т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.

На його місце вже йшов Бовдур.

Отак підходячи, цмокаючи й одходячи, пройшло вже з десяток «постарілих» і, нарешті, зачулось:

- Кравчук Микита!

У мене замерло серце й навіть найстаранніші «молоді» не могли не повернути до нього голови з гострою увагою. А капітан у цей мент стояв якраз біля полковника й щось тихо говорив до нього, поглядаючи часами на Кравчука й безсило розводячи руками. Полковник мовчки, не показуючи ні дивування, ні цікавости, хитав своєю смуглявою товстою пикою й теж грізно подивився на Кравчука. Потім щось сказав-одрубав капітанові і, підійшовши до попа, став із ним говорити. Коли ад’ютант вигукнув назвисько Кравчука й той, могуче хилитаючись, твердо підійшов і став перед ними, він уже скінчив і одійшов знов набік.

- Ти чув, сину мій, що тут читалося? - раптом спитав піп, задираючи голову на Кравчука.

- Чув.

- Присягаєш перед хрестом і євангеллям робити все те, що ти чув?

- Ні.

Я почув, як щось надзвичайно могуче, радісне і бадьоре обхопило мене й морозом пройшло по тілі.

Таке саме почування бувало у мене (як і тоді я це подумав) при чудовій музиці, або урочистій великій народній демонстрації під гук і свист козацьких голосів й нагайьок.

Салдатики замерли, поблідли, неначе це вони сказали і, навіть не кліпаючи віками, дивились на начальство. А начальство... Ні, тут слово нічого не скаже, тут навіть фотографія не передасть тих різних тонів і кольорів, якими вкрились обличчя гіпнотизаторів! Треба великої малярської штуки, щоб передати всі ті почуття їхні, починаючи з надмірного дивування й кінчаючи щирим жахом.

- Що ти сказав?! - заревів полковник.

- Я не можу присягати вбивати людей, бо моя віра не дозволяє. «Кров брата вопієт ко мнє». «Не убий»,- твердо, рівно і, як зразу чути було, наперед заучено, голосно говорив Кравчук, але йому не дали договорити.

- Отче! - перебив його полковник.- Цей салдат хворий. Благословіть його святим хрестом, може молитва поможе йому. Христись, цілуй хрест і на місце! - повернувся він грізно до Кравчука.

- Я христитись не можу, бо моя віра не дозволяє. «Настане день, коли поклонятимуться»...

- Христись, мерзавець! - заревів полковник.

- ... «поклонятимуться богові не в церквах, а в дусі і істині». На смерть піду, а не прийму присяги! - скінчив Кравчук і з таким надхненням це сказав «на смерть піду!», що між салдатиками повіяв дужий вихор, а начальство аж остовпіло.

- Чи бачили ви божевільного? - криво усміхаючись до всіх, тихо заговорив полковник.- Христись, цілуй і йди, тобі говорю! - знов аж зелений весь повернувся він до Кравчука.

- Я на смерть іду.

І в цьому твердому, рівно-спокійному голосі, у цій велетенській постаті було стільки могутньої віри й рішучости, що аж полковник не знайшов зразу, що сказати. Його виручив капітан: хутко підійшовши до полковника, він щось зашепотів йому на вухо і зараз же одійшов. Полковник мов прокинувся.

- Панове! - звернувся він більш до офіцерів, ніж до салдатів.- Ви бачили сами все. Ви бачили також, що цей салдат (він показав рукою на Кравчука) опанований нечистим духом. Ми маємо е... е... ми маємо надію, що це в його пройде, що він вилічиться від цеї хвороби, а через це треба силою дати йому те, чого він по своїй хворій волі не хоче брати... Троє стариків! - задер він голову до «старих»; - Сюди!

Між старими зашамотіло. Я озирнувся, з мукою догадуючись уже, до чого воно йде, і окинув нашвидку рівну дугу старих. І в той мент мені промиготіло одно лице. Я не розібрав тоді, чиє воно, але пам’ятаю, що воно мені врізалось у пам’ять своїм блідим, гострозлим виразом і чимсь надзвичайно рішучим. То було лице Дудки, як згадав я потім.

Десяток рівно виступив і підійшов до полковника.

- Перехристіть його його ж рукою і дайте поцілувати хрест! - скомандував він.

Кравчук, я бачив, здригнувся і хотів щось сказати, але «троє» з уважними і блідими лицями схопили його за руки й стали загинати праву для хреста.

- Не хочу! Пустіть! - загудів несамовито Кравчук і тріпонувся на всі боки. «Троє», чіпляючись за його руки, спотикаючись, закрутилися біля нього, перелякано подивляючись то до начальства, то до нас.

- Ще двоє! - гукнув полковник.

Вийшла невимовно гидка сцена. Я добре не пам’ятаю тепер нічого, все мені наче в тумані, але кріз цей туман я бачив, що навіть на деяких офіцерських лицях горів сором і щось таке, чого я ні тоді, ні потім ніколи не бачив. «Троє» й «двоє» скрутили таки велетня, перехристили його власним кулаком (і то навіть не перехристили, а поводили якоюсь масою рук біля Кравчукового лоба та грудей) і піп підніс «святе євангеліє» і хрест до Кравчукового лиця. «Присягу» принято. Спітнілі, червоні, засапані «старики» випустили «божевільного» і по команді полковника мало не побігли назад. Не знаю, що вони почували тоді, знаю тільки, що один із них після того став «штундою».

- А ти на місце! - звернувся полковник до Кравчука.- Присягу приняв. Не будеш сповняти служби, підеш у дисциплінарний батальйон, або під розстріл. Там уже ти за себе відповідаєш. А за це, що ти не слухав начальства, коли воно веліло приймати присягу, я хотів посадити тебе на місяць під арешт, але (дякуй своєму командирові за те, що він просить за тебе) переміняю це на п’ять гарячих різок, яко штрафованому. На місце!..

Кравчук повернувся і, похилившись, тихо пішов назад. Коли я подивився йому в лице, я ледве пізнав його. Воно було якесь пом’яте, синє, з надзвичайно розширеними очима і ніби мертве. Я певен, що він після того нічого не бачив, не чув. Та я сам також мало вже що пам’ятаю. Знаю тільки, що зараз же після «присяги» Кравчука взяли, кудись повели й через півгодини привели вже прямо в «звод», де унтера й фельдфебель роздавали «чарки горілки» по случаю свята і якісь пиріжки на закуску. Але крім Мазюрина й ще деяких ненажер мало хто хапався на них. Здавалось, ніби ми всі зробили страшне злочинство. Всі ходили, як неприкаяні, бліді, шепочучи й майже не балакаючи про Кравчука,