т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.

Але це було сказано якось так занадто твердо й рішуче, що і ми, і сам капітан пильно подивились на Кравчука. «Статуя» гмукнула й мовчки одійшла.

І тільки вертаючись знов повз Кравчука, вона тихо докинула вже:

- Гляди! Зробиш скандал, самому погано буде.

Кравчук мовчки дивився на святого Миколу, певно й не бачачи ні його червоних вуст, ні чорних брів. Тоді я почув, що так не минеться присяга. Певно, і всі це почули, бо по всій довгій дузі, мов тихий вітер, прошелестіли якісь слова, що передавались з одного краю в другий.

У канцелярії вже прошипів годинник і дев’яту, і пів до десятої - а ні попа, ні полковника ще не було. Нарешті, вони з’явились. Обидва товсті, однакові на зріст, вони різнились тільки тим, що в одного була борода й паршивенька коса, а у другого і подборіддя, і вся голова були лисі. Ніс, очі, щоки були майже однакові. Не дивуйтесь цьому, бо вони рідні брати, тільки один служить небесному богові, а другий земному, коли ж треба (як от і тепер),- один одному допомагають. Поздоровкавшись з салдатами, вони стали по черзі трясти руки поручикам і підпоручикам, що позбирались звідкись хвилин за п’ять і стояли проти нас також більш-менш правильним рядком. Церемонію задержала якась щупленька «гражжанська» постать у комірчинах, безуса і страшенно патлата. Постать несла клуночок, з якого виглядав шматок жовтої ризи. Я догадався, що то був дячок. Мені, правда, можна було б і раніше догадатись, вже хоча б по тому, що він ішов позаду й не смів простягнути поручикам своєї руки але мене збили трохи з пантелику його чистенька одіж і білі комірчики.

Перездоровкавшись, посміявшись чомусь із ротним і братом своїм, піп раптом повернувся до дячка і став «облачатись» у ризи. Полковник і капітан одійшли побожно вбік і стали біля стіни.

Почалось. Але перше, ніж «вознести хвалу всемогучому богові за цей торжествений день», «пастир» сказав ще «декілька братерських слів до братів воїнів». Розуміється, не обійшлось тут без «оборони царя і отечества від супостатів внішних і внутрішних», без пророка Давида який з мечем у руках «боронив славу божу», без нагадування всіх кар небесних, а також і земних за зраду, або непослух начальству, «яке немов батько піклується про своїх підвласних, направляючи їх на стежку терпіння, покірливости і щастя земного та небесного». Скажу тільки, що, коли я дивився в той час на Кравчука, то я бачив у нього в очах таку гостру ненависть, що у мене в грудях захолонуло. (Він стояв недалеко від краю, як найвищий). Я подивився на ротного: той не зводив з Кравчука очей і тільки на хвилину одводив їх на другі обличчя, щоб зараз же знов упитись ними в нього. Я до того задивився на них, що аж здригнувся, коли піп заревів якусь молитву. Капітан також ніби прокинувся і почав хутко й недбало христитись. Молебень потягнувсь надриваючим нерви козлячим голосом попа і якимсь робленим баском дячка, який ніяк не міг попасти в тон попові і «різав» без усякого жалю.

Тим часом невередливі «вівці» почали старано христитись, певно радіючи, що можна хоч помахати зомлілою рукою і нахилити спину, в яку здавалось, хтось убив кілка. Але, не дивлячись на це, лиця робилось поважніші, дехто з «уважних і добрих» салдатів почав навіть шепотіти сам собі слова гіпнозу-молитов. Мене ж почала давити чогось ущіплива злість. Я вже не міг дивитись, як «пастир» з вивченими рухами крутився біля столу, одною рукою христячи носа, а другою щось показуючи в «книзі» дячкові й разом з тим щось викрикуючи своїм різким і навмисне «богослужебним» голосом; я не міг слухати шепотіння цих салдатських молитов, не міг спокійно дивитись на курносе, чисто попівське обличчя «небесного слуги», на його байдужі водянисті очі з червоними жилками на баньках, а мусів дивитись, бо він якраз був проти мене. Коли дійшло до вигукування «многих літ» цареві, царенятам і «всьому царствующому дому», мені аж лекше стало. Ще годину самої присяги й кінець.

Прокричавши останній раз «многі літа», піп і дячок замовкли, уклонились на всі боки й стали укладати свої атрибути. Дивлячись на них і на те шепотіння, яке почалось відразу між усіма, мені пригадались перехожі фокусники, які також, скінчивши свою виставу, складають усякі причандали й, уклонившись на всі боки публіці, закидають на плечі свої клунки та шарманки і йдуть розважать або дурити інші простодушні голови. Оправившись полковник скомандував «Смірно!» і в казармі стало тихо. Піп, що вже скинув ризи, знов виступив уперед з якоюсь книжкою в руці й, упередивши нас, щоб ми говорили за ним слова присяги, наготовився читати. «Руки вгору підніміть. Отак!»,- скомандував і показав полковник. Я підняв угору два пальці й подивився на Кравчука. Біля нього вже стояв капітан і на власних пальцях показував, як саме треба складати. Кравчук неймовірно слухав, але переконавшись певно, що це не хрест, несміло підняв два пальці й замер.

Знов загугнявив «богослужебний голос» і за ним сотня різних салдатських голосів, що старанно й голосно вигукували за ним кожне слово останнього заклинання. А то було правдиве заклинання. Там було і «відцурання батька й матері», і «муки пекла», і «святий обов’язок», і обіцяння бити, різати, стріляти людей, і багато інших чисто пекельних присягань та обіцянь. У казармі стояв надзвичайний галас. Я знов подивився на Кравчука. Він стояв, піднявши два свої товсті пальці і не ворушив навіть губами, дивлячись пильно перед себе. Я зараз же перевів очі на капітана. Той блідий і з ненавистю в очах дивився на нього, тремтячою рукою щипаючи себе за борідку.

І раптом стало тихо. Піп склав книжку, передав її ад’ютантові, у якого в руках був уже список «молодих», і взяв від дячка хрест і євангеллю.

- Арканов Микола! - вигукнув ад’ютант.

Біля Арканова, жовтенького маленького салдатика, стояв уже фельдфебель; і як тільки зачувся виклик ад’ютанта, шарпнув того й мало не випхнув уперед. Арканов, одбиваючи п’ятами по брудній казармовій підлозі, козакувато-смішно підійшов до попа й прикипів.

- Присягаєш, сину мій? - бовкнув піп і, не чекаючи навіть одповіді, став підносити йому хреста й євангеллю.

- Так точно, присягаю! - Закричав Арканов і, широко перехристившись, гучно цмокнув два рази хрест і євангеллю.

- Бовдур Гаврило! - викрикнув знов ад’ютант.

Арканов повернувся «наліво