Хвиля - Павло Грабовський

«Вік самотою, вік сиротою -

Як його в світі прожити?»

Йдуть до криниці три чарівниці,

Йдуть та співають собі любенько:

Слуха-гадає, суд свій складає,

Так промовля козаченько:

«Ти вглиб боїшся глянуть - дурниця:

Вічка заплющуй карі - не бійся;

Ти плечі мулиш: по одному лиш

Черпать відерцю візьмися.

А ти, рибчино, красна дівчино,

Прагнеш кохання - більше нічого:

Так прихились же, так притулись же

Швидше до серденька мого!»

Янош Арані

I

Люди бузька упіймали

Та й світ білий зав’язали,

Мов замкнули у тюрму;

Полетів би, так несила:

Обрубали буйні крила,

Не піднятись вже йому.

Нема ходу з самотини,

Бо високі дуже стіни;

Позирне туди-сюди,

Переліз би, так невільно:

Вражі палі збиті щільно;

Посадили - так сиди.

Занудився сумний бузько;

Де не ткнеться - тісно, вузько;

В небо глянув би, та ба:

Там пташки летять за море,

А він терпить люте горе,

А його бере журба.

Жде, сердешний, не діждеться,

Коли бран його минеться,

Крила вдруге підростуть;

Коли, кинувши недолю,

Він пурхне на вільну волю,

А не буде мерти тут.

Дні осінні почалися;

В ірій бузьки потяглися,

За ключем кружать ключі;

Тільки він, як раб закутий,

Хворий, всіми позабутий,

Тужить, інших днів ждучи.

Щогодини, бідний, бачить:

Понад ним вгорі манячить

Низка ціла журавлів,

Тягне з півночі на південь;

А він гине, вічний сидень,

Серцем змучивсь та зболів.

Крильми хоче він змахнути,

У повітрі потонути -

Тратить заходи дарма:

Не тікати йому з двору,

Не ширяти по простору.

Що було - того нема.

Туга груди розпанаха,

Поки здужа горопаха

Крил попробувать своїх;

А коли б і позростали,

Люди б знов загвалтували,

Обрубали б знову їх.

II

День точиться... З одчаєм позираю

Вперед: що там? Безвикрутність сама.

Моїй журбі лихій не буде краю;

Почнеш робить - скінчити сил нема.

Коли б знаття, що з праці вийде діло,

Що оживлять недужого труди;

А то... Кругом болото засмерділо:

Потрібно б нам великої води...

Взять сонечко... блим, блим собі, та й тільки,

А божий світ, як був, зробивсь сумним...

Чортма пуття з поганої горілки:

Хилив, хилив - все хочеться... Цур з ним,

З таким життям нелюдським та дурним!

Іван Вайда

* * *

Добре б, добре серед гаю

На хвилинку оддихнуть,

У зеленому розмаю

Вільно, весело здихнуть;

Втікши горя та знущання,

Гвалту, лайки, верещання,

Не лякаючись катів,

Сміло ткати любі мрії,

В серці сплоджувать надії,

Міркувать, про що схотів.

Добре б, добре датись в гори,

Далі, далі від плачу,

Облітати всі простори,

Нагулятись досхочу,

Потонути в темних хмарах,

Позабути в божих чарах

Всі пригоди, всі жалі,

Всі хвороби, знеохоти,

Всі бажання, всі турботи,

Що обридли на землі.

Добре б, добре враз скінчити

Сю нелюдську боротьбу,

Очі сплющить і спочити,

Навік кинути журбу,

Тихо, тихо в труну скласти

Вболівання та напасти,

Всякі думи, почуття;

Щоб лягти та й не вставати,

Щоб не знати, не чувати

Навіть голосу життя.

Шандор Петефі

I

За тебе я боровся, рідний краю,

Але мене в кайдани закули;

До світла рвавсь - і ось за те вмираю,

Неначе та кертиця, 5 серед мли.

Коли ж, коли гримне час слушний волі,

Повітрям скрізь свіжішим повійне,

Розвидниться на нашім видноколі,

Ясна зоря ніч чорну розжене?

Так кинутий живцем у домовину,

Засуджений та зв’язаний навік,

Гада борець - немає думам впину;

Дні лічить він і забува той лік.

Кому в тюрмі доводилось сидіти,

Той добре зна, яка тяжка вона;

Той добре зна, як світом тут нудити...

Година й та, мов довгий рік, мина.

А він нудивсь не день, не рік в закові,

Здавалося - цілісінькі віки;

Змарнів увесь; неволя козакові

На білий вид кладе лихі знаки.

Давно б розбив він голову об стіни,

Коли б не та надія, бач, дурна,

Ріднесенька сестриця самотини:

Страшні гадки щораз спиня вона.

Надіявсь він, що вирветься з кайданів,

Що витерпить в сих мурах кам’яних

Всі заходи ненависних тиранів:

Понівечать - та й буде лишень з них.

Він ждав собі, а за літами літа

Тяглись, води чимало утекло;

Як і колись, не бачив в’язень світа;

Все марив він, а краще не було.

Як ось над ним злетілись хижі круки,

Зійшлись його додому випускать...

А він... Шкода: розбилось серце з муки...

Спізнилися: нема що відмикать.

Забрязкав ключ... Що треба вам, шуліки?

Почувши враз, що більш нема заліз,

Покрикнув він та й занімів навіки

На радощах - без стогону і сліз.

II

Я не плакав, я нічого

Не прохав ні в кого;

Як бувало важко грудям -

Не казав я людям.

Та, гадавши гірку думу,

Не сховаєш суму;