т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.

Але тут то й виявилось те, що недурно виховували ви в мені 25 років. Я навмисне став уявляти собі картини майбутнього життя після розриву; нужду, недоїдання, вічну шуканину «уроків», диряві черевики, голу, брудну кімнатку... Навіщо те все? Хіба це справді так потрібно? Хіба не можна жити чисто, в достатку і служити ідеї?.. Та через віщо я повинен рвати з тим осередком, що був рідний мені? Через віщо я мушу конче до робочого клясу йти? Через віщо тільки робочий кляс скаже нову правду, чому другий кляс цього не може зробити? Чому не все громадянство, а тільки частина його? Можу ж я в другій ближчій мені частині «робити», наприклад, серед студентів, гімназистів, тощо. Хто ж ближчий до робітників, хай іде до них.

Коли б мені ці питання прийшли в голову раніше, я б може й схопився за них і з чистим сумлінням одійшов би від «роботи», як відходять другі, але я вже знав, з тої ж програми знав, скільки тут лукавої брехні та облуди. Я ж сміявся з таких добродіїв, а тепер сам на їхню стежку сходив!

І мені робилося нудно, і не вбачалося ніякого виходу. А тут ще, як навмисне, виступала Люся, тягнула мене і повторялося старе.

Але вихід знайшовся. І такий, який повинен був знайтись для такого, як я.

Раз я вертався з «науки». Минала вона нудно, мляво, голова боліла, мозок сукняний був, серце висхло. Нудно було і мені, і їм.

На вулиці наче лекше було стало фізично, але зате знов виступила моя мука, моє питання життя або смерти. Я знав, що ні до чого не додумаюсь, але вже звик по декільки раз на день думати про це - і думав уперто, з мукою та злістю.

Я йшов помалу, дивлячись собі під ноги й не озираючись. Мене штовхали, прохали пробачення і знову штовхали, я не звертав на те уваги та й собі машинально прохав пробачення.

Раптом, на розі однієї вулиці, пам’ятаю - Суворовської, зо мною порівнявся добродій в котиковій шапці і, раптово перепинивши мені дорогу, твердо сказав:

- Почекайте!.. Вас - арештовано.

Це вийшло так несподівано, так неподобно до моїх думок, що я спершу не зрозумів навіть його. Але він не став чекати того, поки я порозуміюся до чогось: вийнявши з кишені свистка, він різко засюрчав у нього й крикнув:

- Звожчик!

- Та що таке? - страшенно хвилюючись та лякаючись, скрикнув я.- Що вам до мене треба?

- Я - аґент тайної поліції. Маю наказ вас арештувати... Пожалуйте...- зробив він рукою жест до звожчика, який в один мент десь узявся коло нас.

«Шпиг» тільки тепер пролетіло у мене по всій істоті й я зробив навіть інстинктивний рух, щоб тікати, але «добродій», очевидячки, на це сподівався, бо враз став зовсім близько коло мене і мовчки з погрозою почав дивитись мені в лице. О, як виразно я пам’ятаю його зараз, наче вся його мерзенна постать вросла мені в мозок. Пам’ятаю навіть, що комір його пальта був смушевий і, мабуть, був без ґудзика, бо сидів криво й незґрабно. І ці чорні, товсті вуса з сивиною, й нахабні, пукаті очі, і борідку з чимсь біленьким на ній. Він нагадав мені тоді якогось прикажчика з великоруського магазину.

Десь узявся поліцай запихканий і збентежений. Він одною рукой придержував шаблю, а другою поправляв на голові шапку. «Добродій», побачивши його, зараз же вийняв з кишені якийсь білет, показав його поліцаєві і сказав, показуючи на мене:

- Треба провести в участок.

- Слушаю-сь...- узяв поліцай «під козирьок», і став коло мене.

«Очевидячки, важний шпиг»,- подумав я машинально. Прохожі почали вже зупинятись біля нас.

- Пожалуйте! - твердо приказав удруге шпиг і навіть злегка штовхнув мене до звожчика. Я покірливо поліз на бричку. З одного боку примостився поліцай, дихаючи духом махорки й цибулі, а з другого - шпиг.

- В Манежний участок! - голосно сказав «добродій» до звожчика.

- Соціяліста спіймали... Ага, голубчику! - долетіло до мене від купки прохожих. Звожчик зацмокав, заньокав, зашарпав ліктями й ми поїхали.

«Значить, мене арештовано»... думав я якось тупо, гостро почуваючи разом із тим кожний рух шпигової руки, що піддержувала мене за стан. І було щось чудне в цьому всьому: якийсь чоловік підійшов до мене, покликав другого чоловіка, взяли мене й кудись везуть. Через що? З якого права?

Я уявляв собі арешти з оповідань інакше: з жандарами, трусом, дворником, поліцаями. Звичайно, я чув про арешти на вулицях, але це вже занадто якось просто й несподівано вийшло.

Мене привезли в участок, обшукали, витрусили програму і проклямації й одвели у камеру. Вона враз же стисла мене голими понурими стінами і холодною нудьгою, яка, неначе вогкість, подихала на мене з кожного кутка, з брудної койки, з заґратованого вікна.

Від дверей до протилежної стіни були протоптані на підлозі сліди моїх попередників. І я почав ходити по тих слідах, часами сідав на койку, тупо, приголомшено дивився в стіну, схоплювавсь і знов, акуратно попадаючи в сліди, ходив від дверей до стіни й від стіни до дверей.

Але, твердо пам’ятаю, не було в мене одчаю. Ні-ні, не було його тоді. Навпаки, була тупа, омертвіла упертість, була несвідома певність, що інакше й не може бути.

Я часом сідав і слухав далекий гомін города. І тоді в мені починала ворушитись кротка, солодка туга, робилось на душі затишно, журно, хотілось простити щось комусь і просити прощення самому.

І от тут знову в останній раз виступила вона, дрібниця. Виступила і штовхнула мене - бур’янинка зломилась і я полетів.

Я ліг спати.

Змучені нерви мої стали заволікатись теплою втомою сну. Серце здригувалось легким сумом, мигнули переломлені картини пережитого, сон плавко гойдав їх переді мною.

І раптом я весь здригнувся від колючого, пекучого болю в нозі. Здавалось, хтось зразу застромив мені велику голку, розпечену на скаженому вогні.

Я аж підкинувсь і, схопившись, скинув з себе брудну ковдру. Од моєї ноги у всі боки ліжка тікали опецькувати, широкі, огидливі блошиці.

Я, немов опечений, зстрибнув