Залісся - Маковей Осип

Невелика і недорога та святиня божа, в порівнянні з давньою дерев'яною церквою, була правдивою прикрасою бідного села. Вибудували її на тім самім місці, де перша стояла, поміж старими липами на горбку.

Сірі високі муровані стіни церкви, три бляхою криті бані, блискучі хрести на них виглядали далеко величавіше, ніж почорнілі балки і латаний дах давньої церкви. Тому й не диво, що ціле Залісся було на свою церкву горде. Ще вона не була готова, а вже і найменша дитина оглядала її знадвору і зсередини з великою цікавістю; тепер же, коли її посвячували, ціле село прийшло помолитися і подивитися на велике свято. Приїхав сам владика, приїхало з десять

515 17*

священиків, парада була така велика, що в Заліссі подібної не запам'ятали. Було на що подивитися.

А з чого були заліські селяни найбільш вдоволені, то з того, що дістали нову гарну церкву, так сказати б, даром. Не коштувала она їх ані гроша, хіба що котрий дав добровільно. Того дня ім'я Козакової доньки, Анниці, споминали всі, почавши від владики аж до дурнуватого Антошка, з належним поважанням, і заразом нагадували собі сумну долю її батька Козака, котрий так довго запивався, поки раз не замерз на дорозі. Казали також, що Мошко Зільбер мав украсти у него багато грошей, але ні сам Козак, поки жив, ні родина єго не могли того Мошкові доказати — і так, як легко прийшли Козакові гроші, так легко і пішли. Тілько й користі з них було, що сини Козака купили собі кілька куснів грунту більше, як перше мали.

Того дня, коли посвячували церкву, бабуся Клавдія і її невістка, вдова по покійнім о. Василю, тілько на коротку хвилинку показалися в церкві, бо не мали часу. Треба було готовити велику гостину для владики і інших гостей. Тілько гостей і таких знатних, як нині мали бути, вже давно на приходстві в Заліссі не було. Під доглядом старої їмості не лише наймички, але і невістка і внучки мали нині гірку годину. Всі дома знали, що при таких нагодах стара їмость робиться така гостра, як би не знати о що ходило; а нинішнє свято она, видко, вважала незвичайно великим і вже від трьох днів приготовлялася як до великої битви. І спати стара не хотіла, все щось собі пригадувала, розказувала, в найтем-ніший куток заглядала, найменшої дрібниці не забула — все лиш на то, аби гостей гідно прийняти. Сама вдова о. Левицького, хоч далеко молодша від бабусі Клавдії і не менше рада прийняти гостей якнайкраще, сідала утомлена і безрад-на та дивувалася невсипущій запопадливості і пам'яті старушки.

Але зате гостина, яка почалася вже добре сполудня, випала просто величаво. Бабуся увихалася, ям молодичка; все бачила крізь свої окуляри: і то, що діялося в гостинній, і то, що в кухні. Тут она щойно була коло владики, дідича і дідички та їх доньки Мані, щоб подивитися, чи внучки Ольга, Наталка і Зоня, котра приїхала зі Львова, добре звиваються коло гостей; тут она щойно пожартувала собі зі старим деканом, а ту вже в другій хвилі в кухні чути було єї приказуючий голос до наймичок, котрих висилала з полумисками. І аж тоді успокоїлася та присіла до гостей, коли ті вже почали говорити промови. Тепер її вже виручав Славко з братом Генком і Горошинським, котрі, як мужчини, вміли лучче "ходити коло скла".

Бабуся підсунула окуляри на ніс і слухала з побожністю різних промов. Пили на здоровля владики, дідича-колатора, декана і цілої родини Левицьких в руки бабусі. Бабуся ні з того ні з сего нагадала собі свого покійного сина о. Василя і прослезилася. Послухала ще кілька промов — і вийшла до кухні подбати за чорну каву.

В комнатах зробилося весело і гамірно. Славко походжав вдоволений і доглядав, щоби кому чого не забракло. Збирався і він випити на честь селян, але вичікував, бо мав надію, що хтось єго в тім виручить, і хотів, щоб перше старші говорили. Тим часом ждав і ждав, і нікому на думку не прийшло, згадати при цій нагоді і менших братів.

Так він промовив сам.

Як господар дому, подякував гостям за участь, вказав на те велике вражіння, яке нинішнє свято зробило на всіх, згадав Анницю Смітову і перейшов до селян. Розповів коротко свої досвіди, які зібрав у Заліссі, підніс добрі прикмети селян, потребу їх освіти і опіки над ними — і випив на їх честь.

Промова єго зробила вражіння. Сам владика зараз прикликав єго і розмовляв з ним привітно. До розмови вмішався дідич і на радості при владиці заявив, що хоче мати Левицького парохом в Заліссі. Владика випитувався про село. Особливо хотів знати, кілько в нім є диких супру-жеств. Дізнався від Ярослава, що аж сім.

— Так багато? — дивувався владика.— Ану, кажіть їх прикликати.

Славко післав за дикими супружествами, а тим часом завів розмову з Манею. Нині говорили вони собі вже, не як колишня пара залюблених, але не менше приязно. Ті усміхи, що являлися на їх устах, ті недосказані думки їх свідчили не раз, що мали би собі багато дечого сказати, пригадати, але обоє не хотіли рушати минувшини.

По пирі гості розійшлися по комнатах і по городі. Владика вийшов на ґанок і відсапував. Славко привів перед него чотири дикі супружества; інших не міг післанець віднайти. Владика встав і мав до них правдиву проповідь на тему, що нема щастя і благословення без бога.

Проповідь єго була повна цитат із св. Августина, євангеліста Луки, апостола Павла, св. Амврозія і Давидових псалмів — а закінчив окликом св. Матея: "Боже, поможи нам, бо пропадемо!"

Селяни і селянки зітхнули і вдарилися побожно в груди. Відтак владика почав з ними розмову. Приступив до першої пари.

— То ви не жиєте з собою?

— Не жиємо.

— Ти не любиш свого чоловіка?

— Люблю,— відповіла жінка.

— Любиш? — здивувався владика і питається селянина: — А ти її любиш?

— Люблю.

— А чому ж ви не жиєте разом?

Селянин поклонився, вхопив владику за руку, поцілував і каже:

— Та я би, прошу владики, не від того. Жив би разом, але єї тато обіцяли мені дати загін поля і не дали. То я єї не хочу.

Владика не знав, що на то сказати. Він не міг зрозуміти, що наш селянин задля загона поля покине жінку, хоч її любить...

Чернівці, 1896 року