т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Олександре Петровичу! - почувсь її голос.
- Увійдіть! - хрипло сказав я і прокашлявся.
- Ви дома? - зупиняючись біля дверей, спитала вона.- Я хотіла одну книжку... Мабуть ця дурепа Таня занесла з їдальні до вас... Можна пошукати в вас на столі?
- Будьте ласкаві...- пробурмотів я.
Вона мовчки підійшла до столу і, обвіявши мене пахощами, дуже нахилившись до столу, стала розглядати книжки. Вона була зовсім близько від мене, так що я виразно бачив її профіль, а круглий, обтягнутий лікоть її мало не зачіпав мене. На мене враз ударило душним, гарячим, диким. Я хутко встав і почав ходити по хаті, проти волі жадно зупиняючись коло неї і знов рвачкими ступнями обходячи. А вона все копалась там так помалу і довго.
- Може помогти вам? - зупинився я близько коло неї.- Яка книжка?.. Товста? В палітурках?
- Так... у палітурках...- тихо, майже пошепки одповіла вона і це шепотіння докінчило все. Я став також дивитись на книги, перевертати їх, зачіпатись своїми руками за її руки і вже рішуче нічого, крім цих рук, не бачив.
- Ви тільки заваджаєте...- ще тихіш і ласкаво прошепотіла вона, не дивлячись на мене.- Тікайте... я сама.
І злегка одвела мою руку своєю.
Ми книжки не знайшли.
І перший раз у той вечір я не пішов на збірку.
«Е, все одно... Пропадать, так пропадать» - з загонистим одчаєм стояло в мені і я силував себе, щоб не дослухуватись до того, що почало гризти десь там у серці, і навмисне розпитував її, що вона робила ввесь час, як жила, а сам одмагався жартами, коли й вона почала допитуватись про причини мого чудного поводження з нею. Словом, ми помирились. Вона навіть спробувала удавати, що ніби плаче від тої образи, що мала, від моєї неввічливости, але це їй не зовсім удалось і вона заговорила про наше весілля. Я не сперечався і навіть потакував, згоджуючись, що дійсно, поки не скінчу університету, нема рації робити весілля.
- А папі й мамі сказати, Сашко? - лащилась вона і, як маленька дівчинка, зазирала мені в вічі.
Мене неприємно дряпнула ця інтонація, але сама пропозиція серйозно злякала.
- А! Навіщо то? - байдужим голосом сказав я.- Пропаде тільки поезія вся... Все одно ж давно всім відомо, що ми поберемося...
- Ну, добре, мій котику! - покірливо зідхнула вона і мрійно поклала голову мені на плече.
Це було так комічно, що я мало не зареготався.
- А ти не одуриш, не покинеш мене? - раптом спитала вона і журливо, глибоко зідхнула.
Я помовчав, щоб голосом не зрадити свого роздратовання, і нарешті промовив:
- За кого ти мене маєш?.. Хіба я...
- Вірю, вірю,- перебила вона мене й кинулась цілувати; я злегка визволився з її обіймів і заходив по хаті.
«Ах, навіщо я це зробив?.. Навіщо це?» - з нудьгою занило у мене в грудях. «Сказати хіба, що я все знаю про Лещинського, порвати всяку надію на шлюб і скінчити все разом?»
І от, пам’ятаю, коли я це подумав, так у ту ж мить почув, що цього ні за що не скажу, бо це був би кінець, а кінця... я не хотів. Я не признався сам собі тоді, що не хотів, а просто не захотів про те думати й постановив зоставити «на потім».
І от це «на потім» стало панувати надо мною. Кожного дня я збирався зробити рішуче повстання і кожного дня я одкладав «на потім». Я став жити якимсь неприродним, хворим життям. Декілька днів я читав, працював, мучився, каявся, загладжував свої провини перед організацією, з небувалим запалом і захопленням працював у гуртках, захоплюючи й їх. А в один вечір все раптом змітав дикий вихор, усе щезало кудись і я бачив тільки Люсине тіло, чув тільки її фальшивий голос - і без сили, без волі робив усе, що вона хотіла. На щастя, вона не знала, навіть не догадувалась про мою належність до організації. А може це й на нещастя було, бо може все якось інакше б вийшло. Але у всякому разі вона вірила, що я готуюсь до державного іспиту, й не дивувала з того, що я й дома працював та ще й ходив кудись. Але за першим її знаком я все кидав і робився її рабом. Вона веліла часом вести себе в ресторан, брала окремий кабінет, замовляла вина, наїдків і страшенно багато пила. А випивши, оповідала мені такі речі, яких я навіть не чув. Оповідала про своїх подруг і сміялася з моєї наївности; оповідала про знайомих дам, про всякі брудні сторони їх інтимного життя. А скільки вона знала «скоромних» анекдотів, скільки самої похотливої фантазії в неї було!.. О, яка вона була цинічно розпусна! В тверезі хвилини я просто жахався. Коли напувала мене й реготалась з моєї соромливости, я робився диким, майже божівельним. А їй це дуже подобалось.
Але найгірше було те, що я не кидав того, другого життя. Навпаки, я судорожно чіплявся за нього. Я, як і перше, ходив скрізь, «робив»; і не так собі, не по інерції, а може ще з большою щирістю, з більшою вірою в велике діло. Але це була не спокійна, реґулярна робота, це було тепер щось поривчасте, недуже, спорадичне. Я то сидів апатично на збірках, нічого майже не розуміючи, плутав усякі доручення і не вмів виконати самого дрібного; то раптом оживав, виконував усе легко, гарно, навіть з власної ініціятиви й дивував усіх. Вони не розуміли мене і тільки Гаюра іноді дивився на мене пильним поглядом, але я, як винуватий цуцик, уникав цих поглядів і силкувався навіть менше зустрічатись із ним наодинці.
Так було щось з місяць. Я став ніби рівнішим; став через те, що знов почались скажені головні болі, нудьга, безсилість; а від того почались уперті, невідступні думки.
І я став думати одверто й рішуче. Я думав, що насамперед треба скінчити з Люсею. Друге, виїхати од них на другу квартиру. Це значить... Це значить порвати з своїми «близькими». Та хоч би батько помирився з тим, що я не оженюся з Люсею і присилав би далі гроші, все одно так тягнути
