Залісся - Маковей Осип

Візьміть же ви тепер на увагу наших "панів світа", тих, що справді вибирають поміж нами, які вони?

— Я ваших панських кругів не знаю,— говорив Славко, признаючи дівчині в не однім правду,— але в моїх кругах я замічав таку некультурність...

— Ви песиміст — от що!

— Я песиміст? Пані, мені здається, що більшого оптиміста нема! Що попадаю від часу до часу в зневіру, то не диво; та проте охота до життя, до красного життя, хоч би в невеликих достатках, у мене дуже велика.

Обоє замовкли. Славко сидів задуманий.

Тим часом санки виїхали з лісу на дорогу до села. На заході було небо червоне на виднокрузі, а щораз вище та червоність блідла і переходила у синяву краску. Мороз брав на ніч.

Далеко дорогою ішов мужик. Зачувши дзвінки, він станув, уступився набік і чекав згорблений. Славко зараз пізнав Криворукого. Він ще здалека зняв шапку, спер її і руки о палицю, вдивився в санки і, коли ті над'їхали, поклонився мовчки до землі. Лице єго було тупе і бездушне.

— Ох, який же бідний чоловік! — замітила Маня.— Се той самий, що там коло ватри стояв. Пане Левицький, я вам завтра дам дещо для него, може би, ви єму якось то передали... При собі не маю ані цента...

— Добре, я єму передам.

Санки поминули мовчки Криворукого і за кілька хвиль в'їхали в село. Вид Криворукого, що остався обоїм в пам'яті, не допускав до дальшої розмови, такої, яку вели... Обоє задумалися...

XV

Того самого вечора пі зною годиною — се було з п'ятниці на суботу — Мошко Зільбер був сам в хаті. Жінка єго з сином виїхала вже тому два дні до рабина порадитися, як викрутити сина від бранки, і ще не вернула; доньки і другий син виїхали були в сусіднє місто до тітки в гості.

У Зільбера світилися чотири свічки на столі, як звичайно під шабас. Він щойно помолився богу, положив спору книгу на шафу, скинув із себе широкий талес з чорними пасками, на краях сріблом шитий, поцілував єго, приложив палець до чорної скриночки на чолі і на рамени, котрим була обкручена ліва рука, поцілував палець і помалу з по-божностію скидав з себе ті прибори до молитви. Потім, не скидаючи куною обшитої шапки, обмив пальці водою і засів до застеленого стола, на котрім коло ліхтарів лежала тарілка зі смачною рибою, приправленою перцем і цибулею. Коло тарілки лежав шабасовий колач і стояла флящина з рожевою горі вкою. Все те ще перед вечером принесла єму добра невістка з другої коршми в Заліссі, що стояла в іншім куті села. Мошко випив малу чарку і почав вечеряти.

В комнаті, в котрій сидів, було тихо. Тілько часом в шинку через сіни чути було уривану розмову двох осіб. Се розмовляла з Козаком Марта Чайчиха, що в шабас замість Мошка продавала горівку і відбирала гроші.

— Марто! — гукнув Зільбер на всю хату, не встаючи від вечері.

— А що там? — почувся голос з шинку і за хвилю увійшла в хату Чайчиха.

— Козак ще сидить?

— Та сидить. Такі вам речі оповідає, що аж страх! Каже, що єго донька — та, знаєте,— вийшла заміж за великого пана там за морем. Тілько, каже, той єї чоловік тепер хорує.

— І ви тому вірите? Він то вже давно говорить.

— Та як не вірити? Присягається! Листи дістав... Ще, каже, паном буде.

— Ну-ну, заким стане паном, викиньте єго за двері! Випив що?

— Випив два келишки і сидить.

— Кажіть єму, най іде додому. Мені більше світла випалиться, як він вип'є. І пізно вже. Ага, а закличте мені ще Криворукого із стайні, най дров доложить до груби, бо ту зимно. А дурнуватий Антошко де?

— Спить.

Добра хвиля минула, як у сінях почулося ступання спершу Козака і Чайчихи, котрі відходили додому, а відтак Криворукого. Він помалу отворив двері, замкнув і станув коло них. Мошко піднявся з-за стола і глянув на Криворукого.

— Худоба напоєна?

— Напоєна.

— Коням оброку дав?

— Дав.

— Принеси ще дров і докинь до груби... Ну, чого стоїш і дивишся, як вовк?

— Та я нічо,— і Криворукий пішов по дрова.

За хвилю прийшов з полінами і докинув дров до груби. Зільбер уже розбирався і клався в ліжко.

— В алькирі також докинути дров? — спитався Криворукий.

— Не треба, там грані досить,— говорив Зільбер, простягаючись у ліжку.— Подивися там, може, час заткати грубу! Загаси потім свічку і забирайся спати. Двері позамикані ?

— Позамикані...

— Ну, пам'ятай же собі, бо як що пропаде, то нажену!

— Добре, добре! — відповів Криворукий якимсь гробовим голосом, пішов в алькир, і хоч грані було ще багато в грубі, заткав її, лишив двері від алькиря отворені, згасив свічку, ту, де Мошко спав, і вийшов з хати.

Мошко скоро захропів; перемерз був троха в Дуброві, провітрився добре, находився і тепер смачно спав.

Криворукий вийшов затилками з коршми. В руках мав спору бляшанку. Заглянув знадвору в кухню, де спала вже наймичка, постояв хвилю і пішов у стайню. Подумав тут хвилю на порозі, зайшов у середину, вийшов звідтам у дранім кожусі, вже без бляшанки, примкнув двері, підійшов під вікно кімнати, де спав Мошко, подивився і знов постояв хвилю.

Відтак скоро, як тілько міг, вибіг на дорогу і пішов повагом в середину села. Він трясся від зимна.

В Заліссі було темно. Вправді ту і там мерехтіли звізди на небі, але світла від них не було багато; здавалося, що білий сніг на дорозі блистів ясніше, як ті зорі.

Було темно і тихо. Колись, доки церква була, то коло неї вночі відзивалися вартівники. Відтак ночували коло гро-мэдського дому, де була каса. Тепер ті гроші були в судовім депозиті — не було чого пильнувати: ані церкви, ані каси... Славна поліція громадська в Заліссі безпечністю цілого села від огню не дуже журилася — і Криворукий був переконаний, що вартівники десь сплять.

Але він про них і не думав багато, пристанув лиш раз на дорозі, послухав і, не почувши нічого, ступав дальше. Він ішов до своєї хати. Застав її замкнену. Сперся о приспу, звернений лицем до маленького вікна, і водив безрадно рукою по чолі.

— Жінко, отвори! — відізвався по хвилі, застукавши у вікно.

— А хто там? — почувся голос з хати.— Ага, то ти!

Заскрипіли двері хатні і сінешні, і Криворукий увійшов до хати.

— Чого ж ти так пізно? — питається єго жінка і ховається чимскорше на піч.

— Отак, спати не міг... Маєш чим засвітити?

— Нема, каганець вийшов. Засвіти скалку, сірка на комині.

— Я маю при собі... А що діти? — питається Криворукий, сідаючи потемки біля вікна.

— А що ж би? Голодні.

— Я приніс тобі шістку,— дав мені попів панич,— на, маєш! Купи завтра дітям бараболі.

Криворукий підійшов до груби і подав жінці напотемки шістку. Усів знову на лавку і мовчить. Жінка також мовчить.

В хаті темно, діти сплять: одно на припічку, друге на печі коло матері, третій, хлопець Михась, на ліжку.

— А шо Михась? — починає знову Криворукий.

— Га?~

— Михась, питаюся, вчиться?

— Вчиться. Професорка щодня єму дає їсти. Єму ще найліпше... Ти чо' не кладешся спати?

— Не можу.

Мовчанка. За хвилю жінка вже сопе так, як би спала. Криворукий засвічує скалку і держить її в руках. Жінка піднімає голову і дивиться:

— Чого ти собою шибаєш? Не поклав би ся та спав каменем! П'яний ти, чи що?

— Ні, не п'яний; адже ти знаєш, що я тепер не п'ю...

— Опам'ятався тепер, коли вже пізно... Ой, п'янице, п'янице, зав'язав ти мені світ!.. А ти чого там коло Михася шукаєш?

Криворукий стояв коло ліжка із горючою скалкою в тремтячій руці і дивився на хлопця. Хлопець застогнав крізь сон, закліпав очима, бо світло разило єго, обернувся на другий бік і спав дальше.

— Чого шукаєш? питаюся,— говорила жінка на грубі.

— Хочу на діти подивитися. Я їх три дні не бачив.

— Не мав коли, та тепер! Здурів чоловік, чи що? Криворукий оглянув ще дитину на припічку, виліз

на лаву, подивився на дитину на печі і на жінку.

— Ні, присяй богу, ти нині п'яний! Геть мені, п'янице, з хати! Я рада, коли тебе не бачу!

— Не кричи, жінко, нема чого! Я зараз іду.

Криворукий зліз з лавки; скалка вже гасла в єго руках. Блисло ще раз тускле світло по хаті і погасло. Криворукий кинув ще оком довкола, відтак недогарок скалки затоптав ногою на землі, перехрестився тихцем до образів і станув у дверях.

— Ну, стара, я вже йду до коршми спати.

— А йди собі в трістє на зломану голову!

— А дітей мені пильнуй! Жінка мовчить.

— Чуєш?

— Та чую, чую.

— Будь здорова!

— Іди собі до чорта, не при дітях згадуючи... Криворукий вийшов в сіни.

— А хату не забудь замкнути!

— Ну-ну, не бійся; таких маєтків призбирав ти, що нема що замикати; не злакомиться жоден злодій. Замикай двері, бо зимно!

Криворукий замкнув хатні і сінешні двері і вийшов на подвір'я. Подивився ще раз на свою хату і вийшов на дорогу. Прийшовши під коршму, застукав сильно у вікно кімнати, в котрій спав Мошко. Ніхто не відзивався. Крізь вікно видко було тілько догоряючу грань у печі. Тоді він нишком через сіни закрався до сеї кімнати, отворив двері і станув. В хаті був великий чад з печі в алькирі. Мошко спав. Криворукий замкнув ще й другу піч, стояв хвилину і дивувався, що ніхто не відзивається. Постояв і вийшов.

Приніс із стайні бляшанку і поставив її в куті коло дверей пивниці, що находилася в великих сінях, де часом заїздили вози на ніч. В тій пивниці стояли бочки з горівкою і пивом. Криворукий приніс ще околіт соломи, поклав єго на двері пивниці і зляв єго горівкою з бляшанки. Воня міцної горів-ки розійшлася по сінях.

Досі робив він все досить спокійно, немов з розвагою. Але тепер, коли мав вийняти сірник і запалити солому, став надумуватися. Він засвітив сірник, але взяв єго обережно в долоню, відійшов від соломи і загасив. Щоби набрати відваги, він прихилив бляшанку, в котрій ще було з літра горівки, до рота і потягнув кілька чарок нараз.

"Ще час,— думав собі,— нехай Мошко ліпше загорить. Щойно первосни минули".

Але горівка, від котрої сподівався набрати відваги, завела єго. Як звичайно, робила єго добродушним, так і тепер почув він єї відрадний вплив. Зробилося єму тепліше і він з вдоволенням усів собі на солому...

Але тілько на хвильку. Бо небавом зібрався, вхопив бляшанку в руки, вибіг на двір і з цілої сили потиснув ліктем в одну і другу шибу вікна від комнати Мошка. Шиби вилетіли, а з кімнати вдарився сопух і чад аж надвір.

— Мошку, спите? — крикнув ще крізь вибите вікно.— Вставайте!

Але Мошко не вставав і спав дальше.

Криворукий з бляшанкою в руках майже вибіг на дорогу села. Біг так довго, поки минув останню хату, а коло лісу пристанув і потягнув кілька ликів з бляшанки.

"Ще жидюга насмерть загорить! — став він говорити сам до себе.— Піду до суду, скажу, що я хотів зробити, нехай мене замкнуть, я вже й так нікому не потрібний".

І він пішов до суду.