Лонгфелло. Пісня про Гайавату - Олександр Олесь
Не послухав Гайавати,
Не злякавсь лукавих Духів,
Взяв спокійно лука, лижі
І пішов на полювання.
Як стріла, олень рогатий
В далечінь летів по морю;
З вітром, снігом, наче буря,
Гнавсь відважний Чайбайабос,
І в захопленні забув він
Всі поради Гайавати.
А в воді сиділи Духи,
Чайбайабоса чекали,
Підломили нишком кригу,
Затягли співця в безодню,
Поховали під водою.
Енктагі, Владика Моря,
Віроломний бог Дакотів,
Утопив його і кинув
У могилу Гітчі-Гюмі.
І вжахнувся Гайавата -
І з таким відчаєм крикнув,
Що від болю, що від жаху
На лугах вовки завили,
Стрепенулися бізони,
І луна громів на горах
Розкотилася:«Бем-вава!»
І в жалобі Гайавата
Почорнив і лоб, і щоки,
Плащ на голову накинув,
І в вігвамі сім аж тижнів
Він просидів і проплакав,
І усе казав, і скарживсь:
«Він умер, він згинув, ніжний,
Незрівнянний, Чайбайабос!
Він покинув нас навіки,
Він пішов в той край, де ллються
Неземні - небесні співи!..
Чайбайабосе, мій брате!»
І засмучені смереки
Тихо маяли гілками,
Тихо віяли смутними
Над вігвамом Гайавати
І зітхали, і журились,
Розважаючи смутного.
І весна прийшла, і довго
Ждали все гаї зелені -
Чи не прийде Чайбайабос?
І зітхали очерети,
І зітхав з ним Сібовіша.
І Овейса синьоперий
На деревах все виводив:
«Чайбайабос! Чайбайабос!
Він покинув нас навіки!»
І Опечі на вігвамі
Щебетав, кричав і плакав:
«Чайбайабос, Чайбайабос!
Він покинув нас навіки!»
А у лісі серед ночі
Розлягався Вавонейси
Голос журний і скорботний:
«Чайбайабос! Чайбайабос!
Він покинув нас навіки,
Наш музика незрівнянний!»
І тоді зібрались Міди,
Джосакіди і Вебіни,
І, у лісі збудувавши
Поблизу від Гайавати
Свій святий Вігвам Таємний,
Мовчки,тихо і велично
Всі пішли до Гайавати,
І взяли мішки з собою -
Шкіри видрові, боброві,
Шкіри, повні трав, коріння
Від усякої недуги.
І почув їх Гайавата,
І покинув звати друга,
Перестав стогнати тяжко.
Він ні слова не сказав їм,
Тільки плащ з очей відкинув,
Змив з обличчя фарби смутку,
Змив в глибокому мовчанні
І пішов за ними тихо
До Таємного Вігваму.
Там йому давали пити
Начаровані настойки
Із коріння, з трав цілющих:
Нама-Веск - настойку з м’яти
І Вебіно-Веск - з свиріпи.
Там над ним забили в бубни
І закляття заспівали,
Заспівали дивну пісню:
«Ось я сам, я сам з тобою,
Я, Орел могучий, сивий,
Гей, збирайтесь і вважайте,
Всі ворони білопері!
Грім мені допомагає!
Дух мені допомагає!
Скрізь їх кликання я чую,
Голоси їх чую в небі!
Брате, встань! Одужай, хворий!
Стань здоровий, Гайавато!»
«Гі-о-га!» - весь гурт озвався,
«Ве-га-ве!» - весь гурт чудесний.
«Друзі всі мої! Всі змії!
Слухай - шкіру соколину
Потрощу над головою!
Манг, норець... тебе уб’ю я,
Проколю стрілою серце!
Брате, встань! Одужай, хворий!
Будь здоровий, Гайавато!»
«Гі-о-га!» - весь гурт озвався,
«Ве-га-ве!» - весь гурт чудесний.
«Ось я, ось Пророк Великий!
Говорю - і весь трясеться
Мій вігвам, Вігвам Таємний!
А іду - і небо гнеться,
І хвилює підо мною!
Брате, встань! Одужай, хворий!
Говори, о Гайавато!»
«Гі-о-га!» - весь гурт озвався,
«Ве-га-ве!» - весь гурт чудесний.
Потім, трусячи мішками,
Танцювали танець Мідів
Круг слабого Гайавати,-
І схопивсь він, стрепенувся,
Ізцілився від недуги,
Від страшного болю-туги.
Як пливе весною крига,
Пропливали дні журливі.
Як тікають з неба хмари,
Розбігались думи чорні.
Далі друга Гайавати
Чайбайабоса все звали,
Щоб устав він із могили
І Велике Море кинув.
І були остільки дужі
Їх закляття, проклинання,
Що почув їх Чайбайабос
І в безодні Гітчі-Гюмі.
Із пісків він встав і слухав
Звуки бубнів, співи гімнів,
І не зміг - прийшов на голос
До самих дверей вігваму.
Там йому в щілину дверню
Багаття дали у руки
І владикою назвали
В царстві мертвих, в царстві духів.
І звеліли, попрощавшись,
Класти огнища для мертвих
Для сумної їх ночівлі
По дорозі в Край Поніма.
Від села, вігвамів рідних,
Від близьких і любих серцю,
По зелених нетрях лісу,
Як димок, як тінь, як хмарка,
Плив-відходив Чайбайабос.
Де торкався об дерева,-
Не гойдалися дерева,
Де ступав - трава не м’ялась,
Не шуміла під ногами.
Так чотири дні і ночі
Йшов він тихою ходою
По дорозі всіх покійних.
А коли приходив голод,
Їв суниці - їжу мертвих.
Через їх журливу річку
Переправився на дубі,
І на човні кам’яному
По озерах срібних плив він,
Доки в Селища Блаженних,
В царство духів, в царство тіней
Не прибила його хвиля.
По дорозі він багато
Бачив духів, що згинались
Під поклажею важкою,
Під вагою зброї, вбрання
І важких горшків з харчами,
Що їм з дому надавали
На дорогу в Край Поніма.
Гірко скаржилися тіні:
«Ах, живі на нас навіщо
Накладають сю тяготу?!
Краще б голими пішли ми,
Краще б голод ми терпіли,
Ніж нести тягар і гнутись,-
Вкрай нас змучила дорога»
Гайавата ж мій надовго
Рідний свій вігвам покинув,
