Хвиля - Павло Грабовський
Плачу за тобою -
Хоч заприсягтися.
Гляну сам на себе -
Ворухнеться мука;
Але серце в тебе -
Наче каменюка!
XII
Тяжко, важко в самотині
Жити без кохання;
Тяжко, важко сиротині
Мерти з горювання.
Коли ж часом покохає
Серденько боляще,
Знову плаче та зітхає;
Святий зна, як краще.
Тяжко, важко в самотині
Мерти з горювання;
Та нелегше сиротині
І з того кохання.
XIII
Два шляхи - обидва биті,
Сей - на захід, той - на схід...
Що ж робити мені в світі;
Де піти мені як слід?
Там чи тута - всюди горе,
Де ні ткнешся, ні ступнеш;
Скрізь недоля тебе боре,
Вже її не обминеш.
От коли б лиш добре знати,
Де та смерть моя,- туди б,
Щоб довгенько не гадати,
Самі ноги понесли б.
XIV
Не того я зву щасливим,
Хто мовчить та позіха
За покоєм полохливим,
А того, хто п’є, коха,
Любить жарти та бенкети
В товариському гурті,
Кого водять світлі мети,
Надять мрієньки святі.
Хто гадать за себе кине,
Хоч його в шовки вбирай,
А з катами б’ється й гине
За зневолений свій край.
XV
Зранку хмари - не світає;
Туман землю обгортає,
Дощ осінній ллється.
Сиджу в хаті самотою;
Наді мною, сиротою,
Зла журба сміється.
Та мені про те байдуже;
Хай негода в очі струже,
А я потихеньку
Відси думкою полину
В милу батьківську країну -
Святу та рідненьку.
Лети ж, бистра моя гадко!
Там - дружина, мати, батько...
Глянь лиш та й вертайся,
Мов та пчілка із медочком,
Як вечірнім холодочком
Повійне,- не гайся!
XVI
Я втік відсіля б,
Справдив би свій замір -
Покинув сей гамір,
Як сила була б!
Я втік би бігом:
Тут квіти не квітять,
Тут сонце не світить,
А хмари кругом.
Я втік би сю мить,
Де річенька грає,
Де пташка співає,
Гай тихо шумить.
Я втік би, сховавсь
Подальше від люду,
Від пекла та бруду
До неба подавсь.
Я втік би й дививсь,
Як сонечко сходить,
Як сяє-заходить,
Як місяць підбивсь.
Я втік би і зник,
Як промінь у горах;
Так я у просторах
Розплився б навік.
XVII
Не вихор буйненький
Над степом свистить:
Бетяр молоденький
Стрілою летить.
«Тривай лиш, козаче!
Де взяв ти коня?»
А він собі скаче
Та знай поганя.
«Чимало у тебе
Пасеться всього;
Обрав я для себе
Гнідого сього.
На ярмарок хочу;
Там... звісно, що там:
До Тура доскочу -
Циганам продам».
«Дурний ти, козаче!
Сей кінь хіба твій?»
А він собі скаче,
Мов кінь йому свій.
«Постій лиш, ледащо!
З моїх косяків
Ти кращого ж нащо
Коня підчепив?»
Бетяр не вернувся,
Ухом не повів,
А тільки всміхнувся,
Здалік відповів:
«Не плачте, мій пане:
Для вас се - не лік,
Бо коней достане
На цілий ваш вік.
Мені ж серце доля
Єдине дала,
І те ваша доня
В сіроми взяла».
XVIII
Не вспіли ми на сонечку погрітись,
А день уже згасати почина;
Не вспів я ще на тебе й надивитись -
Вже розлуча нас доля навісна.
Прощай, мій любий раю-світе,
Моє кохання, мій ти квіте!
Я був собі тихесеньким співцем,
Та ліри гук зміняв на гуки зброї,
Проти катів, проти неправди злої
Червоний стяг піднявши, став борцем.
Прощай, мій любий раю-світе,
Моє кохання, мій ти квіте!
Не слави я полину добувать,
Мені не треба золотої долі,
Ні лаврів тих, а з ворогами волі,
З тиранами я буду воювать.
Прощай, мій любий раю-світе,
Моє кохання, мій ти квіте!
Коли б ніхто до гурту не пристав,
Щоб батьківські оселі визволяти,
Я б сам пішов; то як мені гуляти,
Коли весь край проти ярма повстав?
Прощай, мій любий раю-світе,
Моє кохання, мій ти квіте!
Не хочу я, благаючи, питать:
Чи ти ж мене в розлуці не забудеш?
Бо знаю я, що згадувати будеш,
До крихти все... все чисто пам’ятать.
Прощай, мій любий раю-світе,
Моє кохання, мій ти квіте!
А може, я калікою з калік
Вернусь сюди, моя єдина пташко...
Та як би там не гірко і не важко,
Не зрадиш ти, голубонько, повік.
Прощай, мій любий раю-світе,
Моє кохання, мій ти квіте!
XIX
Я сміюсь і разом плачу -
Отакий чудний мій спів,
Все буває; але бачу -
Світ мене не зрозумів.
Що за гаспид: то ридає,
Наверта на все сумне,
То веселої згадає,
Хоч навприсядки - утне.
Люди, люди! Як би гарно
Мені часом не було,
А коли над нами хмарно,
Край наш горем облягло,
То хоча сама кохана
Мене стане милувать,
Не замовкне люта рана,-
Як тут журно не співать?
Мені любо цвітуть квіти,
Усміхається дівча,
Думка ж (нігде її діти)
Терном голову квітча.
