т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.

Кузь перестав співать і, повернувшись до дороги, почухав рябий, червоний ніс свій. Очі його без всякого задоволення пробігли по гарбі з двома обличчями.

- Драстуйте! - крикнула голова дівчини.- А вже спеклись добре? Ха-ха-ха!

Можна було подумать, що вона саме й посадила нас тут.

- А добре...- привітно засміявся Грицунь.

Я поважно мовчав. Я не маю звичаю вступать у балачки зо всякими дівчатами, які тільки й знають, що реготати.

Їхні коні йшли помалу, як усякі порядні селянські коні, яким трапляється на дорозі горбик. Правда, запряжені були в «економічеську» гарбу, що була вдвоє довша за них.

- Може наймаєтесь? - крикнула дівчина і чогось аж висунулась з-за драбин. А очі її наче прилипли до Грицуня.

- Може й наймаємось,- поважно й голосно обізвався з каменя Кузь, тим даючи знати, що в цих справах належить звертатись уже ні до кого іншого, як до нього.

Дівчина нерішуче повернулась до понурого, засмаженого парубка, що той скаже. Може взять цих людей, підвезти до пляцу, а там прикажчик найме їх.

Але парубок неохоче хмуро глянув на нас і, одвернувшись до коней, стьобнув батогом їх і крикнув:

- А-н-н-о!

Більше нічого. Коні крутнули хвостами і затюпали. З-під коліс димом піднялась курява і як в хмари закутала дівчину. Вона щось і крикнула, але ми не розібрали. Грицунь аж сів.

Потім знов ліг і, спершись на лікоть, дивився в той бік, де клубом котилась по дорозі за гарбою курява. Чогось посміхався, як до хвиль або до хмарок. І раптом ліг горілиць, заклав руки за голову і глибоко зідхнув.

Я також ліг і дивився на той бік Дніпра. Там далеко-далеко над могилою було синє-синє небо. Немов очі у цієї дівчини, що так по-дурному сміялась. Ще й на мене глянула.

Пролетіла чайка над водою, тонка, гнучка, немов із сірої бляхи зроблена. У тієї дівчини брови загнуті, як крила чайки.

Раптом Грицунь сів, глянув на мене, на Кузя і промовив.

- А той... А може б ми пішли найматись?

Я посміхнувся, а Кузь глянув з-під лоба на нього і нічого не сказав. Він на такі дурниці й одповідать не хотів. Струсив свою сорочку, розіп’яв її на руках і, з прихильністю та уважно обдивляючись її, серйозно заспівав:

Юж ми йшли да йшли да йшли

Яй в Расєюшку прийшли.

Да вой люлє, вой да люлє

Яй в Расєюшку прийшли…

Грицунь почекав, потім нахилився до свого клунка і почав зв’язувать його.

Я не рушився. Кузь разів два зиркнув на Грицуня, але співав іще серйозніше.

- Так ви не той... не йдете найматься? - спитав Грицунь.

Кузь опустив сорочку, замовк і здивовано озирнув його з ніг до голови.

- Та ти ето куди? - холодно й строго промовив він.

- Та найматься ж!

Грицунь ніяково посміхнувся.

Кузь ще раз строго подивився на нього й сказав:

- Садісь на мєсто! Слушайсь команди. Найматься усі разом будем. Нам у лоцманських селах по десять рублів у день дадуть.

Але Грицунь мовчки нахилився до свого клунка, підняв його, закинув за спину і пішов по дорозі.

Кузь глянув на мене, я на Кузя.

- Стой!! - раптом заревів він і кинувся за Грицунем. Той став і озирнувся. Він все так же ніяково посміхався.

Кузь підбіг до нього.

- Ти куди? Говори січас?!

- Найматься.

- До цієї... куроп’ятки.

- Атож.

Якби Дніпро узяв і повернув свої хвилі назад, Кузь менше був би здивований, ніж такою поведінкою Грицуня. Ще вчора вони лежали вдвох на піску і Грицунь, поклавши голову на груди Кузя, спав біля нього, як біля рідної матері.

- Ну, бачив ти такого дурня? - повернувся Кузь до мене.- Та ти знаєш, дурню, почом вони дають?

- Ні.

- А ти знаєш, куди вони наймають?

- Ні.

- Ну, і послі цього може скажеш, що ти не дурак?

- Нє.

Кузь від здивовання не міг більше нічого говорити. Він упрів, але навіть піт не витирав з лоба.

Раптом узяв Грицуня за рукав і лагідно, спокійно почав:

- Дурачок ти, Грицунь, накажи мене бог. Хоч обижайсь, хоч нє, а ти дурачок. Поняв? Ну, куди ти йдеш? Куди? Повіщо?

Грицунь сказав, що він іде найматись. Кузь цілком резонно одповів йому, що нам поспішати нема чого, бо коли нас тут не наймуть, то ми підем у лоцманські села і візьмемо по десять рублів у день.

Я не хотів мішатись до них. Мені згадалось, що очі дівчини не раз, а два зупинились на мені. Хм! Мені все ж таки цікаво було, чого вони зупинялись.

- А знаєте що? - устав я: - Може б таки й справді іти найматись?.. Якось воно... Поки ще ті лоцманські села, а тут втеряємо.

Кузь грізно повернувсь до мене, але я закинув свій клунок на плечі й підійшов до зраділого Грицуня.

Кузь подивився на мене, на Грицуня, сказав, що «з такими сволочами говорить би не слід» і став зав’язувать свій клунок.

Ми таки найнялись. Нам дали таку ціну, що іншим разом Кузь тільки б циркнув крізь зуби й посміхнувся. А тепер і слова не сказав. Узяв завдатку п’ятдесят копійок і купив штани. Але Грицуневі навіть не похвалився і тут же біля гарби одяг їх на старі. Одяг, закурив цигарку, сперся спиною на драбину і на штани вже не дивився. Вони йому були «ніпочом». Схоче - дьохтем вимаже і то не жаль. Хай дивиться, хто хоче. Він навіть ноги схристив.

А Грицунь і не бачив того. Він дивився зовсім у другий бік. Сам сидів на драбині, спустивши ноги в гарбу. Навкруги стояв гомін людських голосів, ржання коней, хльоскання батогів. Течіями туди й сюди пливли голови дядьків, жінок, у брилях, картузах, хустках. Грицунь на те не дивився. З неба сміялось сонце, тепло, гаряче, пекуче сміялось,- Грицунь того й не помічав. Мені здається, якби Кузь одяг цілком новий піджак, сів