Залісся - Маковей Осип

Левицькі мимо страшної спеки, яка була в серпні 1892 року, віддихали свобідніше, бо уступилися їм важкі клопоти з голови. О. Левицький був би навіть дуже рад з життя, котре він досі приймав без участі, якби сам був здоров; але все ж і він віддихав свобідніше, відчував менше журби. Гриз єго троха Славко, що не жениться і не висвячується, але о него не боявся; він же окінчений богослов і скорше чи пізніше стане священиком. За те знов і єму, і жінці, і бабусі правдиву радість устроїла небавом Горошинська; дав їй бог сина, на котрого вся родина була горда, а бабуся взяла єго зараз в опіку, перенісшися до будинку шкільного. Одні панни Левицькі, Зоня і Наталка не були цікаві піти подивляти "красного" молодого Горошинського, мимо того, що він колись мав їх кликати тітками. Они навіть поемішкувалися з тої причини,' походжаючи по городі.

Таким чином в домі Левицьких настала веселіша година; всі мали надію, що житє їм зложиться краще, ніж можна було торік думати. День за днем минав їм спокійно; они не лякалися тих страшних справоздань по газетах про холеру, яка лютувала тоді в Гамбурзі і в Росії, і в близькій Угорщині прокидалася. На тій холері они навіть зискали, бо тепер аж приємніше було їм ходити по селі; не видко було звичайних гноївок перед порогами хат, і кирниці були по-направлювані, відвічні багнисті баюри поспускані, а що-найчудніше: бачили не раз навіть вікна у хлопських хатах отворені, чого і в найбільшу спеку селяни не роблять, бо їх вікна позабивані цвяхами. То Заборовський таке завів не ласкавими словами, лише криком, щоби — як казав — хата була хатою, а не вонючою стайнею. Таку прислугу зробила холера Заліссю, хоч і сего року до села не навідалася.

І відносини між двором і приходством стали сего літа живіші завдяки молодому товариству, до котрого увійшла і Маня. Старі Левицькі і тепер не жили по-приятельськи з Заборовським і не відвідували єго, але молоді на про-гульках мали дуже часто нагоду сходитися і бавитися разом. Маня шукала їх радо і нікому найменшим словом або поведениям не дала відчути, що вона дідичка. Єї зараз полюбили обі панни Левицькі, Наталка і Зоня. Заходили також до парку Заборовського, бували там і Славко, і Генко, і Дорош, находили все якусь розривку, так що ферії минули мов один тиждень.

А закінчилися ті ферії найліпше, бо весіллям Дороша. Він не думав відтягати справу і Левицькі також не думали. На весіллі було знов багато панночок: була і Лановичівна, і Черминська і Красницька,— бабуся Клавдія не могла втерпіти, щоб не звернути особлившої уваги Славка на них. На весіллі була також мати Дороша, прибрана вправді по-селянськи, але так добірно, як ніколи (о се вже син постарався); она сиділа поруч з Левицькими за столом, а єї лице сіяло з радості. Видко, ніколи не сподівалася такого щастя, щоб один з єї синів брав у панотця доньку. А ті сини єї, що осталися і на будуче бідними хлопами, сиділи там у другій кімнаті разом зі Славком, без котрого не були би вміли і рушутися серед такого панства.

Маня була на шлюбі разом з батьком, але на гостину і на забаву батько єї не пустив... Казав, що не жив так з Левицькими, щоб се було можливе. Славкові було дуже прикро...

XX

Минули ферії, Дорош від'їхав з жінкою до Львова, Генко виїхав до вуйка-священика, малий Славко Заборовський до гімназії, повесільні враження притихли, і в Заліссі зробилося знов для Славка і Мані глухо і скучно. Они й самі сходилися тепер рідко.

Але не довго було так скучно. Склалася пригода незвичайна і цікава. Всі заліські люди без виїмки заінтересувалися нею.

В неділю зрана, тілько осіннє сонце ясно засвітило, Козак уже походжав по своїм біднім ґаздівстві. Молився. Відмовляв вголос "Отче наш" і "Богородицю" і притім випускав на пашу корову, котру купив собі за гроші доньки. А далі вже на городі почав молитву: "На осіянській горі росте зілля в долині; матенька божа спочивала, свого сина визирала. Сину мій возлюблений, приснив ми ся сон пре-чудесний: Що тебе жидове ймили, на три дерева розп'яли, на калину, на Щедрину, на мандрину. (Ано, краса! — крикнув ту на корову, що не хотіла йти). Рученьки на розп'ятті, ніженьки на прибитті, на голову терновий вінець клали, гвоздями прибивали. Місяць змінився, сонечко зайшло, матінка божа прийшла, свого сина знайшла і повела на синє море, з синіх морів на божі рани, з божих ран на золотий камінь..."

І тут Козак урвав молитву, так здивувався, коли глянув на дорогу. Дорогою над'їхала повозка, а в ній пані. Се ще ніщо— але ж та повозка і та пані станули перед Козаковими воротами. Пані злізла помалу з повозки і, замітивши Козака, пустилася просто до него. За нею зараз вибігла з хати друга жінка Козака і два сини єго, стали собі перед хатою і дивляться. Пані, знати, молода, але лиця не видко, заслонила собі серпанком. Аж в городі перед Козаком підсунула серпанок на чоло. Цікава річ... Всі троє підходять ближче.

А Козак забув і про молитву, і про корову, стоїть простоволосий і з місця не рушиться. Поправляє на собі драну кожушину і очей не зводить з пані. А она, як підійшла до него ближче, то й кинулася єму з плачем на шию, обіймає єго, по руках цілує і жалібними словами промовляє:

— Татунцю мій рідненький, ви мене не пізнаєте?!

— Гм...— каже Козак,— та се ти, Аннице!

— Я, татунцю!

— А що, гроші привезла?

Анниця опустила на хвилю безрадно руки... Але зараз прийшла до себе і каже сухим голосом:

— Привезла, привезла... я до вас приїхала вмирати...

— Що? А нащо вмирати, як гроші є? А де вони?

— Маю в куфрі. Треба куфер зняти з воза.

Козак кликнув синів, побігли до повозки, зняли куфер з воза і занесли єго скоренько до хати.

Тим часом Анниця стояла засумована хвилинку в городі, кинула оком на свою мачуху, але не важилася до неї приступити. Відтак пішла заплатити візникові, котрий також немало чудувався, що таку паню привіз до такої бідної хати, і вернулася до хати.

Хата була брудна, вогка, закоптіла і стухла. Мале порося рохкало вдоволено під лавкою. Мачуха виганяла вперті кури з великим криком, а брати стояли мовчки коло жовтої величезної груби, на розі котрої було чорне місце, де палилися вечером замість лампи скалки, а дим ішов у малий чорний димар, що із стелі звисав над сим місцем. Старий Козак засував з тяжким трудом великий куфер доньки в кут, мов хотів єго сховати перед людськими очима, і дивувався, чому він такий тяжкий.

Анниця увійшла в хату і привіталася:

— Слава Ісусу Христу!

— Слава навіки! — відповіли всі гуртом.

Хвиля мовчанки. Всі не знають, що з собою починати.

Найскорше орієнтується старший брат Анниці, Андрій, підбігає до розбитого віконця і змітає долонею лавку.

— Сідай, сестро! — каже.

— Чекай, Андрію, я ще з вами не привіталася,— відповідає Анниця слабо і покашлює.— Ви мене, здається, не пізнали?

— А не пізнали! Якже—така пані!

Анниця цілує мачуху в руку, хоч та не дається, відтак цілується з братами в лице. Діється то незручно, бо парубки не привикли цілуватися з панями. Молодший Микола хапає несвідомо сестру за руку і цілує її.

Анниця сідає на лавку під розбитими вікнами.

— Що чувати у вас?

— А що ж би? біда! — відповідає Козак.

— Ти з-за моря? — питається брат Андрій.

— З-за моря. Три неділі їду і їду, аби тілько скорше до вас... аби ту...

Анниця не договорює, тихий плач не дає їй.

— Ти-бо, сестро, чогось дуже змарніла? З дороги, видко?

Сестра мовчить і обтирає сльози.

— Ні, не з дороги,— каже по хвилі,— а так, я дуже хора. Груди мене болять... Ходім на двір, тут мені годі дихати.

Молодший брат чогось здогадується і виганяє порося з-під лавки. Але Анниця проте виходить з хати; а за нею всі. Сідає на стільчику і розглядається по околиці. З лиця єї не уступаються випеклі гарячкою рум'янці, в прекрасних, глибоко осаджених, великих меланхолійних очах являються щохвилі сльози... Вона мовчить і дивиться, а родина не знає, що з нею почати...

Отаке було привітання Анни Смітової, вдови по американськім реставраторі,— привітання просте, грубе, без ніяких любощів.

Того дня Анниця, відпочиваючи по довгій подорожі в городі в тіні тичкового гороху, де казала собі постелити, майже нічого не їла, а тілько плакала тихо, без сліз. Загриз її тупий батько своїми першими словами і дальшими порадами, котрих не вмів убрати у делікатнішу форму. Казав собі дати ключі від куфра, де донька сховала гроші, бо у него они ніби безпечніші, ніж у неї. І не успокоївся доти, доки донька з портмонетки, яку мала при собі, не дала єму п'ятдесятки. Козак пішов зараз у коршму, розголосив, що донька єго приїхала з великими грішми, і на радощах запився так, що сини мусили вночі принести єго з коршми і мов мертвого кинули в солому в стодолі. Там лежала і Анниця в засіку і сею новою сценою так зворушилася, що до самісінького рана не спала.

На другий день Анниця перенеслася зі всім своїм добром до вдови по давнім економі Заборовського і замешкала в неї. Заплатила так, що сама вдова перенеслася до малої кімнати по другім боці сіней, а Анниці відступила більшу кімнату, разом з цілим урядженням. Бідне було се урядження, але хата була бодай чиста, ясна і суха. Протверезившись, Козак був страшно невдоволений з такого вчинку доньки, хоч сам не знав, де у себе міг би її примістити; одно лише зміркував, що сваритися з донькою годі, бо она єму потрібна — гроші має. Цікава лише річ — кілько?..

Поява Смітової в Заліссі зворушила всіх селян. Вже була спровадилася до вдови-економки, коли стали являтися у неї люди, що відступали їй далеко кращі хати на мешкання, як в економки. Прийшов навіть сам Мошко Зільбер і казав, що своє власне мешкання відступить, а оно таки найкраще в селі... Смітова слухала утомлено чемностей Мошка і казала, що не випровадиться. Тоді Мошко почав сварку з економкою, що як можна хору особу тримати в такій нужденній хаті, як є і — і се не помогло. Економка висварила Мошка і трохи не викинула єго за поріг. Пішов Зільбер, як змитий, але з дороги ще завернувся і спитав Анницю через отворене вікно, чи їй чого не потрібно, він все доставить і що найліпше. Анниця сказала, що скористає з того — і сама притім значущо усміхалася... Було в тім справді дещо веселе, була розривка.

Але сі останні вражіння разом з грудною недугою і втомою по подорожі так її прибили, що она кілька днів не вставала з постелі.