т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.

Я теж лежав недвижно. Яке мені діло до того? Грицунь зідхнув, глибоко зідхнув, устав і тихо пішов у степ.

Кузь зразу перестав хропти, почухався і підвів голову.

- От прокляті блохи, спать не дають! - незадоволено промовив він.

Я лежав недвижно. Яке мені діло до того?

- Ти спиш?

Він навіть торкнув мене рукою. Я мовчав. Я собі мав розмову з зорями і до людських розмов не хотів мішатись.

Тоді Кузь устав і став чогось вдивлятись у степ. Він когось виглядав там. Але степ темний був. Тільки здалеку, так ніби коло Двох Могил, щось співало, тихо, сумовито. Голос скидався на Грицунів.

Кузь зідхнув і знову ліг. А я лежав недвижно.

Може з місяць пройшло, може більше; у всякому разі була вже така пора, коли ніхто нікого на робочих пунктах не наймає і робітники лежать там сердиті та понурі, як мухи восени.

Тоді ми стали помічати, що економія почала робити деякі зміни в наших харчах. Давала вже не три рази гаряче, а тільки два, а то й раз на день. Замість хліба, який можна жувати, стали давать такий, що його треба було днів на два класти у воду перед тим, як їсти.

Це все здалося нам мало підходящим. Ми про це сказали таборному. Але таборний спершу послав нас під три чорти, а потім до управляющого. Ми порадились і рішили піти до управляющого.

В той же вечір Кузь одяг свої нові штани, а дядюшка Терентій піджак з залатаними кишенями, покликали з собою ще душ десять, і поважно, урочисто пішли до контори. Кузь два рази скидав картуза і пригладжував чуб. Дядюшка ж Терентій виступав так, наче йшов у неділю до церкви.

Перед конторою звідкись випорхнула Оленка, блиснула до нас ясними й синіми баньками очей і зникла на ґанку контори. А з-за панського льоху помалу вийшов Грицунь. Він, очевидячки, прогулювавсь собі у вечірньому холодку.

- Ану, хлопче, завертай! - підморгнув йому дядюшка Сидорець.

Грицунь зупинився.

- Куди?

- А до контори... Забастовку дєлать.

Грицунь нічого не сказав, почервонів, глянув на Кузя і пішов у другий бік.

У цей мент вийшов управляющий і ні Кузь, ні Сидорець не встигли нічого сказати Грицуневі. А Кузь, видно, збирався таки щось сказати!

Управляющий уважно вислухав дядюшку Терентія.

- Умгу! - обвів нас очима.- Так чого ж ви хочете?

Тут уже Кузь не втерпів і вияснив, чого ми хочемо.

- Даже в паходах, ваше благородіє, салдацькая харч любопитнєє, чим ета,- люб’язно посміхаючись, вертів він картуз у руках.- Просто, ваше благородіє, нікакой інструкції невозможно з таким хлєбом. Жуйош, а он как глина. І окромя того, ваше благородіє, гарячая пища одставлена. Гарячая пища, ваше благородіє, нашому сословію все одно, що, звинить, паровику пара...

- Іменно! - вставив і Сидорець свою посмішку,- як то говориться: «дай коневі вівса, то й жени, як пса».

Ми всі зітхнули, бо це була істина.

Кузь нетерпляче повів оком у бік Сидорця, він не любив, щоб йому перебивали мову.

- Так што, ваше благородіє,- знов посміхаючись трохи соромливо, трохи благаюче, завертів він картуза,- нащот вашого розпоряженія ми просимо, значить, пищу нам луччую!..

- Хм! - понуро посміхнувся управляющий.- Пищу... Може, й плату ще луччу?

- Нєт, зачим? Платою ми довольні, ваше благородіє...

- Плата й у ката, аби харч добра,- знов уставив Сидорець.

Кузь покосився на нього.

- Умгу! - знов посміхнувся управляющий.- Ну, так от що я вам скажу, вислухайте мене як слід.

- З нашим уніманієм,- ввічливо вклонився Кузь.

- Так от що. Харч в економії добра. Кому не наравиться, хай забира пашпорт і на всі чотири боки. Нікого не держим. А хто буде других бунтувать, того зараз же в тюрму. От це моє посліднє слово. Обдумайте і хто хоче, хай приходить за пашпортом. Прощавайте.

Спокійно повернувся й пішов у контору. А ми подивились йому в спину, потім один одному в очі і хто посміхнувся, хто почухався, а хто вилаявсь.

Кузь не посміхався й не чухався. Одяг свій картуз, струснув головою й рішуче сказав:

- Ну, що ж? Стало бить, будем обдумувать: гайда, хлопці!

І ми почали обдумувать. Обдумували в полі за роботою, в таборі за обідом, під скиртами вночі, навіть серед співів увечері. Правда, тепер співів стало менше. Співали тільки ті, що рішуче не хотіли забирать пашпортів. Вони хотіли краще їсти гливтяки, ніж дохнуть на пунктах. Так вони казали. На це їм Кузь одповів, що вони можуть по десять рублів у день узять, як підуть у лоцманські села, але вони не слухали і співали собі. Кузь ще говорив, що можна піти на Дін і рибу ловить, але вони й на те не приставали і так само співали. Правда, їх було мало і спів був такий же рідкий, як той куліш, що нам варили, але це їх не спиняло.

Особливо це не спиняло Грицуня. Він навіть одного вечора й за панський сад не пішов та все співав. А співаючи, часом щось шепотів то одному, то другому. І після того шепотіння спів їхній ставав веселіший.

Кузь тільки поглядав на Грицуня. Він тільки поглядав і циркав крізь зуби. Говорити з цим хлопцем він не мав чого,- хай з ним говорять інші.

І з Грицунем говорив дядько Терентій, Сидорець, Галинка з ямочкою на підборідді, чорноброва, наче з п’явками над очима Оксана, говорив глухий Перепічка; але Грицунь, мабуть, поговорив попереду з кимсь іншим та через те вже нікого не слухав. Він тільки посміхався й дивився убік.

Посміхались і ті, з якими він шепотівся. І зорі в небі посміхались. Мрійно та ласкаво шепотіли в панським саду старі дерева, а з-за старих дерев стиха чулась пісня та легеньке кахикання. Якась дівчина ходила там і ждала; та ждучи, мабуть, застудилася, що кашляла.

Кузь сидів на призьбі, пихкав цигаркою й дивився в землю. І кожний раз, як пихкав, рябий