Хвиля - Павло Грабовський
I
Ми кохались... Давно се було,
Так давно - наче снилось мені.
Швидко сонце за гори зайшло,
Ніччю темною стали нам дні.
Ми сиділи у човні рядком,
Ми з тобою пливли по воді;
Голос наш завмирав над ставком,
Розлягались пісні молоді.
Згодом все те, все минулося,
Красна молодість пройшла;
Та, на жаль, не все забулося,
Чим душа колись цвіла.
Чари пив я; та отрутою
Вони в серденько влились.
І журбою незабутою
На нещастя віддались.
Ми кохались... Давно се було,
Так давно - наче снилось мені.
Вже чимало води утекло,
Час усе поховав десь на дні.
Що любив - не побачу я більш,
Спогадання лишились самі,
Щоб нудьга дошкуляла ще гірш,
А промінчик не блимнув у тьмі.
II
Не зазнав я долі,
Не зазнав добра;
В злиднях та неволі
Серце завмира.
Молодість минула,
Наче у тюрмі,
Легко не зітхнула
У лихім ярмі.
Вік шляхом колючим
Довелось іти,
Із жалем болючим
По світу брести.
Та чого нудитись,
Руки покладать?
Краще будем битись,
Як отак страждать!
Андрій Сабо
I
Знов я бачу край коханий;
Як мандрівець безталанний,
Знов вернувся я туди,
Де зростав собі й кохався,
Тії слави сподівався,
А не знав іще біди.
Радим серцем все вітаю,
На що гляну - пам’ятаю,
Та й усюди пам’ятав
Отсі верби, сі садочки,
Соловейків і струмочки,
Сей ясний, широкий став.
Що малому сподобалось,
Як було все - так осталось,
Наче ждало все мене:
Пташки любе щебетання,
Хвиль тихесеньке шептання,
З листям гіллячко рясне.
А проте душі байдуже;
Не втішає очей дуже
Ся краса тепер... Пощо
Рідний дуб став тільки дубом,
Квітом квіт,- тим чаром любим
Не обвіяне ніщо?
Ні, се так мені здається;
Як колись усе ведеться,
Як колись усе цвіте;
Та я сам змінивсь помалу,
Вже нема того запалу,
Сам я став уже не те.
II
Нема сумніш осінньої негоди;
Важкий туман скрізь хмарою звиса
Та сіє дощ; се - плачуть небеса
З великої щоденної пригоди.
Так сльози ллють знесилені раби,
Оковані кайданами недолі,
Піддавшися врагу без боротьби,
Здихаючи за радощами волі...
Се плач гіркий нужденної журби.
Дощ весняний так веселенько ллється,
Крапне собі - вже сонечко блись-блись,
Сіяє знов, мов дівчина сміється,
Сей теплий дощ я так любив колись,
Любив не менш як вірші та кохання;
Тепер і він не радує мене:
Занадто вже якогось воркування
У тім дощі,- воно мені нудне.
Зовсім не те, як прийде літня спека,
Нахмариться, ударить грім здалека,
Враз зашумить од вихру темний гай,
Дощ річкою посиплеться із неба;
Страшна гроза (її-то нам і треба)
Прокотиться, гукне із краю в край:
З землі весь бруд, всю погань змиє злива,
Мерзенний гад за хвилями спливе,
Сховається тварюка полохлива,
А божий світ ще краще оживе.
Людвіг Барток
* * *
Блимне зірка - ми вже в парі,
Як на білий світ народимось;
А померкне вона в хмарі,
То й ми зараз розіходимось.
Негаразд, як темно; зрадить
Нас і ранок зацікавлений,
Все підслуха, все підглядить,-
Підеш в люди, мов ославлений.
Євген Ком'яті
* * *
Чим загоїть серце хворе,
Чим спинить? Не знаю.
Понесу лиш люте горе
В самоту до гаю.
Все цвіте, а я не в силі
Сховать сльози, наче
Той, що часом на весіллі
Журиться та плаче.
Де нудьгу свою подіти,
Як порвать кайдани?
Усміхнулось сонце, квіти,
Та не стихли рани.
Смерті прагну я давно вже;
Злиденного лиха
Не бажав би тягти довше;
Світ мені не втіха.
Питаються в мене рожі:
Чого я сумую,
Мов стою на роздорожжі?
Вислухав - німую.
Хита ясен головою:
«Що смутний, бурлаче?»
За ним липа: «Що з тобою?
Не хились, козаче!»
Кожна травка, листя, верби -
Всі до мене пробі:
«Гай-гай, брате, не тепер би
Ходити в жалобі.
Кинь лиш маріння химерне,
В тугу не вдавайся:
Час і зле на добре зверне,-
Сміло сподівайся».
Промінь весело шепоче:
«Цур їй, тій пригоді;
Все радіє, жити хоче...
Цур,- кажу,- та й годі!..»
Все красує, а я в’яну,
Кров’ю мовчки сходжу,
Свою долю безталанну
Збув би, так не можу.
Смерті прагну я давно вже;
Злиденного лиха
Не бажав би тягти довше;
Світ мені не втіха.
Григорій Цуцор
* * *
Сумно дивився, тяжко журився
Гарний вівчарик коло криниці;
Надвечір саме вийшли з піснями
По воду три чарівниці.
Перша співає, ніби благає:
«Коли б у мене милий був - серце,
Гадки не мала б, а попрохала б
Витягти з глибу відерце».
Друга співає - жаль свій зливає:
«Чисто всі плечі вже оддавила;
Коли б лучився той, що судився,
Більше б сюди не ходила».
Третя співає - тихо здихає,
