.

— Тепер не думаєте, але небавом прийдеться вам доконче о тім подумати.

— Щоб не стати старою панною?

— Розуміється. Пощо дівувати, як можна вибрати у цілій громаді мужчин чоловіка відповідного до подружжя?

— Дайте спокій! Не говоріть таке!

— Добре, я не буду таке говорити. Але правда, панно Маню, що в потребі колись буду міг числити на вашу прихильність до мене, чи властиво до громади?

— А якби і до вас? Чи не можна мені?

— Але ж і овшім. Дуже вам буду вдячний. Воно-то справа приязні поміж молодим нежонатим мужчиною а панною — взагалі досить непевна і я в ту приязнь не дуже вірю, але здається мені, що на світі і така приязнь є, бодай повинна бути. Розумієте, пані? Приязнь, а не любов. Приязнь — то чувство далеко вище і достойніше, як любов, бо приязнь не основана на інтересі, на бажанні безусловного посідання себе, а любов самолюбна, то контракт серцевий поміж двома людьми.

— Отже, ви в таку приязнь, як кажете, взагалі не вірите? Здогадуєтеся лише, що й она можлива?

— Не бачив я такої приязні, отже, не знаю певно.

— А я вірю в неї!

— То дуже гарно. Але я читав раду одного гумориста, як випробувати таку приязнь; він каже: нехай лиш ті приятелі, т. є. він і она, обоє молоді, остануться на самоті на десять хвиль, то певно забудуть за свою приязнь і стануть цілуватися, як залюблені.

— То досить сумно...

— Що сумно? То, що цілуються? Противно, се дуже весело...

— Певно-певно,— усміхнулася Маня,— але сумне, бачите, се, що ми такі слабі, такі самолюби! О приязні говоримо і навчаємо других, а прийдеться в практиці: ми або зовсім байдужі, або пристрасні. Дві крайності, а золота теорія о приязні лишається собі теорією.

— Хто ж, як не жінки, майстри в тім — в байдужості або в любові? Такими холодними, немилосердно байдужими, якими они не раз чиняться, лише й они потрафлять бути.

— Стара казка, пане! "Die Weiber werden zu Hyänen"1 — правда?.. Або ангел, або чорт! А ми ні ангели, ні чорти, а люди такі самі, як ви. Вміємо любити, отже, мусимо вміти і ненавидіти — одно з другим дуже часто тісно злучене — а коли ви кажете, що мужчини не вміють бути такими немилосердними, байдужими, як ми, то, очевидно, мусите признати, що не вміють так само і любити когось чи щось, як ми. Значить, вони ні теплі, ні зимні, або вигорілі вулкани, або, може, нестоплений лід... А що се так у мужчин не є, то я маю доказ на вас самих. Як ви восени сумували по своїй судженій, а як ви тепер уже значно збайдужніли! Що, неправда?

— Правда ваша! Не думаю вже так часто о своїй пригоді, як перше.

— А видите! — тішилася дівчина і, заохочена своєю риторикою, додала:

— Отже, коли б я, припустім, хотіла з вами жити в приязні, то се не була би якась диковина, тільки щось зовсім звичайне, чувство таке, за яке соромитися не треба і яким навіть похвалитися можна. Ліпше ж мати приятелів як ворогів і треба шукати собі приятелів.

— Певна річ, се не було би нічого дивне в тім випадку, коли б я оженився і ви вийшли замуж — ми як дві родини могли б жити, хоч знову великі пани з малими не дуже-то любляться — але коли б, наприклад, я остався безженним, а ви вийшли замуж, то вже наша приязнь не подобалася би світові...

— Світові...— повторила дівчина.— Хто такий світ? Я, ви, мій батько, ваш батько, село і т. д. і т. п. Або той світ ліпший і розумніший, як я — а тоді повинен і мене розуміти, або той світ гірший і нерозумніший, як я, а тоді я не маю що на него зважати.

— Закидували ви мені теорію, тепер я вам закину. І я, і ви, і всі ми числимося з світом.

— З розумним — додайте се... Гей, пане Левицький, дивіться: серна стоїть! Бачите, яка красна?

Тим окликом перебила нараз розмову і не докінчила єї вже і пізніше.

Серна стояла справді хвилинку поміж деревами, дивилася на переїжджих, але небавом скочила і щезла в корчах. Мабуть, дзвінки налякали її найбільше.

— Пора би вже нам завертати додому, вже смеркається,— казала Маня.

Микола завернув додому.

— Мені справді зовсім перестала голова боліти.

— І які ви рум'яні зробилися на лиці! Отак ви гарно виглядаєте!

Дівчина видивилася на Левицького:

— А, звичайно, то ні, правда?

— Хто ж вам се каже?

— Ви самі!

— Хочете, видко, компліменту. Сказати вам?

— Ні, ні, не хочу. Але правда, що є кращі від мене?

— Є, розуміється...

— Брр, які ви нечемні! — засміялася дівчина.— Хто ж так говорить панні?

— Скиньте мене за то в рів, нехай мене вовки з'їдять...

— Ні, не скину, було би шкода... Передусім я би нудилася ще гірше, як нуджуся, а так є з ким поговорити. Знаєте, пане Левицький, тоді як ми вас стрінули на цвинтарі вліті, ви мені видалися якимсь таким мовчаливим, занадто поважним... Як мені і не до сміху було, а та — даруйте за слово — надутість у молодого чоловіка видалася мені тоді надто претензіональною.

— А тепер як про мене думаєте?

— Тепер думаю, що годі на перший вид чоловіка судити. Ви казали раз,— я собі то затямила, бо то був комплімент (Маня при тім значущо усміхалася) — що є люди, до котрих відразу мається довір'я... Такою ніби-то маю бути я. Ну, видите, про вас я такої думки відразу не мала. Я була вам вдячна за співчуття по смерті матері, але... тепер бачу, що ви можете й подобатися.

— Кому?

— Навіть паннам, хоч ви їх не любите...

— Навіть паннам! — повторив Славко.— Чи то найвища інстанція для молодих мужчин? Я думаю, що ми, мужчини, не дуже повинні гордитись тоді, коли подобаємося паннам... нашим паннам. Ви повинні знати, хто їм найбільше подобається?

— Хто ж такий?

— Мужчина молодий, пристойний і заможний. Може бути при тім чоловік безхарактерний і глупий, аби лиш добре гуляв, умів правити компліменти і анекдотами сипав — вже він паннам мусить подобатися і може собі вибрати хоч яку...

— Красне поняття про нас! — відповіла Маня.— Розчарувалися при одній панні і вже всіх судите однаково. То не справедливо. Ви не знаєте дівчат!

— Розуміється, суджу о стілько, о скілько знаю.

— Але ж ви їх зовсім не знаєте!

— Всіх, певно, ні, але кількадесять знаю з різних сторін і різних родин. Ви знов, пані, не думайте, що всі такі, як ви. Коли ви кажете, що я можу паннам подобатися, то хочу вірити, що чей добрими своїми прикметами, характером.

— Коли б не ті добрі прикмети, то я з вами і слова не говорила би, пізнавши вас. Я мушу обстати за дівчатами: лише бідній подобається заможний — се ж зовсім природне.

— Перепрошаю, хочете, може, дальше сказати: лише неосвіченій подобається мудрий... Як же вона ту мудрість може оцінити? Інстинктом вгадує?

— Почекайте, пане: бідна хоче позбутися біди, неосві-чена цілком певно відчуває свою нижчість і може бути тілько горда на розумного чоловіка; характер і желізна воля нам незвичайно подобаються — сафандулів хоч би з золотим серцем ми не любимо — а вже про красу не говорю, бо то річ припадкова. Очевидно, як ви, так і ми волимо пристойних. Ви не дивіться на то, що дівчата так часто приневолені обставинами "вибирати" кого-небудь; коли б справді могли вони вибирати по своїй волі, так як їм серце і розум каже, то мужчини, певно, думали би про них інакше.