т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.
Кравчук мовчав.
- Правда?.. Кравчук?
- А мужики темні... очі темні,- тихо, задумливо заговорив Кравчук.- Правду ховають, попи сміються, пани будують на наших муках палати й церкви... А ми, салдати, боронимо їх... Присягаємо кров братню проливати. Стріляти. А спасати нема кому. Нема кому душу за брата положити, а вбивати є.. «Блажен, іже душу свою положить за други свої»... Хто є такий блаженний, Дудко? Хто? Нема. І ми боїмося... Все для себе, а для других нема. Тому є неправда, бо всі за себе, а нема, щоб усі за всіх... Проповідувати треба. Любов’ю й правдою.
- Так то воно так, а от грошей, кажу, нема. Га, Кравчук?
- Грошей? - спитав Кравчук, мов прокинувшись.- Нема грошей.
- Чорт! - розсердився Дудка.- Без тебе знаю, що нема. Нічого, дістану! - раптом, щось надумавши, тихіше додав він.
- А коли...
Але не докінчив. У казармі загупали чиїсь ноги й світло стало побільшуватись. Ми всі разом полягали як слід і Дудка навіть захропів. То був діжурний унтер, нелюблений всею ротою за підлизування до ротного. Наче на злість, він поставив свою лямпу біля нашого зводу на столі, сам сів поруч неї й, очевидячки, не думав хутко сходити. Я таки й не дочекався цього й не помітив, як заснув під скрип стола, який хилитався від унтерового пацання ногами.
ЛИСТ П’ЯТИЙ
Умиваючись рано, я раптом почув біля себе:
- Добродію студент!
Я хутко озирнувся. Біля мене стояв Дудка й дивився на мене холодним і сміливим поглядом.
- Я хочу вас щось просити.
Я зараз догадався, про що буде розмова, але не виказав того й поспішив одійти з ним у куток.
- Я й Кравчук хочемо тікати з салдатів,- почав він, не дивлячись на мене, із таким виглядом, який мені говорив, що, коли я тільки хоч чимсь виявлю свою неготовність слухати його, він покине говорити й зненавидить мене.
- Хочемо бути дезентирами... Ми не маємо одежі і грошей. Позичте нам, ми вам пришлемо.
- Коли й куди ви хочете тікати? - також холодно спитав я, а в серці аж трипотіла радість.
- Чим швидше, тим краще; а куди, не знаємо.
- А вас же зараз половлять. Маєте які паспорти?
- Паспорти? - злякано глянув на мене Дудка й зараз же сумно додав:
- Нема. Переловлять... Значить, не можна.
- А Кравчука скрізь пізнають,- додав ще я.
- Високий, чорт! - сумно згодився він.
- Але то б ще так-сяк, а от паспортів нема. Та й не своїх треба, а фалшивих... Чужих.
- А так.
- Ну, то я вам їх сьогодні дістану.
- Справді?! - подивився він на мене й радісно-соромливо засміявся.
Холод зник і він уже тепло став слухати мене. Я моментально продумав усе й зараз же побіг до фельдфебеля заявити, що хочу після обіду йти в город.
- А в караул? - крикнув він мені на одповідь.
- Який караул?
- Весь наш «звод» назначено сьогодні в Ворожбитий Яр у головний караул. Всі молоді підуть.
Мене взяла страшенна злість.
- Я не піду! Мені треба в город! - кинув я й хотів уже йти, але він мене зараз же спинив:
- Чекайте... Вам надовго?
- Години на три, на чотири...
- Хм! І мені б треба... тютюну купити. Але грошей нема, то й не посилаю все одно. Тоді б заразом і мені купили б...
- Скільки ж вам? - зрадів я, бачачи, куди йде.
- Та хотілось заразом купити з хунт, щоб не...
- Добре. Я вам «позичу». Значить, можна?
- Можна, можна... Тільки щоб ротний не побачив.
- Не побачить, не бійтесь. А табачку такого куплю, що...
- Ага! От спасибі вам. Я верну вам... А піти можна, можна.
Тихенько вибравшись через задній двір, я, плутаючись у полах своєї шинелі, майже побіг прямо на заїзд, де завше можна дістати поганеньку пару конячок з допотопним візком і однолітком сивим або рижим євреєм фурманом. Такий знайшовся. Як із салдата, фурман запрохав з мене до заводів і назад усього два рублі. Я не торгувався й ми поїхали «зо всіх сил», як він мені пообіцяв. Певно, що ми ці чотири верстви їхали рівно годину. Ви, розуміється, вже догадуєтесь, що я їхав до нашого Стовбенка. Мій приїзд зробив справжній ефект на заводському дворі. (Мені потім Стовбенко казав, що робітники думали вже, що наїхали жандари робити труси). Але я, не звертаючи уваги на здивовані обличчя робітників, попрохав їх покликати мені «майстра Стовбенка». На щастя він був на цьому заводі сьогодні (він же буває і в німецькому ще) й хвилин через десять вів мене в свою «нову комірчину», як називає свою гарненьку кімнатку недалеко од заводу й якої я ще не бачив. Розуміється, спершу був незадоволений таким «неконспіративним» поводженням моїм, що й сказав мені зараз же з своїм серйозним видом, як тільки щільно зачинив двері й замкнув їх на ключ. Але, вислухавши мене з тим же серйозним виразом, попрохав вибачення, потім поскуб замислено свою гарну, чорну бороду; потім із чогось хитро засміявся, потім знов замислився і, нарешті, підійшов до канапи і став одсовувати її від стіни.
- То для чого? - спитав я.
Він нічого не відповів і почав водити рукою по стіні. Я зацікавився й підійшов. У той же мент рука його щось налапала й зупинилась.
- Прошу! - показав він мені головою до підлоги. Я глянув і здивувався: з-під механічно піднятої дошки в підлозі на мене дивились цілі пачки революційних брошур, часописів, якихось паперів і навіть лежав у самому куточку револьвер. Полюбувавшись моїм здивованням, він зараз же знов серйозно похмурився й став копатись у паперах.
- Є! - раптом весело крикнув він і хутко підійшов до столу, несучи в руках якісь зшитки й папери.- Я боявся вже, що нема.
То була ціла пачка паспортів різних кляс людей, починаючи з урядовців і кінчаючи звичайним селянином.
- Але стійте!
