Хвиля - Павло Грабовський
Або в горах кину -
Буйним бавитись вітрам,
Грати без запину.
Може, часом тим зросте
Інше покоління,
Може, зродиться святе
Почуття боління!
Льдов
* * *
Неначе полум’я з кадила,
Червоний захід дотлівав...
Ти розставанням жаль будила:
Я сумував, я нудьгував.
Проміння згасли в темних хмарах,
Замовкли струни голосні;
А ти, мов сонце, зникла в чарах,
Чужою сталася мені.
Запалить ніч на всім просторі
Гурти зірниць в німій тиші;
Та не засяють щастя зорі,
Вже не розвидниться в душі.
Полежаєв
* * *
Не билину в степу,
При дорозі-шляху,
В південь спека в’ялить:
В молодого співця
З туги серце болить;
Горе душу гнітить,
Як могила мерця.
Я зів’яв, я зів’яв
На весь вік, на весь вік,
Щастя-долі не мав
І на рік, і на рік.
Я не жив - я губив
Кращі сили свої,
Пал завзяття побив
Всі надії мої...
Рафаель Еріставі
I
Коли б лишень мрії справдились мої,-
У вірші б себе я сховав
Та все б у гарнесеньке личко її,
Як стане читать, цілував.
II
Кинь дзеркало, цур з ним, голубко,
Ти гарна й без його;
В холодному шклі, моя любко,
Не вбачиш нічого.
А хоч придивитися вроді -
Глянь в серце мені ти:
Там образ свій знайдеш насподі
Миліший, ніж квіти.
III
Як побачиш красу-диво,
Глянеш в очі молоді,
Закохаєшся правдиво,-
Що промовиш їй тоді?
Стан гнучкий охопиш вволю,
На устах замруть слова,
Все забудеш... Так тополю
Плющ зелений обвива.
Огонь в грудях запалає,
Враз пожаром спалахне;
І тремтить, і замирає
Твоє серце кам’яне.
Тут тобі вже не до мови;
Не злетить єдиний гук,
Бо щасливий ти з любови,
Щастям впоєний до мук.
Втік би разом, так несила ж,-
Все на світі оддаси;
Пильних зорів не одхилиш
Від шовкової коси.
В поцілунках зникне лихо
З горюваннями тими́,
І заплачете ви тихо
Світлих радощів слізьми.
Церетелі
* * *
Як чорна тьма, та зло, та заздрість люта
Мене оступлять, мов юрба катів,
Я трачу все, закутий наче в пута,-
Не боротьби, а смерті б лиш хотів.
Але мені всміхнеться погляд милий -
І враз душа скидає мертвий сон:
До бою я світ закликаю цілий,
Стаю міцним і смілим, як Самсон.
Не дівчина палким огнем кохання,
Не рідна мати будять силу ту,
А молодіж співцеві шле вітання,
Що їм співав про воленьку святу.
Не взяв би я за ті вітання щирі
Усіх багатств, усіх скарбів людських:
Вони дають могучий голос лірі,
Спиняють злет бажань та мрій гидких!
Туманян
* * *
Коли б я здужав громом кари
Або як блискавки стріла
Вгорі розбити грізні хмари,
Щоб розступилась темна мла;
Коли б я зміг відкрить простори,
Злетівши в божі небеса,
Щоб найслабіші людські зори
Уздріли, що то за краса,-
То швидше знавця-силоспита
Я б всім сліпучим показав
І тайну зір, і велич світа,
Важкі питання розв’язав.
Я появив би те на очі,
Що серце часом прочува,
Все б освітив, як після ночі
Нас день освічує-вгріва.
Шах-Азис
* * *
Пісня почулась мені чарівна,
Ненька моя наді мною схилилась,
В серденьку знов розцвілася весна...
Се тільки снилось!
В полі гурчав веселенький струмок,
Хвиля за хвилею тихо котилась,
А на душі ні журби, ні думок...
Се тільки снилось!
Тугу збудило співання сумне,
Молодість люба мені уявилась,
Знов цілувала матуся мене...
Се тільки снилось!
Жалібно ненька мене обняла,
Втерла сльозу, що з очей покотилась
Радих моїх... Се омана була,
Се тільки снилось!
Ованесян
I
Не кидай, співаче, бандури своєї,
Щоб ржею вона не покрилась;
Хай струни заграють, мовляв, отієї,
Щоб серденько мертве забилось!
Хай збудять ті струни і запал кохання,
І поклик святий до братерства,
Хай вернуть душі молоді почування -
Все те, що ми гасимо зчерства.
Хай буря лютує! Морози не спинять,
Не зборять тепла весняного;
Так саме і гуки діткливі не згинуть
Співання твого голосного!
II
Наче сон, весна минеться,
І пов'януть скрізь квітки,
Дощ із чорних хмар поллється,
Поховаються зірки.
Та не вмре кохання, брате,
Поки будем ми живі,
Бо не вб’ють його ні втрати,
Ні замани світові.
Михайло Томпа
* * *
Де ти, весно, з своїм шумом;
Де ти, любе літо?
Прийшла осінь, якимсь сумом
Степ широкий вкрито.
День світає, сонце встане,
Але
