т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.

Він помічав тільки, як сміялась дівчина. Йому це не трудно було, бо вона сиділа якраз навпроти його на другій драбині. У неї була синенька кохточка дзвіночком, на голові біла хусточка, а босі ноги, визираючи з-під коротенької спіднички, грали пальцями. І ноги не могли всидіти спокійно. Вже нема чого казати про очі. Вони нікого не пропускали, всіх помічали, всякого зачіпали. Подивившись на неї, можна було з певністю сказать, що вона приїхала побачитись з усім базаром.

І незнайомих у неї зовсім не було... Крім Грицуня. Вона його просто не помічала. І недалеко сидів,- а не помічала.

Коли він звертався до неї, вона якраз у той мент бачила щось дуже цікаве на базарі і вся аж випиналась туди. Грицунь замовкав і, червоніючи, дивився на мене. Але я посміхався.

А Кузь усе стояв і курив. Він уже ні до чого не мішався. Хай буде так. У лоцманських селах ми могли би по десять рублів у день узять, але хай так.

І він стояв та курив. А Грицунь сидів на драбині й не помічав нічого.

- А ви, дядьку, збираєтесь мене тут підкурить? - раптом штовхнула дівчина в плече Кузя. Він стояв якраз під нею.

Кузь повернув до неї своє рябе, строге лице, озирнув знизу вгору і поважно промовив:

- Тебе б іменно викурить зцюдова нада...

- Ой! - зареготалась вона.- А чого так?

- Щоб поменше зуби продавала...

- А ви купить. Дешево.

- Я так куплю, що не позбираєш послі...

- Ой матінко, який же сердитий цей дядько. Мабуть, маленьким кішка переступила.

Але Кузь одвернувся. Він не хотів більше говорити з нею.

А дівчина раптом повернулась, перехилилась до Грицуня, схопила за плечі і зробила так, ніби хотіла його перекинуть.

У Грицуня спершу в лиці пробіг ляк, а потім зразу весь засяяв.

- А диви! - здивовано придивлялась вона до нього.- І в його сині очі... Ех, ти! Тоже...

І випустивши плечі його, почервоніла вся, сіла на своє місце, ще подивилась на Грицуня і, одвернувшись, затихла. Так таки зразу затихла, не кричала вже, не сміялась, немов весь базар умент роз’їхався. Тільки водила очима по людях і очі чудно всміхались.

А Кузь, бачивши все те, бачивши, як зашарилось лице Грицуня, сплюнув, махнув рукою і ліг під гарбою. Хай все йде, як хоче.

Економія була невеличка. Її можна було всю запакувати в скриню й під пахвою занести куди хочеш.

Кузь зразу ж, як приїхали, глянув, висякався і сказав, що це не економія, а старий свинушник.

Але Грицунь не згодився.

- Та ти, може, ще скажеш, що я луччої не бачив нікада? - з грізним дивуванням подивився на нього Кузь.

- А скажу! - посміхнувся Грицунь.

Кузь подививсь на мене, я на Кузя,- такої мови ми ще не чули од Грицуня. Ні, ми не чули від його такого ніколи!

- Значить, я брешу? - криво посміхнувся Кузь. Він уже сподівався навіть і це почути від Грицуня.

Але Грицунь того не сказав. Він тільки сказав, що економія дуже гарна, що тут усе так мило й гарно.

- Так! - циркнув крізь зуби Кузь.- Ето називається: «пропав я мальчишка, пропав я навсігда». Ну, дєло твоє... Ходім!

Ми пішли на кухню, а Грицунь зостався на дворі. І я, озирнувшись, бачив, як він дивився на вікна управляющого.

Що Грицунь «пропав», про це вже й балакать не варто було. Ми таки й не балакали, а тільки сміялись. Бо це таки справді було смішно і безсоромно: злигатись з панською наймичкою, хвойдою, з якоюсь горнишною, яка тільки вміє до всіх зуби виставлять.

- А що в придане візьмеш за нею? - кричали Грицуневі дівчата, вертаючись увечері з роботи й поспішаючи за ним. (Він завжди біг попереду).

Грицунь мовчав. Він не любив, коли його про це питали.

- Та що ви його питаєте? Спитайте мене.

- А ти знаєш?

- А знаю.

- Ану?

- А от вам і «ану»! Маленьке, червоненьке, ще й кричить.

- Та бре?! А де ж вона візьме таке придане?

- А конторщики дадуть.

І сонце, заховавшись за старою могилою, сміялось разом із юрбою довгими, червоними посмішками. Тихо посміхався степ. А позаду співали Грицуневі весільної. І невеличкі ярки обгортались сумом вечора.

Грицунь ще швидше поспішав. Рідко-рідко вечеряв з нами і хутко зникав десь за панським садом. Часом чуть було його тоненький свист, а в кущах легеньке кахикання дівчини з синіми очима. Звалась вона Оленкою. Кузь же навіть і не сміявся. Чи жив на світі якийсь Грицунь, чи ні,- він того не знав. Може й бачив іноді цього хлопця з смуглявим лицем, але йому не було до нього ніякого діла.

Тільки раз, вкладаючись спати, він несподівано муркнув:

- От так пропав хлопець... Ех!

І сплюнув.

А я не чув. Я був занятий зорями - вони щовечора щось говорили до мене й хитро моргали. Тільки я ніяк не міг розібрати, проти чого то вони підморгували мені!

Кузь мабуть давно вже не балакав із зорями, раз назавжди покинувши надію розібрати їхню хитру мову. Через те, погасивши цигарку на долоні, натяг свиту на голову й захропів. А я ще довго прислухався до зорь.

Ми, звичайно, спали під скиртами. Поважні та старі - вони, мабуть, багато бачили на своєму віку. Стояли трохи похмуро, немов їм соромно було перед тими, що спали коло них, немов знали багато такого, від чого веселим трудно бути. І завжди між ними стояв старий, гірковатий дух, не то поту людського, не то сліз, не то чого іншого. Хто його розбере, чим можуть пахнути старі панські скирти!

Я довго щовечора лежав без сну, іноді навіть дожидавсь Грицуня. Він, звичайно, приходив поспішно, тихенько, винувато укладався коло Кузя й затихав. Часом зідхав і вертівся. А раз навіть підвівся, сів і, торкнувшись рукою Кузя, ледве чутно покликав:

- Кузь!.. А Кузь?

Кузь не ворушився.