т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.
Вранці вони з грюкотом і сміхом вмивалися в маленькому коридорчику, а Прокіп Гаврилович ходив по коридору і, зупиняючись коло камер тих, хто спав ще, гремів ключами і кричав до них:
- Вставать! Вставать!
І руденька, маленька, лукава фізіономія його добродушно посміхалась і теж раділа з їхньої бадьорости, свіжости й молодости.
Потім робилось тихо - то пили чай і читали. А далі знову регіт, крики, «Марсельєза» розбивали тишу в коридорі,- то йшли «усім коридором» на прохід. Вони перші дні й мене закликали, але я дякував, криво всміхався й говорив:
- Потім, потім... Я ще не можу... Дякую...
Вони виходили й робилось тихо, тільки з нижчих поверхів неслися перегуки з жіночим корпусом, в яких найбільше часу одбирали слова: «Не чую! Як?.. Що?.. Повторіть» і т. і. Виходили «уголовні» на велике подвір’я і здавалось, що там бігають, борються, ходять, сидять не люди, а сірі вівці. Вони співали, іноді дуже гарно, великим гуртом революційні пісні.
Потім знов життя вривалось з «ними» в коридор і камери і пахтіло свіжим, морозним повітрям. І знов я лягав лицем до стіни, одвертався від них і удавав, що сплю. А вони, зазираючи до мене, тихо між собою говорили:
- Спить... Треба домагатись, щоб його на больницю перевели. Що це справді таке,- він тут ще більше занедужає...
- Розуміється!.. Він зовсім нічого не їсть і не п’є...
- А обличчя бачили яке? Вони його зовсім там змучили, сіромаху...
І вони, дійсно, домагались, але мене не перевели. Вони хотіли тоді навіть «голодовку» або «обструкцію» зробити через мене, але я перелякався й упрохав їх того не робити.
А ввечері вони, після перегуків з жіночим корпусом, одчиняли вовчки, підходили всі до дверей і рішали всякі питання. Вибраний голова турбувався, бігав од вовчка до вовчка і кричав:
- Панове! Та так же не можна, чорт забирай... Коли всі враз будут ревти, так ну його к чорту!.. Хай один говорить!
Починало звичайно говорити два або три, бо кожний гадав, що тільки він один говорить. І знов голова благаюче кричав:
- Панове! Я ж до вас, як до цивілізованих людей, обертаюсь: не ревіть усі заразом, говоріть по одному... Слово за Смолянським... Мовчіть усі... Смолянський, говоріть!
Прокіп Гаврилович, або його товариш, Денис Макарович, посміхались і подзвонювали ключами, пильно прислухаючись, чи не йде начальство і спиняючи ораторів, скоро виявиться небезпека.
- Так от, панове! - кричав голова: - «за» подають свої голоси три камери...
- Голоси, голоси лічіть! - перепиняли його.
- Ну, добре! «За» висловилось...
- Та хіба, не все одно, чи голоси, чи камери?
- А розуміється, не все одно... Може ті, що разом сидять, не…
- Панове!.. Залишіть приватні розмови... Дайте ж мені долічити... Коли всі будуть ревти, так це чоррт... Треба ж помовчати... «За» висловилось…
- На-дя-а!.. На-дя-а!..- кричав хтось із нижчого поверху.
- А-а? - тоненько доходило з жіночого корпусу.
- Чи при-хо-ди-ла... (павза) Ма-ру-ся... (павза) у-чо-ра?..
Мовчання, потім тоненько-тоненько:
- Не чу-ю!..
- Ф-у, чорт!..
І потім тоном вище:
- Чи при-хо-ди-ла... (павза) Ма-ру-ся... (павза) у-чо-ра?
Мовчання і тоненько-тоненько:
- Пов-то-рі-іть!..
- Е! Чорт!.. До побачення!..
І чувся грюкіт - знак, що вікно зачиняла сердита рука.
А в коридорі сперечались, змагалися палко, жили, жили навіть тут, за ґратами, закликали мене:
- Не бійтесь, товаришу! Тут свої все, провокаторів або шпигів нема...
- «Ні, є!» - хотілось мені крикнути, але я дякував і одвертавсь до стіни.
І от одного вечора з самого нижнього поверху зачулось:
- Товариші! Привезли новеньких!
У мене щось дуже забилося серце. Я вистрибнув на койку до вікна і став слухати.
- Скільки? Як на прізвище? Ес-де?.. Коли арештовано? - посипались з усіх боків питання.
- Прізвища їх такі... Слухайте!
- Слухайте, слухайте! - закричали всі і довго ще кричали всі «слухайте», але, нарешті, втихли.
- Прізвища їх такі: Петрашевич... Чавадзе... і Гаюра!
- «Уже! Так я й знав!» - пролетіло у мене.
- Арештовано через провокацію!
Я почув, як усе тіло моє зробилось м’яким, наче я був увесь із бавовни.
- За провокатора вважають...
Я замер і не дихав.
- ...робітника Серебряникова...
Я безсило ліг на койку і вже майже нічого не чув.
Другого дня з тюремної контори прийшли за мною і сказали складати речі, яких у мене, правда, не було. Я схопив картуза, пальто й пішов за «конвойним».
- Куди, товаришу?.. З речами?.. Зовсім?.. На допит?..- кричали мені навздогін із кожного вовчка і прощалися зо мною, а я, як пес, що вкрав у пекарні шматок м’яса, вбравши голову в плечі, прищулившись, винувато й вороже косив на вовчки й бурмотів:
- Не знаю... здається... Не знаю...
В Жандарськім Правленії мене вже ждали «рідні»: папа, мама і... Люся. Вони радісно стискували то мені, то жандарам руки, Люся кокетливо стріляла очима на якогось бравого ротмістра, мама христила мене й цілувала, жандари щось приязно говорили до мене - одно слово, сцена була дуже зворушлива. Нарешті, ми «вільні» поїхали.
І от я зовсім «рідним» вам зробився. Я вже не коїв «дурниць», як ви з ніжним докором вимовляли мені; я покаявся, я знову зажив, як перше, до «дурниць», тільки до моїх орґій додались ще орґії з Люсею, піячення і всі атрибути «людського» життя. Першого ж дня я був п’яний, але ви добродушно посміювались і вкладали мене спати. І яка радість била з ваших трухлявих, малесеньких душеняток, коли я п’яний бурмотів:
- Ну, продав?.. Так що?.. Наплювать!.. К чорту все!..
Тепер ви виразно бачите, що помираю я (а я таки помру, це я сам тепер бачу) не через те, що «продав». Мої «рідні» прийняли мене і я міг би спокійно жити й далі з ними. Але я помираю і помираю через те, що, будучи куркою, хочу літати. Помираю через те, що «стрючковатий», що обірвалась
