Хвиля - Павло Грабовський

Що зір туманіє;

Всяк побачить, що журюся,

Бо не йду - хилюся;

Всяк пізнає, що конаю,

Долю проклинаю.

Я не плакав, я нічого

Не прохав ні в кого;

Але всяк збагне швиденько,

Як болить серденько.

III

Яка ж бо то гарнесенька ся ніч!

На божому блакитному просторі

Спливає місяць, сяють тихі зорі.

Яка ж бо то гарнесенька ся ніч!

Блищить роса так ясно, так срібненько,

В зеленім гаї тьохка соловейко.

Яка ж бо то гарнесенька ся ніч!

Козак голубку поцілунком будить;

З ножем в халяві розбишака блудить...

Яка ж бо то гарнесенька ся ніч!

IV

Порожнісінькі кишені,

То порожній і живіт;

Як чортмає шага в жмені,

То хоч згинь: такий наш світ.

Я востаннє вчора снідав,

Їв не їв собі - мовчу,

Бо хтось снідав і обідав

Замість мене досхочу.

Може, завтра що добуду,

То наїмся вже як слід,

А сьогодні ситий буду

Із надії на обід.

Порожнісінькі кишені -

Повні очі, бо сльоза,

Як подмуть вітри студені,

Раз за разом замерза.

Що подієш тут у ката

Проти лютої зими?

Потривай лиш - ніби хата:

Недалечко до коршми.

Гайда, бурий! Гайда, сірий!

Що за коники - краса!

Покажіть ви хист свій щирий,

Не вживаючи вівса.

Нумо враз, щоб не підгонив!

Бурий, сірий - се штани:

З пари драних панталонів,

Бачте, зліплені вони.

Малась одіж - і до смерти

Не зносив би, що було,

Та щоб часом не подерти,

Все жидам до рук пішло.

А щоб ірод-харцизяка

Грошенят не зграбував,

То в капшук шинкар-друзяка

До копійки заховав.

Гей, не дуже б замухнатів

Злодій - шкода бідака:

Дам тому я сто дукатів,

Хто хоч шеляг одшука.

Але злодій щось злякався,

Вік тиняюсь - не чувать;

Тільки вихор розгулявся...

Годі, друже, жартувать!

Поборюсь... Та що се сили

Мовби слабнуть; весь знеміг...

Наче спілку спорудили

Стужа, дощ, вітри та сніг.

Звик босоніж я гуляти

Восени й серед зими:

Довелось би воду брати

По калюжах чобітьми.

Свистить буря та лютує,

Завірюхи піднялись...

Хай мордує, хай жартує -

Посміюсь і я колись.

Не до суду блукать буду:

Біг поможе збудувать

Яку-небудь халабуду -

З милим родом поживать.

Дмухне вітер... Божа ненько!..

Затоплю я в хаті піч:

І тепленько, й веселенько,-

Жарти, смішки день і ніч.

V

Гомін, танці... Отакої!

Аж луна до неба йде.

Некрутеньки на постої

П’ють за щастя молоде.

Гей, паньматко! Сип горілки,

Почастуй, сама хильни...

Заплачу все до копійки,

Як вернусь живий з війни.

Поцілуй мене, дівчино,

Сядьмо в парі: оженюсь

На тобі, моя пташино,

Як живий назад вернусь.

Наливає паніматка,

Дочка знає цмок та цмок...

Де те горе люте в батька?

Ні турботи, ні думок.

Гуляй лихо, доки тихо!

Як подамся воювать,

То вже, може, моя втіхо,

Більш тебе не цілувать!

VI

Серденьком шинкарка лине до бетяра, 6

Та козак байдуже, бо він їй не пара:

У коршмі у наймах служить сиротина,

То ж його кохана, то ж його дівчина.

Плакала шинкарка, бо про все те знала,

Помстою скипіла, наймичку прогнала.

Потяглась небога з торбою самою

По світу тинятись лютою зимою.

В полі хуртовина з вітром піднялася:

Впала сиротина та й не підвелася.

Як почув бетяр наш про свою голубку,

Давай мордувати вражу душогубку.

Закули сірому, повели карати,

А йому неначе весело вмирати...

Чого ж легко б’ється серденько козацьке?

Бо шага не варте се життя бурлацьке!

VII

З неба спадають зорі ясні;

З серденька ллються сльози дрібні.

Чого спадають зорі - не знаю;

Я ж об небозі плачу-конаю.

Менше не стало зір угорі;

Тільки сумую я без зорі.

VIII

Я б їй сказав: «Голубко мила,

Мій квіте, зіронько ясна!

Коли б ти серденьком схотіла

Моїм владати - зараз на!»

Я б їй сказав: «Моя кохана,

Мій раю! В серденьку тому,

Як під водою океану,

Чимало перлів, вір йому!»

Я б їй сказав: «Пташино! Все те

На віки вічні легко взять...»

Сказав би се, і друге, й третє,

Коли б було кому сказать.

IX

Надії наші - се пташки:

Злетять собі легенько вгору,

Орлом шугають по простору,

У хмарах тонуть залюбки.

Як ось націлився стрілець -

Торох: лежать, сердешні, долі,

Без крил валяються, без волі;

Метнулись в небо - та й кінець.

X

Плаче інший, вік свій б’ється

З долею тією;

Була близько - не дається,-

Що подієш з нею?

Знову ловить скрізь і всюди,

Бродить, поки в силі...

Не турбуйтесь, добрі люди,

Бо вона в могилі!

XI

Я нуджусь без тебе,

Мій коханий друже;

Жаль бере за себе,

А тобі байдуже.

Може, ти хотіла б,

Щоб мені спочити;

А як було мило б

Вкупочці нам жити!

Що робить з журбою,

Де від