т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.
Біля Кравчука зупинився Дудка з червоно-синіми плямами на рябуватих щоках і надзвичайно блискучими очима. Тут же балакали Макуха, Шабатуров, Рлапорлт і ще декільки їхніх найближчих товаришів. Постоявши трохи мовчки над Кравчуком, Дудка вмить почав шарпати його за ногу, промовляючи: «Микито!.. Перехрищений!.. Микито!.. Перехрищений!» Коли він шарпнув, я думав, що Кравчук так і зареве на нього, як і на салдатиків, що тянули його «випити свою порцію», але помилився: він лежав недвижно, мов не чуючи. А Дудка все шарпав.
- Ей, Микито, рило невмите! Вставай, не журись, на чарочку подивись. Запий, пиріжком заїж, та богові помолись. Ха-ха-ха! - зареготався він якось нервово-гучно.- Ти!.. Микито, рило невмите! Вставай!
- Чого б я чіплявся до чоловіка? - здержано, але голосно промовив Шабатуров.- Треба ж і край знати... Совісти нема.
- Хай «порцію» свою візьме! - повертаючись до них, блиснув Дудка очима.
- Ти здається, брлат, і за його вже взяв порлцію? - засміявся Рлапорлт.
- А взяв! - весело крикнув Дудка.- Начальство дає, треба брати. Сміррно, Микито! - вмить знов повернувся він до Кравчука й шарпнув за ногу.
- Та годі, Дудко! - скрикнув Шабатуров.- Що, в тебе серця нема?!
- А тобі яке діло? - раптом повернув Дудка до нього своє лице, на якому вже не було сміху, а було щось болюче, пекуче й ненависне.- Тобі його жаль? Жаль?
- А жаль.
- А чому ж ти не жалів тоді, коли його мучили, га? Ех! ви! Жалібники! «Жаль». Сволоч!..- він плюнув і хутко пішов із «зводу».
Я, як дурний, як у тумані, одягся й без усякого дозволу пішов у город. Де я ходив, де був, добре не пам’ятаю. Здається, сидів у якійсь пивній і «сочиняв» проклямацію до роти; здається, сидів десь за містом на якомусь рові і, дивлячись на брудний сніг, що лежав на дні, хотів іти до ротного й полковника й дати їм по фізіономії, здається, заходив і до знайомих, і навіть пив чай, і балакав щось. У роту прийшов о годині дванадцятій. Все вже спало. Я пробрався до своєї койки і, вкладаючись, став пильно придивлятись до Кравчука. У проході світила маленька лямпочка й при жовтенькому її світлі видно було велетенську постать Кравчука, що так само лежав і тепер, не роздягавшись і навіть не змінивши пози. На Дудчиній койці було тихо.
Я ліг. Ноги мої, наморені стоянням і ходінням, щеміли, тіло боліло, як побите, а голова горіла і в висках надокучливо, рівно стукало, ніби хтось забивав мені кілка в голову. Не хотілося вже нічого ні думати, ні почувати, хотілось тільки заснути. А сон, розуміється, не йшов. Я вже й укривався з головою, й розкривався, я вже, здається, не цікавився ні Кравчуком, ні Дудкою, а сон не йшов; тільки стук у висках побільшувався. Тоді я ліг догори лицем і скорився: засну - добре, не засну - так і буде. І от, пролежавши так непорушно з півгодини, я почав уже дрімати, коли почув тихе шарудіння біля Дудки. Сон пропав. Але мені вже не до нього було: я, зціпивши тісно щелепи, тихо-тихо повернув голову на шарудіння і став дивитись.
Дудка підвівся, пильно прислухався з хвилину навкруги й почав щось діставати з скриньки, яка «по правилам» стояла під койкою. Очевидячки знайшовши, він ще раз прислухався й нахилився до Кравчука.
- Микито!.. Микито!..- тихо покликав він.
Кравчук лежав непорушно.
- Ну, годі... Буде... Встань... Чуєш? Микито!.. Ех!.. Микито!
Микита не ворушився. Дудка ще раз озирнувся й сів коло Кравчука, схилившись йому до голови.
- Микито!.. Не дури... Встань... На, поїж...
- Не хочу...- прошепотів Кравчук.
- Бреши!.. На... Голодний же... Порція.. Пиріжки добрі, бери... Ну, ти! Чорт! Хочеш, щоб вилаяв?.. На!
Кравчук підвів голову і, мені здалося, ніби взяв щось від Дудки.
- Та їж... Чого там? - бовкнув, трохи промовчавши, Дудка й пересів до себе.- Та сядь, а то ще подавишся, лежачи...
Кравчук помалу підвівся й сів. Зачулось жування й смаковите чвакання, перемішане з сопінням.
- Спина дуже болить? - трохи згодом почулось знов від Дудки.
- Душа болить,- тихо відповів Кравчук і перестав їсти.
- Їж, їж!.. Потім говоритимеш.
- Не хочеться, Дудко, їй-богу,- наче прохаючи вибачення, промовив Кравчук.- Наївся...
- Ну, то давай сюди! - сердито простягнув руку Дудка.
- Ну, я з’їм...- покірливо прошепотів Кравчук і знов зачавкав. Дудка мовчав.
- Води б,- нарешті вимовив Кравчук, певно скінчивши вже.
- Сиди. Я принесу.
І, тихо ступаючи по підлозі, Дудка бережно перейшов між койками й зараз же повернувся з ротним кухлем у руках. Напоївши Кравчука, він так само тихо одніс кухоль і знов вернувся на місце...
- Ну, що? - помовчавши трохи, почав Дудка,- я не казав тобі? Не по-моєму вийшло? Може ще хочеш, щоб перехристили?
- Погублять вони і мене, і тебе! - сумно відповів Кравчук.
- Ну, то вже чорта з два! - скипів Дудка.- Я не для того в вашу віру перейшов, щоб мене знов назад перехрищували, та ще й різками пороли. От, кажу тобі, як перед богом: ще пожду трохи і - чорт з тобою,- тікаю сам! Побачиш.
- І я тікаю,- задумливо промовив Кравчук.- Не видержу... Болить душа моя. Себе вже не пам’ятаю. Гублять душі. Поламали закон. Бить їх треба... Вбивати... Не можна, Дудко, мовчати, не можна! Тікаймо! Тікаймо на проповідь. Проповідувати треба... Треба всім світ показувати... Гублять душі і знущаються над тілом... Гнів душу ломить.
- Тільки де ми одежі візьмемо передягтись? - заклопотано промовив Дудка. Кравчук мовчав.
- Знаєш що? - надумав щось Дудка.- Хай нам студент дістане! Він
