Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Хмельницький, ані П. Дорошенко, ані І. Мазепа. І таки тягли в неволю ту ж полячку, якщо не до Кафи, то до Москви. І лицарів преславних (без лапок) було у нас таки багато – згадаймо лише з ХХ ст.: січові стрільці, герої ОУН – УПА, "дисиденти" 60 – 70-х років… І чи й варто мені знову доводити, що правдивості у вашому узагальненні "нікчемне плем’я" хіба що крихтина? Просто, повторюю: на багато й багато сторіч ми, українці, потрапили під владу сильнішого, уповні зазнали потопту по своєму фізичному й духовному існуванню деспотичної, дикої північної тоталітарщини. Були мільйони і мільйони тих, котрі від того потопту загинули фізично, а окрім них, – скільки скалічених, оскоплених духовно, морально, мовно – саме малоросів!
І ось, попри це, пані Лідіє, з такої якості народом ідемо ми на вікопомний референдум у 1991 році, і дарма, що усе можливе, а може, й більше можливого було зроблено, аби витравити з нас національну, історичну пам’ять, голосуємо усе ж за неї – за свою незалежність. Достоту то було, як у Шевченка: "Трупи встали і очі розкрили". Власне, хіба рештка лишилася на той час з народу, одначе і вона, ця рештка, таки не розгубила підспудного, затаєного у віках потягу до національної волі, і, як тільки наспів сприятливий історичний момент, потяг цей, вже майже з останніх сил, вже, може, більше інстинктивно зреалізувала.
То що, пані Лідіє, – прокляття слід засилати цьому народові чи таки подивовуватися з його живучості, національної незнищенності? Між іншим, ви, може, й не здогадуєтеся, що, кидаючи звинувачення на адресу свого народу, ви, власне, підхоплюєте те, що нарочито вбивали нам у свідомість, а сьогодні особливо старанно вбивають ті, котрі не хотіли і не хочуть нашого державного, національного випростання. Це вони породжують і поширюють міфи про нашу неповновартісність, нашу нездатність до самостійного життя, про те, що без них нічого в нас не вийде, і що ми ось і такі, й такі – і недалекі, й недолугі, й дубуваті, і "де два українці, там три гетьмани", і все ми віддамо та продамо за "сало", і т. п.
До речі, про сало – саме це слово належить вписати у клітинки кросворду, опублікованого газетою "Московский комсомолец" (1998, 3 – 10 вересня), як відповідь на завдання, що сформульоване так: "Любовь малороса (?)". Що це – дотепність, один з виявів "непостижимой загадочности русской души"? Якщо й дотепність, то за нею – цілком ясне наставлення автора й газети до українства. Це ж бо навіть в ось такий, кросвордний спосіб вимальовує газета портрет українця як такого собі примітивного саложера, який (це обурюється В. Гаврилюк з Києва) не те що в державних справах, але "і в кулінарії нічого не тямить, – бачите, пожирає переважно те, що в готовому вигляді бере з тварини"… Або згадаймо стрімко зрослу (задумаймося: чого б то саме сьогодні?) лавину анекдотів на взір того, у якому Бог погоджується дати росіянинові, євреєві й українцеві те, що вони попросять, але з умовою, що цей дар у подвійному розмірі дістанеться й сусідові кожного з них. І ось будь ласка: росіянин випрошує машину, отже, й сусідові дві; єврей – будинок (два сусідові), українець же – гулю на свою голову, з тим, щоб дві гулі вискочило на голові сусіда…Бридотний образ нашого одноплеменця вимальовується – чи не правда? – запитує П. Федорук з Калинівки Вінницької області. Але задумаймося – чого б то пласт подібних анекдотів так активно продукує певне середовище саме у наш час?
І ще згадаємо: вже трафаретний образ українця – поліцая у багатьох творах про другу світову війну, що виходять у Росії, майже обов’язкове висміювання українців у "кавеенах", репертуарах різних "кроликів", "довгоносиків", хазанових… Той, від прізвища котрого утворене останнє позначення, смішив не так давно киян переінакшеним у військовій команді словом "раком", доводячи, що українська армія – "это разве что смех" та натурально не бажаючи задумуватися, що мова, її звучання тут ні до чого – он бо як, попри наявність "правильных" команд ("шагом марш!"), не тільки раком, але й боком – це іронізує О. Українець з Києва – тікали росіяни з-під Грозного… Що вже й казати про дебільну Вєрку Сердючку – тупу, дубувату, потворно суржикову малороску, що неодмінно з’яляється чомусь у товаристві незмірно розумніших та інтелігентних осіб, які говорять літературною російською мовою. Чи є такі Вєрки у нашому житті? Є, звичайно. Повно. І сміх над ними зовсім був би й доречним, і потрібним, якби цілковито не асоціювався він з висміюванням українства як такого: гляньте, мовляв, яка в цих українців мова, яка обмеженість, яка розумова убогість… Масово йдуть на телебачення протести з приводу подібного явно тенденційного шаржування (ось і в моїй пошті скільки є про це листів!), одначе звєрка не екрані процвітає. Чому? Тому, що комусь вельми бажаний, вельми потрібний саме такий образ українця – як представника третьосортної, тупоголової раси…
Усе, про що наразі мовлю, має в українозневажців своє позначення. Мовляв, це прийоми "дразнить хохла". Ах, як зусебіч, буквально облогово дразнять його саме в наші дні! Вад, дійсно, має він силу-силенну, одначе запримітьте, що найголовнішу його ваду і в текстах, і в підтекстах бачать не в чому іншому, як у тому, що він відновив свою державу. Оце і є та кістка, що застряла в горлі україноненависників, та спонукає їх до всіх можливих, включаючи найогидніші, прийомів нашої дискредитації. На жаль, душі частини українців це паплюження роз’їдає, і то особливо боляче, що бридотне намагання втекти від українства, найперше від своєї мови, характеризує немало кого і сьогодні.
Більше того, не виводиться поки що у нас тип, для позначення якого знаний наш письменник Віктор Міняйло пропонує у своєму листі до мене вживати слово-гібрид хохлуй, що утворене від двох слів – хохол та холуй. Хохлуй є хохлом, бо вже він не українець, а водночас є він холуєм, бо, зневажаючи та ненавидячи своє, плазує перед іншою мовою, іншою культурою, іншим народом … Достоту нікчемний, національно скастрований тип, поширений, між іншим, і з-поміж частини акторів (скільки платять?), що бездумно згоджуються різних смердючок грати! Хохлуй, додам ще, дещо інше, ніж яничар: українських дітей, що потрапляли в турецьку неволю, довго й жорстоко навчали ненависті до матірної землі, хохлуями ж, слугами московського імперіалізму, стають свідомо й добровільно. Хохлуй, гадаю, огидний коли він не займає якоїсь посади, але коли перебуває на державній службі, він просто злочинно небезпечний. Він бо колінкує перед іншою мовою, культурою, нацією, державою, у нього, нікчеми, і шия викручена у той (в даному випадкові – у північний) бік. І то біда, якщо в нього є підлеглі – чим їх більше, тим більше й хохлуїв нижчого рангу, що нам отруюють життя. Вони бо, хохлуї, мають точнісінько такий життєвий норов, як той, що про нього розповідає у своєму листі Б. Рева з Кривого Рогу: "Ось був у нас головний інженер на шахті, у якого чомусь перекосило голову через праве плече. І що ви думаєте? Через якийсь час більшість начальників дільниць теж почала носити голови набік". Як добре було б, висновує з цього слушну думку автор листа, щоб у високого керівництва держави розпрямилися, нарешті, шиї так, щоб повернулися вони до української духовності. "Підлеглі відреагували б".
Сумною правдою є, одначе, те, що згадані вище далеко не випадкові, а планомірно-методичні, далекосяжні ін’єкції тією або іншою мірою своєї мети частково досягають і в середовищі безсумнівних патріотів рідної землі. За обставин пунктуального, старанного "впорскування" цих ін’єкцій, та ще й упродовж дуже тривалого часу ( а образ примружено-хитрого, скупого, "продажного хохла" формує вже багато поколінь шовіністів), у свідомість не тільки українців, але й будь-якого народу, що перебуває в колоніальній або постколоніальній ситуації, зрештою, і заронюється самопожерний сумнів: мовляв, і справді – я, такий-то народ, не такий, як слід, переважають у мені вади, недоліки. І як результат – національне самознищительство, самоприниження, самостьобання. Починаємо себе зневажати, ненавидіти, чути з-поміж самих себе: "Та хіба в нас народ? – дебіли!" … І навіть не запідозрюємо, що подібні самохарактеристики означають повний успіх методики поневолювача, торжество мети, яку він переслідує: спаралізувавши нашу волю, вбивши самоповагу, домогтися того, щоб і надалі тримати нас у своїй підлеглості. Зазначу, що на тему цього колоніально-психологічного феномену, відомого і в краях, геть далеких від України, існує немала література.
Чи довів я вам, пані Лідіє, що оте "до якого нікчемного племені ми з вами належимо!", то насправді не ваші власні слова, а зовні непомітно накинуті багатьом українцям слова нашого недруга? Належимо ми скорше не до нікчемного (у кожному бо народі є свої вади), а до остаточно ще не вилікуваного племені. Одначе подумаймо: дуже й дуже задавнені хвороби – хіба моментально, одразу лікуються? Ні, на це потрібен час і – праця, праця, праця. Уперта, незневірна, повсякчасна, аби зцілення всього національного організму таки звершилося, аби ми повернулися в ту якість, яка характеризувала нас у часи Святослава Войовника та Ярослава Мудрого, Сагайдачного і Хмельницького. І ніхто сторонній, друзі, ліпшими нас не зробить, як і ніхто не виведе на спасенні дороги. Усе це залежить виключно від самих нас. Тож у відповідь на запитання: "Що робити?", яке раз-по-раз звучить у листах моїх кореспондентів, причому тих, котрих аніяк не запідозриш у слабкій просвітленості національною свідомістю, я найперше ще раз відповів би так: у жодному разі не пройматися настроєм безпорадності, безпомічності, бездіяльності, зневіри у свій народ.
Часто згадую рядки нашого великого поета Олега Ольжича, що був у 30-х – на початку 40-х рр. одним з керівників Організації Українських Націоналістів:
Державу не твориться в будучині,
Державу будується нині.
Варто вдуматися: 30-і роки, морок сталінщини, все-все закуто тоталітарною кригою. Про яку Україну – окремішню державу, здавалося, могла іти мова? А поет, взірцевий боєць, переконано стверджує: "Державу будується нині". Будівництвом майбутньої держави було те, що робив він сам, те, що робили його ідейні побратими.
