т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.
Їх було п’ять чоловік і ждали ще двох. Деякі з них посміхались, деякі, мовчки стиснувши нам руки, серйозно дивились на мене, очевидячки знаючи, що я повинен їх учити. Товариш зараз же пішов і я зостався з ними сам. Мені було ніяково трохи: я несвідомо чекав чогось іншого. Я гадав побачити бліді, бородаті, похмурі обличчя, зігнуті постаті з мускулястими руками, глухий кашель, суворі балачки. І замість того - ці молоді, мало не дитячі, лиця, добрі і трохи соромливі усмішки, довірливі й допитливі погляди, в яких одбивалося сподівання чогось. Надто вразив мене, один якого хтось назвав Стьопкою. Це був зовсім іще хлопчик з ясними, швидкими очима й дитячим пухом на твердих, чистих щоках. Він увесь час весело дивився на мене й ніби хотів щось спитати або сказати, але не зважувався. Потім прийшли ті двоє й ми почали науку, себто всі вони поважно розсілись на лавах, а я став говорити «по першому пункту» програми.
Мене кілька разів несміливо перебивали й запитували. І на одне питання я не міг одповісти, бо... бо не знав сам. Певна річ, я не подав і виду того, але мене пройняв страх і сором; я бачив, що я сам мало тямлю те, чого взявся їх навчати. Мені було так соромно, що я навіть хотів один раз устати, попрощатися з ними і втекти додому. Але це й самому мені здалось чимсь диким і я говорив далі, напружено чекаючи, що ось-ось хтось із них спитає мене про якусь таку річ, од якої сором ще більше здушить мені серце, а губи бурмотітимуть:
- Так-так... Але це ми потім будемо розбирати... Потім...
Тверда суворість не покидала мене. З тою ж самою напруженою увагою я читав, виясняв собі ті питання, на які не міг був одповісти; з тою ж самою непохитною, байдужою неувагою відносився до Люсі, до її ночувань «у подруги», до своєї «чистоти» і з кожним днем все більше вростав я в нове своє життя. Я вже мав другий гурток, з яким вів науку також двічі на тиждень; ходив на збірки пропаґандистів, яких проводарем був той кирпатий добродій в окулярах; щиро обурювався разом із ними на якусь «нетактовну постанову» комітету, сердився на вічну недостачу літератури й листків, іронізував над другими потайними організаціями - словом, робився справжньою частиною цього життя, переживав усе те, що давало тільки воно.
Але найкращим часом для мене була наука з гуртками. Тут мені ставало надзвичайно просто, затишно і легко. За все моє життя мене ніхто не любив, ніхто не зустрічав мене радісним, блискучим поглядом, ні в кого я не бачив до себе теплої, щирої усмішки; моя особа чужа була для всіх, байдужа - і того, може, вона й була така нудна та нецікава. А тут ні, тут було щось інше. Я хотів сказати: «тут мене любили». Не знаю, чи мене любили; здається, трошки любили, але не це мене підіймало. Людей підіймає не те, що їх люблять, а те, що вони сами люблять. Могти любити! Могти почувати теплі хвилі любови, ніжности, могти ходити з чимсь любим у грудях, могти сумувати!
Я почав любити; не мене любили, а я сам почав любити. І це змінило весь світ, всі з’явища в моїх очах. Вулиці, люди, зорі, вечори - усе прибрало іншого коліру, усе стало ближче, інтимніше до мене, усе викликало в мені чи тиху, журну радість, чи біль печалі, гніву, чи сум надійний і животворящий.
Але... недурно я родився під кущиком, серед плазунів, недурно інстинкт любови винищується у плазунів, недурно я стільки років убивав ці інстинкти «способом». І недурно ж законом плазунів є мале, дрібниця.
Дрібниця знов опанувала мною.
З деякого часу я став почувати якесь незадоволення, непокій, тяжку тугу. Я іноді несподівано ловив себе на тому, що думав про Люсю, а це перше не могло бути несподіваним. Перше я цілком щиро і природньо не дивився ні за обідом, ні за вечерею на Люсю, а тепер почав кожного разу навмисне не дивитись, не думати про неї і від цього, коли не дивився, то весь час думав і бачив її. Правда, я думав, що вона нерозумна, нерозвинена, брехлива, розпусна, що хоче «піймати» мене, що я не оженюся з нею ні за що, але я думав. Почав і про «чистоту» свою думати і навіть вирахував, що від мого «занепаду» минуло тридцять чотири дні. Я чув, що це не дурно, що суне на мене щось страшне, але я боявся зважливо подивитись на нього і тільки наче зібгався весь. Воно й прийшло і стерло мене, нікчемного.
Насував вечір, мій колишній улюблений час; тінів не було й від усіх предметів віяло невимовною тугою і смутною задумливістю. Мені треба було йти на збірку пропаґандистів, але я сидів непорушно на ліжку і з щемлячим сумом дивився на вулицю.
«А життя немає все таки!.. Немає фарб, соку... Нема могучого розмаху... Страх і боротьба з собою, з своїм тілом... Коли ж кінець, коли?».
І допитливо дивився я на вулицю; глухо долітали звуки звідти, наче й вони були вкриті тим пухким, схожим на бавовну снігом, що лежав на покрівлях будинків. В кватирі стояла німа тиша. Проносилось перед мене нудне тепер лице Гаюрине, його ніс, що зробився тонший і блідий; соромлива пропаґандистка, яка перш почервоніє, а потім почина говорити; шмуклер Мойсій, що вимовляє «скомпротивний» замість «конспіративний» і ще якісь обличчя, постаті, але без усякого зв’язку й логіки. А в грудях щеміло-щеміло…
Зачулась десь чиясь хода.
Жду я, жду, не дождуся желанного ча-а-са-а…
- раптом голосно розлігся в вітальні наспівуючий Люсин голос і я почув, як у мене дуже забилося серце, в роті зробилося сухо, і незрозуміле хвилювання забилось по мені.
«А що, як вона зайде до мене?» - подумав я, але не пам’ятаю, щоб злякався від того. Навпаки, я почав з напруженою увагою стежити за шелестом її ходи. Ось вона пішла до столу... а тепер до піяніна... Ноти шукає... ні, книжку мабуть... Іде!.. Сюди!..
Коло моїх дверей шелест
