Залісся - Маковей Осип

Ніс бляшанку в руках так довго, поки в ній була горівка, а там і кинув її в корчі, попрощавши її словами:

"Шкода, добра була... Але се вже останній раз я горівку пив! В криміналі не дадуть... Ну, нехай і не дають... обійдуся!"

Ступив ще мовчки кількадесять кроків, заточуючись по дорозі, і станув перед зламаною наполовину сосною. Вдивлявся в неї добру хвилю і нараз промовив:

— То ти мене, жінко, проганяєш з власної хати? Кажеш, аби я до дідька йшов, дух святий при мені! То така ти зробилася?.. Ов, не сподівався я по тобі, жінко, не сподівався! До дідька — каже, а я не до дідька, а до криміналу піду... до криміналу за того злодюгу Мошка, що мене обра-бував, що мене обікрав, що мене... що мене з хати моєї хочете вигнати... А я єго і не спалив, як хотів, і він встане і хату забере... Гей, боже, я єму того не подарую, вернуся ще і підпалю.

Він ледви стояв на ногах, але могучий, грізний голос єго лунав у темнім лісі на морознім воздусі.

— Підпалю, і він згорить... Приїде єго Сура, приїдуть бахурі, а тата нема, спікся... Діти в плач... що діти винні ?..

Що мені з того, що Мошко згорить? Хата моя і так пропаде. Забере син, забере зять єго. Один Мошко в гріб, а натомість других сім кіп! Гріх на душу... а я в життю лише пив, а злого діла не творив... не крав... одну ту горівку вкрав, що аж ту приніс... Ух! але добра була!

А Мошко схоче рано встати, піднімає голову... болить, руки... болять, ноги... болять, в голові тяжко... Ха-ха-ха! Добре єму так, котюзі!

Ану, далі... до суду! Будь здорова, стара, я йду... А дітей пильнуй! — наказував він зламаній сосні, мов жінці.— Най Михась учиться... може, що з него буде".

Ступив кілька кроків і перевалився в рів. Він того мов не замітив, бо говорив дальше:

— Вчися, Михасю, я тобі кажу! І ти, Гандзю, вчися, і ти, Олексо, вчися... бо я вам не поможу.

При тих словах він силувався видобутися з рова, але кілька разів зсунувся з берега дороги, застряг у сніг і вкінці покинув думку вилазити. Почав хреститися, відганяти від себе злого духа, говорив щораз невиразніше якісь слова, щораз менше термосив собою, сон єго брався, він спер голову на купині снігу і почав дрімати...

В селі за лісом вже півні піяли, і мороз над раном тис дужче. Але Криворукий морозу не чув, єму дуже любо спалося...

В той час Мошко Зільбер рушився у ліжку, напівсвідомий. Крізь розбиті шиби просто на єго ліжко, що стояло недалеко вікна, віяв морозний воздух. Він чув, що у відкриту руку і плече зовсім змерз, але не мав сили сховати її під перину. В голові єму шуміло, а ціле тіло було тяжке, як олово. Він силувався відгадати, що се таке, і не міг. Пам'ять покидала єго. Зібравши всю силу волі, він зсунув перину з себе, але тут і почув зараз зимно на цілім тілі, котре єго більше протверезило.

"Насте!" — хотів він крикнути на наймичку, щоби прийшла, але то слово вимовив захриплим і тихим голосом. Накрився знов периною і лежав.

В голову дуло єму з вікна. Помалу, мов кулю олова, обернув він голову в сторону вікна і зрозумів, що шиби вибиті. Хотів встати з ліжка, але не мав сили. Скулився, сховав голову під перину і лежав.

Під периною зробилося єму нараз душно, віддиху не ставало єму. Знов виставив голову на верх — і єму зараз полегшало. Почув, як когут запіяв в сінях.

— Насте! — Голос був єго сильніший.

Наймичка Настя саме тоді пробудилася, як звичайно, досвіта. Здавалося їй, що чує десь якийсь голос, але не вірила.

— Насте! — кликав Мошко. Настя прийшла в хату.

— Гей, який тут загар! — крикнула зараз на порозі.— А як постуденіло!

— Насте, рятуй мене!

— Загоріли?

— Загорів! гину, Насте! Ратуй!

— Що ж тут сталося? — дивувалася наймичка. Засвітила світло, зміркувала, що бракує Мошкові,

і трохи не винесла єго у коршму разом з постелію...

Коли рано стали люди приходити до коршми, Мошко лежав у своїй алькирі, а коло него стояли зять і невістка і ще кілька заліських жидів. Мошкові було вже легше; він слухав гарячої суперечки зібраних о Криворукім, котрий десь щез. Сам порадив роздивитися по господарстві, чи Криворукий чого не вкрав і віднайти єго та передати жандармам.

Стали шукати Криворукого, але не могли найти єго. Аж перед полуднем привезли єго замерзлого на санях...

Славко дізнався о тім аж підвечір, коли йшов до Горо-шинських. Переймив єго Козак на дорозі і оповів єму пригоду. А відтак вийняв з-за халяви зім'ятий папір і подав єго Славкові.

— Може би, ви мені, паничу, перечитали лист від доньки з Америки?

— Добре, дайте, я вам перечитаю. Ви ще не знаєте, що в нім стоїть?

— Та знаю; читав мені дяк, але ви то ліпше прочитаєте. Козакова донька, Анниця, писала з Гавани, як з Цар-

города забрав її один пан на корабель і завіз за море; як там она пізналася з одним багатим реставратором і вийшла за него замуж. "Все,— писала она,— було би добре, я жию тепер у великих достатках, тілько біда в тім, що мій чоловік хоровитий і довго не потягне і я сама нездорова, часто також хорую. Тепер мені дуже жаль за Заліссям, я би там на крилах злетіла, але виїхати не можу, занадто далекий світ. Збираюся вам післати яку сотку, щоби вам легше було жити". с'.

І ще писала, що чоловік єї — він звався Сміт— записав на неї велику частину свого маєтку, тілько она тим маєтком може розпоряджатися аж по єго смерті. Мала надію вернутися до Залісся і просила батька і матір, щоб молилися за єї здоровля. Казала також з тих грошей, які пришле, замовити службу божу в церкві. Лист був писаний невправною рукою, але на краснім папері,— віяла з него якась туга і невдоволення мимо достатків Анниці.

— Она не знає, що єї мати вже небіжка, і що я вдруге оженився і що церква згоріла, і що в нас було таке нещастя минувшого літа...

— Ви до неї писали?

— Або я знав, де вона є!

Козак просив Славка, щоби написав до Анниці довгий лист і все описав.

— Просив би я,— казав,— кого іншого, щоби мені написав; але в нас ніхто не потрафить. А той лист аж за море мусить іти, то треба єго добре написати.

Славко обіцяв єму написати лист і зараз пополудні зробив се. Описав широко все, що Козак хотів.

— Я вам віддячуся, скоро гроші дістану,— казав Козак, послухавши, що панич написав.

— Ну-ну, аби ви тілько дістали.

— Ви не вірите, що то правда? Десь ніхто не хоче вірити! — нарікав Козак.

— Всіляко буває,— відповів Славко.

Ще місяць не минув, а Славко пересвідчився, що Анниця писала правду. Від неї прийшло сто зр. для батька і лист, в котрім писала, що чоловік єї помер. Нарікала при тім знов, що сама нездужає і тужить за Заліссям. Обіцяла приїхати сама, скоро тілько троха прийде до здоровля.

— Ще хто єї маєток забере! — журився Козак.

— Вас то не гризе, що вона хора, тілько маєток вам в голові,— зганив Славко.

— Бо пропасти може,— оправдувався Козак.— Ану, помре, потім гроші вкрасти легко... Напишіть ви їй, паничу, най гроші добре замкне в скриню і ключ ховає, а слугам невірить.

— Не бійтеся, є ще ліпші способи ховати гроші! — успо-коював Славко.

— Я прийду завтра замовити службу божу, а ви мені напишете лист. Добре? Я вам того не забуду.

Славко став писарем Козака і писав всі листи до Анниці, більше з цікавості до чудної історії, як з чемності для тупого Козака або підозрілої Анниці. Одно лиш в єї листах промовляло єму до серця, а то єї очевидна туга за рідним краєм...

XVI

В початках квітня кілька днів було таких гарних, що зовсім весною запахло. Двірський парк виглядав ще так, як в остатніх сонячних днях осені, але життя було в нім більше; всюди більше радісного ожидания, як осінньої сонливої задуми. Між зів'ялим листям на землі перші купки зеленої трави з фіалками, по корчиках весла дрібна пташня, у воздусі тужний бренькіт пчіл, десь над парком невидимий жайворонок — перша негрімка музика на привіт молодої весни.

Під проводом старого наймита Миколи сільські дівчата роблять порядок в парку, змітають зів'яле листя, поправляють доріжки та співають собі для розради:

Грай, музико, як би-сь міг. Та й не жалуй моїх ніг! Мої ноги насталені, Літали би, як шалені!

Одна почала, друга підхопила, третя прилучилася, за ними ще дві — співають усі.

— Гей, дівки, чого ви так розверещалися, як сороки! — сварить Микола, котрий в недостачі правдивого економа приписує собі гонори економські.— Пан з Мурованки в дворі, а ви так кричите!

— Кривда вам? Помагайте і ви співати! — відповідає одна дівчина.

— Що він поможе! — каже друга.— У него голос, як розбитий горнець.

І співають дальше. Микола розгортає рінь на доріжках й скоса дивиться на "сороки".

— Що за нарід,— воркотить собі під носом,— ніколи не посидить тихо! Робила би одна з другою — ні! ще мусить співати або язиком молоти.

Слухає, що они дальше співають:

А Микола робив кола, А Микита сани, А Микола їздив кіньми, А Микита псами.

Старому Миколі подобається така похвала для Миколи, він мовчить. Але нова пісня:

На дорозі калюжа, Я робити недужа; Коби скрипки, цимбали, То би ніжки скакали...

— Ага: ось чого їм дай! — воркотить знов Микола.— Не питають, що піст.

Ой мамуню, кохай мене, За старого не дай мене! В него сива борода — Я дівчина молода!

— А будете ви раз тихо, безбожниці! — кричить знов Микола, бо єму зробилося маркотно; він нежонатий, а вже сивий... І в тій хвилі, побачивши Славка на доріжці, наказує:

— Тихо, панич іде! Але дівчата не питають:

Ой по горі терлич сходить, До дівчини панич ходить; Ой терличу, терличу, Люби мене, паничу!

— Пссс! — псикає Микола.— Так розкудкудалися дівки, що їх погамувати годі,— оправдується він перед Славком.

— Нехай співають!—каже Славко.— Співайте! Але дівчата тепер на хвилю замовкають.

Славко подає наймитові папі росу. Старий знімає легко капелюх і бере.

— Дякую,— каже.— На спацир вийшли? О, нині сонечко пригріло! Аби так дальше, то би троха з роботою впорався. Нема кому за всім доглянути, а ще як погоди нема...

— Вам самому тяжко?

— Тяжко, паничу. І коло коней ходи і коло людей ходи, пильнуй... Аби хоч було за що. А то пан збіднів та й ми всі разом з ним,— додає він тихше.

— Він колись ліпше мався?

— О! ще й як! Тепер той син у війську дуже єго скубе! Ну, та й земля не родить від кількох літ. А небіжка пані довго хорувала... От, біда у всіх! Ще якби доньку видав за того пана з Мурованки, то би добре на тім вийшов. Той би доньку взяв, а маєтку не праг би, бо сам досить має.

— А не шкода би такої молодої за такого старого?

— Та він ще не такий старий...