т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Чую.

- О! А «ваше високоблагородіє» таки нема?

- Ваше високоблагородіє.

- Гляди. Я з свого боку роблю для тебе, що можу. Ти сам бачиш, що тебе ні карати не хочу, ні муштрувати тебе. Хворий, так хворий,- що ж робити, іди в больницю. Ти от кажеш, що ти здоровий. Господь знає. Я хочу тобі вірити, я душею радий був би, щоб моя була помилка, але ж я боюся й за себе. А що, як ти мені зробиш на присязі скандал? Га? Що я тоді? Одвічай за тебе? Мовчиш? Гляди, Кравчук, не підклади мені свині. Краще зараз іди в больницю.

- Я здоровий.

- Ну, як знаєш. От і всі твої товариші бачать, що я навіть рискую, а роблю для тебе уступку. Гляди. Подумай. Ну, іди на місце.

Кравчук правильно повертається й рівніше, ніж перше, іде назад. Зупинившись «по правилам», він також повертається знов «наліво кругом» і стає в ряд. Капітан пильно дивиться йому вслід і рушає з місця. Лице йому серйозне й поважне.

Як віднеслись до «хвороби» Кравчука «молоді» й «старі» салдати на самоті, які балачки шепотіли по кутках - не знаю, бо зараз же за капітаном повели мене в карцер. Той самий салдатик, що потай приніс мені сюди чорнила, паперу й обід із крамниці (шматок твердої, як салдатський каблук, ковбаси й фунт хліба), шепочучи розказав мені, що «одні за Кравчуком, а другі за командиром. Ну, а що до того, що Кравчук божевільний, то це брехня».

- Не сходяться, бачите, в тому, що він не хоче присягати і христитись. Що штунда він. О!..- додав він таємничо й зі страхом.

Тепер сиджу й пишу під доглядом того ж таки вартового. Якби капітан довідався про це, то, певно, й мене, і вартового запровадив би у божевільню. Але тепер ніч і може хоч сон прибив його до ліжка.

ЛИСТ ЧЕТВЕРТИЙ

«Свершилось». І хоча «свершилось» це в день присяги, як я гадав, але ж без цього дня напевне б і не «свершилось». Гидкий, мерзенний день.

Ще не було п’ятої години, як у казармі заторохкотів барабан. І ми позскакували, як звичайно, злі й з прокляттям на вустах. (Я й забув сказати: мене випустили з-під арешту тільки в суботу ввечорі і я розбитий, весь змучений, «позичив» фельдфебелеві полтинника й за це взяв дозвіл лягти спати. Присяга ж була якраз у неділю). Також, як і перед «смотром», капітан о шостій годині вже з’явився в казармі. Не дивлячись на такий урочистий день, лиця всім були похмурі й ніби чимсь злякані. Сміху й жартів зовсім не було і сам Дудка (треба пам’ятати, що він «старий» уже салдат) ходив сердитий і поважний. Правда, по кутках чулось шепотіння, але невеселі були бесідники, щось нервове, жалібне було в їхніх лицях і очах.

- Зовсім, брат, салдатами будемо! - промовив серед одної такої балачки тихо-задумливо Макуха й своїм звичаєм вижидаюче подивився на всіх. Але йому ніхто нічого не сказав.

З восьмої години нас уже поставили довгою, рівною дугою серед казарми, поділивши на дві половини: з правого боку стали «старі», а з лівого «молоді». Посередині встановили стіл, застелений синьою скатертю, з ротним євангеллям, жовто-білим, мов облізлим, металевим хрестом і такою ж чашею з кропилом та водою. Над столом на стіні поруч з «салдатською пам’яткою генерала Драгомірова» і з малюнком, на якому показано, як вартовий пробиває якогось добродія «штиком», повісили губатого святого Миколу й якусь зовсім нову ікону. На ній був намальований здоровенний парубок у жіночій білій сорочці з широкими рукавами й з велетенською шаблюкою в руці. А під ним великими червоними літерами стояло: «Архангел Гавріїл». Для чого його примостили туди, невідомо. Мабуть через те тільки, що був з шаблюкою і для того, щоб показати, що й на небі є шаблюки, рушниці, нагайки.

О дев’ятій годині повинен був зачатись молебень, а об одинадцятій скінчитись уся комедія, або краще: трагікомедія. І хоча зіставалось вільного часу більш години, нас усе таки поставили й дозволили тільки «оправитись», себто: водити очима і вправо, і вліво, й навіть угору, кашляти, сякатись, ворушитись.

Але не треба гадати, що ми таки справді так і стояли цю годину. Ми разів зо три мінялись із «старими» місцями і все таки лишились на тім самім місці; три чи чотири рази ми вирівнювались і робили пробу вигукування «здрав... же-лай... ваш... всок... бла... грод», разів по п’ять нам підтягували наші унтера пояси, дихаючи нам пахощами цибулі й горілки прямо в лице, безліч разів стояли то «смирно», то «вольно»; словом, думати, або почувати щось крім злости ніколи було. До дев’ятої години ми вже були до того вимучені, що бажали вже яко мога скоріше «присягти». Коли з початку ранку на обличчях ще вітало щось людське й розумне, то тепер уже нічого не було видно, крім дерев’яного, сонного виразу й байдуже правильних і рівних рухів усіх рук та ніг. Коли капітан робив ці проби навмисне, коли це один із заходів гіпнотизму, то він свого дійшов,- можна було вже навіть і на «усмирення» вести. Навіть і фельдфебель, нарешті, загубив свій козацький, бадьорий вид. Зраня він так поважно й тверезо ходив по «взводах» закрутивши свої товсті коротенькі вуса, які завше мені нагадували вуха кота, що важко було собі уявити, як міг цей самий козак повзти ще вчора ввечорі на колінках у роту, верзюкаючи якісь п’яні фрази, з яких можна було розібрати тільки московську лайку. Але до дев’ятої години й він трохи осівся. Один тільки капітан, міцно затягнутий у мундир, ходив по роті й однаково холодно-пильно озирав, немов обливав чимсь огидливим, кожного з голови до ніг, чіпляючись до всякої дрібниці й караючи направо й наліво тижнями арешту за розстібнутий ґудзик. Тільки до одного Кравчука не в’язнув. Підійшов усього один раз, уважно подивився на нього зо всіх боків, щось поправив і, гостро глянувши просто йому в очі, промовив:

- Ну? Надумався?

Не червоне вже, але жовте, широке лице Кравчука з синяками під суворими все таки очима глянуло на нього твердо-спокійно й густо одмовило: