т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.

- А ти хто такий? - суворо спитав чийсь голос.

- Хто я такий? - перепитав чоловік і на мент зупинився. Здавалось, в грудях йому було щось таке велике, що не могло все зразу вистрибнути і, застрягнувши, здавило горло.

А потім воно, це велике, боляче стало вилітать йому з грудей шматками слів, шматками вогню, шматками гнівної муки.

А вони вже не питали, хто такий він.

- Голубчику наш! - плакав чийсь жіночий голос, а чоловіки шумно зідхали й дивились кудись, далеко, поперед себе.

Від руїни ж здіймались спокійно стовбики диму до ясного неба і вила недалеко собака.

- Стражники їдуть! - раптом хмуро хтось бовкнув. Всі заворушились, а чужий чоловік враз замовк, швидко засунув праву руку в кишеню і озирнувся. В кінці вулиці на конях, зупиняючись і мабуть щось питаючи у людей, їхало троє людей в сірих одежах і з винтовками за плечима.

- Бачте! - повернувся чоловік до всіх.- Ось приятелі ваші... Вони когось шукають тепера, ворога свого шукають.- Чоловік посміхнувся.

- Так оце вони?..- виступив наперед дід.- Ще приїхали? Мало їм нашого лиха?!

І очі йому дивились люто й чекаюче.

Коні фиркаючи підбігли до самого гурту. Стражники, підбираючи поводи, пильно шукали чогось очима і, не здоровкаючись, мовчали.

Чужий чоловік важко дихав і дивився на них. Очі його зустрілись з очима переднього стражника і той вмент привстав на стремена і скрикнув:

- Го! Є... Тут!.. Ось!

Два інші стражники зразу повернули голови й подивились за його рукою.

- Він?

- Він, сукин син!.. Ану, марш за нами!

Чужий чоловік стояв і не рухався, права рука йому глибоко була засунена в кишеню.

Люди то здивовано, то хмуро подивлялись на стражників, на чужого чоловіка, один на одного. Враз наперед виступив дід.

- Вам кого треба? Мене? Нате!.. Стріляйте...

І дід виставив розхрістані груди, жовті, як старий віск.

- Отойді, дєд, нам треба ось його... Ступай за нами.

Чужий чоловік повернувся до людей і глухо спитав:

- Оддасте мене їм?

Серед гурту заворушились. Зачулось бурмотіння, а далі крики.

- За що ж його забирать? Не дамо!.. Геть!

Стражники хапливо й мовчки зняли з плеч винтовки й наставили проти гурту. Трохи затихло.

- Дасте студента? Чи ні?.. Говоріть! - крикнув передній і гидко вилаявся, злісно й з полекшенням.

- Студента? Якого студента? У нас нема студентів!..

Всі умить повернулись до чужого чоловіка і стали дивитись на нього. І лиця їм зразу стали чужі, холодні, з цікавими, пильними очима. Стражники присунулись ближче.

- Ні, браття, я таки студент. Вони мене шукають, я знаю,- глянув на стражників чужий чоловік і молоде лице його покрилось тінню.

- Студент? - повернувся до нього дід і близько нахилився вперед.- Ти студент?.. А ти ж що тут говорив? Що брехав тут?

Лице чужого чоловіка спалахнуло:

- Брехав?! Я? Так ви не вірите мені? Так ви не вірите моїм сльозам? Ви їм вірите? Ну, говоріть! Скажіть, кому вірите!

- Вовчі сльози! - буркнув хтось позаду.

Чоловік повернув туди голову.

- А хто хати запалив?

Очі чужому чоловікові поширились.

- Так то я запалив їх?! Я, що кров свою оддав би, щоб загасити їх? Я, я?.. Та що ви, люди?! І ви вірите?!

Він безпомічно озирнувся, з одчаєм провів поглядом по лицях; лиця хмуро, недовірливо, вороже дивились на нього.

- Та ви ж плакали тількищо?! Ви ж...

- Ну, довольно! - крикнув раптом передній стражник і натягнув поводи.- Ступай за нами. Ми тобі покажемо сльози.

- Гайда!.. Марш!.. Живо!

І він вдарив коня в бік.

Чоловік умить вихопив праву руку з кишені і виставив її наперед: в руці блиснув на сонці револьвер.

Серед гурту пройшло шамотіння, а стражник раптом потягнув поводи до себе й закричав:

- Ану, стрельни! Ану, стрельни тільки!

Чужий же чоловік дрижачою лівою рукою потер лоба, потім, повернувшись до людей, з болячим непорозумінням повів по них очима й закричав:

- Та не може, не може ж цього буть! Як ви можете не вірить мені? Чим же доказать вам?.. Глядіть!

Він підніс руку з револьвером до виска, вона злегка здригувалась і револьвер блискав. У гурті хтось ойкнув.

- Глядіть: на ваших очах я прострілю собі голову, щоб ви повірили мені. Тоді повірите? Повірите, що не ворог я вам?

- Брешеш, не застрелишся! Бий його, студента!

- Не застрелюсь? - хрипко крикнув чоловік, і лице йому враз стало блідо-синім.

- Ви хочете, щоб я доказав вам? Хочете? Правда?

Стражники про щось шепотіли між собою. Чоловік безсило пустив руку і, важко дихаючи, поширеними, божевільно-напруженими очима водив по гурту.

- Та що ви його слухаєте?! - раптом стрепенувся дід.- Жили йому вимотать... Жили йому!

- Стражникам його! Бреше! Розжалобить хоче!.. Бери його!

І всі заворушились, але зараз же знов закам’яніли: чоловік підніс руку до виска. Підніс і зупинився.

- Брешу? - хриплим шепотом промовив він.- Брешу?

І раптом очі йому стали дикими, круглими, рука задрижала, потім застигла коло виска, здригнувсь револьвер і вмить вибух вистріл. Чоловік криво хитнув головою і сторчака упав лицем униз.

Люди закам’яніли. Потім схаменулись, з жахом кинулись до чоловіка, нахилялись до нього, пили очима його кров, що мішалась з водою й брудом землі, одхилялись і стурбовані говорили, дивились в очі один одному і знову звертали свої очі на чужого чоловіка. А від його, від крові цього чужого чоловіка, від задубілих рук його ішло їм у душі гострим туманом те, чого він ждав від їх: вони вже вірили йому.

Від чоловіка підвівся й стражник.

- Помер,- з жалем хитнув він головою.- Ну, щастя його!

Серед людей пройшла похмура тиша.

- Тобі б такого щастя! - глухо кинув хтось іззаду.

- Голубчику наш!..- схлипнуло з