Хвиля - Павло Грабовський
Тихі струни червонить;
Що промовлять гуки щирі,
Я не здужав би спинить.
XX
Не хоч буть жінкою слабою,
Так будь лиш козаком,
Щоб вітерець легкий тобою
Не грався, мов листком!
Недоля - як той пес: спідтиха
Кусне та й побіжить...
А ти сміліш! Не бійся лиха:
Так треба в світі жить!
Не хоч буть жінкою слабою,
То дурно не хвались;
Не ротом плямкай, а рукою
Та вчинками борись!
Чи будувать, чи руйнувати -
До діла щоб було,
А не стріляло, як з гармати,
Та громом скрізь гуло!
Не хоч буть жінкою слабою,
То не цурайсь думок;
Побачиш смерть перед собою -
Щоб з ляку не замовк!
Бо краще нам піти на муки,
Ніж честь занапастить,
Славніш загинути, ніж руки
Ганебно опустить.
Не хоч буть жінкою слабою,
То набік не звертай;
Багатства та хвали з пихою
За працю не питай.
Що поганіше, як людина
І душу продає?
Бо воля й латана торбина -
Усе добро твоє!
Кароль Сас
* * *
Що то боже, як заграє
Наша скрипка... світе мій!
Мертвий ніби оживає,
Заговорить і німий.
Чотирма струнами,
А що діє з нами!
То затьохка, мов пташина,
То затужить-зарида,
Мов дівчина-сиротина
До могили припада.
Чув, гримить? Се битись кличе
Нас усіх Ракоців спів;
В нім - завзяття войовниче,
Кара й ласка до врагів,
А найдужче - голос,
Щоб ішла - боролась -
Проти лютої недолі
Наша рідна сторона,
Щоб до втраченої волі
Знов мадяр вела вона.
А се... цитьте... що за гуки?
Все дочиста в гуках сих:
Світле щастя, тяжкі муки,
Плач і враз веселий сміх;
Радість із журбою
Борються з собою.
Тут тобі як на малюнку
Вільний степ і косяки,
Жарти з чаром поцілунку,
І гуляння, і танки.
Ось ідуть женці з піснями;
Те співання гуртове
То замовкне перед нами,
То неначе оживе.
Гарний козаченько
Крадеться тихенько.
На сопілку сумно грає
У коханки під вікном,
А вона не потурає,
Ніби спить смертельним сном.
Жалем груди враз заб’ються:
Про гіркий талан батьків
Грають струни - як не рвуться;
Лихоліття трьох віків,
Що темніш од ночі,
Встане перед очі.
Чув, гримить? То битись кличе
Тужне граннячко отсе;
В нім - завзяття войовниче,
Кара й ласка, гнів і все.
Павло Дюляї
* * *
Нагулялось сонце,
Погасати хоче,
Листям крізь віконце
Деревце шепоче.
«Журний козаченько,-
Розважає пробі:
Глянь, як веселенько,
А ти все в хоробі».
«Я того не бачу,
Але дочуваю,
Доленьку ледачу
Часом забуваю.
Тут кругом так гарно,
Скрізь блакить і квіти...
Та мені щось хмарно,
Суму нігде діти.
Голосно щасливі
За вікном співають,
А мені ті співи
Серце розривають.
То-то, милий боже,
Як здорові люди;
А мені вже, може,
Визволу не буде.
В лузі на калині
Тьохка соловейко...
Сниться в самотині,
Що було давненько.
Молоде кохання,
Як зіронька, сяє;
Жарти, женихання
Вже того немає.
Діти мої, квіти!
Тіштесь, поки воля.
Вам не зрозуміти
Ні журби, ні горя.
Скоро світло ясне
Вкриє пітьма ночі...
Так мій вік загасне,
Стуманіють очі.
Життя безталанне
Жде кінця; а все ще
Мені легше стане,
Як хвиля заплеще;
Як вітер у гаї
З листям зашепоче...
У степи безкраї
Геть душа захоче.
Я того не бачу,
Але дочуваю,
Доленьку ледачу
Часом забуваю».
Михайло Верешмарті
* * *
Кохай свою країну милу,
Мадяре! Де зродивсь на світ,
Щоб там поклався і в могилу,
Бо се - твій перший заповіт.
Не кидай батьківської хати,
Де знав ти дітство голубе;
Скінчиш життя: ніхто, як мати,
Оплаче жалібно тебе.
Забудь, мадяре, про чужину;
Країна рідна - се твій рай;
Працюй для неї до загину,
За неї бийся і вмирай!
Не раз в отсім широкім полі
Лилася кров твоїх батьків;
Воно було кутком недолі
І свідком вславлених віків.
Хіба не тут колись завзято
Рубався з ворогом Арпад,
Хіба не тут нам справив свято,
Зваливши рабство, Гуніад?
Хіба не тут колись мадяри
Стяг волі сміло підняли
І, степ укривши наче хмари,
Кістьми хоробро полягли?
Хоч лихоліття ми й зазнали,
Хоч ми й хилилися від мук,
Та знов до бою повставали,
Наш люд не склав ганебно рук.
Він ще не вмер, а все гукає:
«Хто мовчки рад тягти ярмо,
Поки що гірше нас спіткає?
Як так, то краще помремо!»
Ні, голос сей дарма не згине;
Недовго кату панувать;
Злетить юнацтво і полине
Свій край з неслави рятувать.
Ні, зажурились верховоди
І згуртувались не на те,
Щоб залякати їх пригоди;
А сила наша все росте.
Не вдіють лиха їй прокляття,
Що нас зусюди облягли,
А роздратують більш завзяття...
Гей, де ви, дітоньки-орли?
Не за горами перемога;
Великий день свободи
