Залісся - Маковей Осип
Знаєте, пане Ярославе, я вас недавно скривдила.
— Як? — спитався Славко здивований.
— Ви не замітили, що я оминала вас?
— Замітив.
— А знаєте, чому?
— Не знаю.
— Аж смішно мені тепер самій: я налякалася тоді при гагілці людського поговору про нас обоє. Нащо мають люди сплетні робити, коли між нами нічого не було. Правда?
— Правда! — потвердив Славко.
— Ви чей перед ніким не говорили щось про мене, або радше про нас обох?
— Борони боже, що ж я міг говорити "про нас обох"?! Адже ми не залюблені! Ви не гнівайтесь, що я так одверта кажу.
— Не гніваюся. А я справді вже налякалася, що ви, може, чим похвалилися... Ну, коли так, то добре. Нас не можна о нічо підозрівати...
— О нічо,— потвердив Славко.
— Але проте ми собі добрими приятелями можемо бути?
— Можемо, розуміється.
Отже, рішилися обидвоє бути собі добрими приятелями. Таким чином, "непорозуміння" скінчилося на вдоволення обох сторін.
XIX
Щоби зробити приємність Славкові, прийшло раз Мані на думку спитатися в батька, як він собі уявляє будучий заряд громадський. Вчинила се без намови Славка, щоби потім похвалитися перед ним новиною.
— А що ж се тебе обходить? — здивувався батько.— Хочеш бути війтом?
— Отак з цікавості. Приємніше мешкати в селі, в котрім заряд розумний і котре розвивається, аніж поміж злодіями і жебраками.
— Адіть! як говорить! Маєш рацію, Маню, то правда, я то сам бачу, і вже такого Костишина на війта не пущу.
— Пан Левицький каже, що найлуччий був би Головатий.
— Пан Левицький так каже, а я кажу інакше. Головатий радикал; я найду іншого.
— Але розумний чоловік.
— Чи ти єго знаєш?
— Ні.
— То пощо єго борониш?
— Я би хотіла і дальше жити в Заліссі; тому думаю...
— Ет, дитино, не балакай! Передовсім хто знає, чи ти останешся в Заліссі. А в Мурованці ти би не хотіла жити?
— За Більського я не вийду замуж,— відповіла дівчина, почервонівши.
— А то чому? Адже він чоловік під кождим взглядом порядний!
— То правда, але застарий для мене.
— Застарий! Кілька літ менше або більше — то нічо не значить. А він чоловік заможний, світовий.
Заборовський став їй розповідати, як би то було, коли б вона вийшла замуж за Більського. Говорив так довго, поки дівчина розплакалася; тоді і перестав.
Часи були і для Залісся і для него тяжкі. Торік не зародило, оркан і зливи пошкодили всім грунтам; сего ж року і в маю, і в червні падав кілька разів град, була кілька разів буря і злива — і знов не було надії на врожай. В селі з причини злиднів приймалися дуже радо занесені з торгів вісті про еміграцію до Бразілії і до Росії, хотя й ще ніхто не відважився вивандрувати. Зарібків ніяких не було; в дворі платили найбільше 15 кр. за цілий весняний довгий день роботи; лише в Новосілках у Маєранської платили троха більше і тому туди ходили люди, мов на прощу, на велике пересердя Заборовського. А Заборовський не міг настарчити грошей і на банкові рати за довг, і для сина поручника, і на домашнє господарство. Жив він зовсім не виставно, хоч і не скупо, та проте ся бідна, градами і зливами збита і сполокана заліська земля потрібних на всі видатки доходів дати не могла.
Так він укладав собі, що серед таких обставин було би добре Мані вийти замуж за Більського. Він розумів се, що Більський міг доньці єго не подобатися задля свого старшого віку і пережитого вигляду, але ліпшої партії для доньки не сподівався. Вже ж молодих "смиків", як казав раз Маєранській в довірочній розмові, охочих до женитьби з Манею найшлось би багато; все ж она красний маєточок дістане; але перший ліпший "смик", хоч би з гладким личком, то не пара для неї. Пані баронова була тої самої гадки — і Заборовський надармо побивався думками, що чинити.
Тепер жалоба по матері минула, Більськ-їй цілком певно попросить єго о руку доньки, а тут она не похочує... Що діяти? Навіть порадитися нема кого. Донька вправді ще не стара, почекати може, але знов і не така молоденька; саме найліпша пора для неї вийти замуж. Хіба до Львова пі-слати її знов до тітки, може, там хто скорше найдеться.
Між тим Більський справді приїхав і освідчився о руку Мані, хоч не мав ніякого рішучого слова від неї. Заборовський був у клопоті; відповів, що дасть єму за кілька днів відповідь — інакше не може. По від'їзді Більського ще раз пробував намовити доньку, але не вдалося єму. В тім клопоті поїхав до Маєранської, ніби без цілі, а властиво порадитися в справі Мані, притім ще й просити її, щоб не платила заліським робітникам більше, як він платить, бо інакше єго люди розволочуться. Як там нарада випала, Маня не дізналася; лише здогадувалася, що на її користь, бо батько вже не намовляв єї віддаватися за Більського, а противно згодився на се, щоб єму відмовити. Говорив навіть, що єго донька найде собі ще ліпшого жениха.
І сам з того часу значно повеселішав, став краще прибиратися (не так, як звик при господарстві), їздив до Львова за чимсь; з єго голови щезли нараз ті сиві волоски, що сріблилися поміж чорним волоссям; рад був з себе, що "не зробив дурниці" і не продав грунту мазурам,— одним словом, дивував доньку і Левицького.
Коли ж у липні єго син Стасьо зложив у Львові зовсім гладко іспит (з ним їздив туди і батько, і Левицький), Заборовський був такий рад, що цілувався з Левицьким, як із сином, і мимо очевидного недостатку гроша, купив єму на пам'ятку золотий годинник. Дякуючи Левицькому за науку сина, він виговорився, що рад би єго по часі мати парохом в Заліссі і що коли до того прийде, то певно єго не забуде. А сина, казав, дасть по феріях до єзуїтської гімназії в Хи-рові, там, де і Маєранської син учиться.
По іспиті хотів Славко випровадитися з двора до свого дому, бо вже не мав причини там мешкати; але Заборовський казав єму, що ще через ферії може цілком сміло остатися; в дворі місця досить, а так бодай Стася часом догляне.
Той мав тепер товариша до забави, молодого Маєран-ського, котрий часто приїздив до Залісся, або Стасьо їздив до Новосілок.
До того всего Заборовський заінтересувався більше і будовою церкви; сам навіть роздобув план для неї від знайомого архітекта і радився в тій справі у будівничого, котрого прикликав до направи двора. Тепер також не грозив, що не дасть нічого на церкву, бо не може; навпаки, говорив: "Но-но, якось-то буде; тілько помалу!" З причини чуток о холері постарався навіть о такий порядок в Заліссі, якого там зроду-віку було. Селяни нарікали і перед самим Заборовським на ті "непотрібні порядки", але він як скрикнув — ті мовчки робили, що казав. І тілько поза очі нарікали.
Коли в жнива заліські люди цілими купами стали ходити на зарібки до Новосілок, де платили о кілька центів більше, Заборовський знов угнівався:
— То певно не баронова псує так людей,— казав він при нагоді до Левицького,— тілько той економ єї, шва-бисько. Як він притім може вийти, того не розумію.
— Даруйте, пане, але ви справді страх мало платите.
— Добре вам казати; грунт як дає в наші часи 3 % зиску, то певно більше ні; якби не випас худоби, пропав би чоловік. Звідки ж я можу платити більше робітникам?
—. Все ж таки рахуйте ви, що ви з того доходу утримуєте цілий дім і оплачуєте інші видатки...
— Ага, з того доходу,— пробурмотів Заборовський. Славко не мав тепер ніякого заняття і скучно було єму.
Він жив немов у двох домах, раз у дворі, другий раз дома, хоч тут вид хоровитого батька все наводив на него журбу. Вправді батько сповняв свої діла і ходив коло своїх улюблених пчіл в пасіці, але якось в'яло, без енергії; бувало, що цілими днями лежав у садку в тіні, такий чувся утомлений. Ту скуку перебила перша радісна новина, що Генко Левицький зложив іспит зрілості і вже міг іти на теологію; а о другу милу пригоду постарався Дорош, приїхавши на ферії до Залісся.
Раз взяв він Славка на розмову і по довгім загальнім вступі заявив єму, що хоче просити єго родичів о руку Зоні; що він о тім думає?
— Я думаю, що згодяться,— відповів Славко, котрий уже давно був замітив, що Дорош і Зоня собі посполу прихильні.— Але даруй, товаришу, ти ще іспиту не маєш. З чого гімназіальний суплент може виживити жінку?
— Не бійся, Славку,— успокоював єго Дорош,— іспит я здам, а на скромне житє зароблю.
— Я вірю, що ти потрафиш заробити, але то велике рі-зіко. (Хоч і то правда, що Зоня без посагу не може дуже перебирати, подумав собі). А що Зоня на то? —спитався Дороша.
— Годиться; ми любимося обидвоє і вже у Львові дали собі слово.
— Так? Ну, то вона добре вчилася в семінарії!..— засміявся Славко.— А як же з твоїми теоріями про любов? Чи се, може, не така любов у тебе, як та історія з папі-росом?
— Е, ні, Славку, я справді люблю твою сестру!
— Але ж вона бідна, без посагу!
— Тим більше її люблю за то.
— Ой ти, з тебе правдивий професор!
Доки Дорош не попросив родичів Зоні о єї руку, она ходила як виновниця, задумчива і маломовна. Коли ж се сталося і родичі згодилися, она знов хотіла бути поважною, що їй при єї веселій вдачі мало коли вдавалося і з того було багато потіхи дома. Одна лише сестра Наталка прийняла заручини молодшої від себе сестри плачем на самоті — о неї ніхто не старався...
— Отже, ти вже скінчила семінарію, також здала ма-туру! — жартував собі з Зоні єї брат, окінчений гімназист Генко.
— Іди геть! пильнуй своєї матуральної палиці, на котру ти такий гордий, а не мене! — відповіла Зоня.
— Так кінчити семінарію, то не штука,— дошкулював Генко дальше.— Іди, подякуй своїй найменшій сестричці, що тобі до того помогла...
Генко говорив правду. Наймолода донечка Левицького, котра вже на велику потіху матері і бабусі лепетала: "Мама, баба і тата" — найбільше помогла в тім, що родичі Зоні не багато думали над вибором жениха для неї та не дуже брали се на розвагу, що Дорош професорського іспиту не має. Маленька Влодзя сиділа на руках бабусі, плескала при єї помочі в свої дрібненькі долоні і не здогадувалася свого впливу в родині... Тепер уже сестри не плакали на неї, бо число осіб, незабезпечених на будучність, зменшилося о троє: о Ольгу, Зоню і Генка; тепер уже і Зоня, і Ольга бавили її, а батько, мати і бабуся були глибоко переконані, що маленька Влодзя буде незвичайно розумна, бо вже тепер дала не раз докази своєї дитинної мудрості. Звичайні
"чудеса" у немовлят, які тілько родичі розуміють і подивляють...
Ферії випали сего року, особливо для молодих людей, далеко веселіше, як минувшого.
