Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина
Доказом «християнського» світогляду як самого князя, так і його мерської дружини є і його похід на Новгород у 1170 р. з метою, як каже історик Російської Церкви, «смирить гордьіню новгородцев», які в чомусь не послухалися мерського князя.
І яке діло було князю землі Мерської до новгородської гордині?! І чого новгородці мали б слухатися його, князя чужої землі?! Цього нам історик не пояснює, розповідаючи далі, як про щось саме собою зрозуміле, що «бесчеловечно опусто-шив область новгородскую на 300 верст в окружности», Ан-дрієве військо осадило місто [36.72 — 80]. На четвертий день осади архієпископ Новгородський Ілля, маючи вночі відповідне видіння, виніс на стіну укріплення навпроти ворожого війська ікону Пресвятої Богородиці, перед якою заклякли в молитві жителі міста.
Ану ж бо, нехай угадає шановний читач із трьох спроб, що робили в цей час «брати-християни» із землі Мерської під проводом «боголюбця»-князя? Здогадалися? Правильно! Поливали градом стріл і молільників, і ікону! Історик називає це «воинской отвагой», хоч, щоправда, й «наглости против свя-тьіни» не заперечує. Кажуть, і донині на цій іконі, що носить назву «Знамення», видно під лівим очком Богородиці слід від стріли нечестивих...
Ще яскравішим свідченням «братніх стосунків» майбутньої Московщини з Руссю та «християнського світогляду» першого «істинного великороса» є його похід на Київ у 1169р. Ось як описує літописець взяття Києва «боголюбивим» князем: «І грабували вони два дні увесь город, -- пише літописець, — Подолля і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю... Церкви горіли, християн убивали, а других в'язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з мужами..., діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли майна безліч, церкви оголили від ікон, і книг, і риз, навіть дзвони здіймали і вивезли в північні краї... Запалений був навіть монастир Пе-черський святої Богородиці поганими... і стояв у Києві... стогін і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестанні...» [22.295].
Це, якщо вірити історикам-міфотворцям, не орди іновір-ців-варварів нищать древні християнські святині, не чужоплемінні дикуни вершать розправу над ворожим народом. Це, як нас більше п'ятисот років намагаються переконати, - християни, діти єдиної спільної руської колиски здійснюють «братерський акт дружби». Дають переконливий доказ спільного походження» й «споконвічної єдності»!
Але спинімось на мить, шановний читачу, стишмо своє «праведне» обурення! Ані князь Андрій Суздальський, ані його меряни зовсім не заслуговують ні нашого гніву, ні, якщо дивитися з історичної перспективи, навіть осуду. Вони ж бо не знали, що колись хтось припише їм «споконвічне братство» з нами! Вони на той час і були іновірцями-варварами, чужоплемінними дикунами (це сказали нам російські історики!), були дітьми іншої землі, іншого народу! Наша земля була для них ворожою, чужою й незрозумілою! 3 неї постійно йшли якісь загрози й неприємності: то забредуть якісь збирачі данини й пограбують до нитки, то якісь проповідники з'являться й священні камені поскидають та ще й у дурні тебе разом із усіма предками пошиють — не так живеш, не те їси, не так Молишся, не в те віриш.
У князя з Руссю — свої рахунки: не може князь бути спокійним, коли поруч височить ненависна й сильна сусідка. Йому треба свою державу вивищувати, а найпростіший спосіб для цього — знищення країни-суперниці. За тогочасними мірками — все правильно! Біда лише в тому, що нам Облудою прищепили отой «комплекс братерства», який спонукає нас вимагати від іншого народу якихось неадекватних дій (аж до
— Господи, прости мене! — зниження цін на газ до якогось «братерського рівня...»).
От самі поміркуйте: колись там нападав на нашу землю котрийсь Бела Угорський. Чи викликає це в нас якісь особливі емоції? А ні! Ми вже й забули, яким із лічби той Бела числився (либонь, чи не четвертим?..) З татарами воювали. Колись ми їх били, колись — вони нас. А нині Мустафа Джамілєв чи Рефат Чубаров, приміром, відстоюють права українців, а українці — права татарського народу. Все правильно! А от князю Суздальському вже не можна було й на Русь походом сходити, бо й через вісім століть цей факт буде ховати офіційна історія, а тих, хто говоритиме про це, звинувачуватимуть у «націоналізмі» та спробах «посеять вражду между братскими народами».
Руйнував, руйнував мерський князь Андрій нашу стародавню столицю! І не треба на нього за це так сильно сердитись. Ну, не знав він, не здогадувався навіть, що комусь колись прийде в голову із мерян русичів зробити, а князівство його приторочити до Русі.
Дбав чоловік, як і годиться князеві, про свою землю, свою невеличку, тіль-тіль посталу державу й робив те, що вважав потрібним і вигідним для неї. Чи ми, може, хотіли б, щоб він про чужу державу дбав, а не про власну? Так не буває. На таке здатні хіба тільки деякі «буцім українські» політики... А князь Андрій Суздальський не «буцім», а насправжки дбав про свою рідну землю, інтереси якої й тоді не збігалися з інтересами землі наших предків. І не сердьмося на нього за те... Краще запам'ятаймо слова класика російської історичної науки В. Клю-чевського: «В лице князя Анд рея великоросс впервьіе сту-пил на историческую арену», та зауважимо, що поява на цій арені першого «великороса» одразу ж ознаменувалася першим же нищівним руйнуванням нашої древньої столиці — центру нашої давньої держави, нашої предковічної культури. Усвідомлення цього факту дуже сприятиме розумінню історичних закономірностей...
Другим «істинним великоросом», що продовжив розпочату Андрієм-Китаєм політику «братнього єднання», був його відомий брат Всеволод Юрійович (Велике Гніздо) який, за свідченням М. Грушевського [10.197— 226], у 1203 p., зібравши половецькі орди та північних князів, ще раз пограбував і вщент спалив древню столицю «спільної колиски». Карамзін, щоправда, стверджує, що похід організували чернігівські Ольговичі, хоч навіть із його викладу добре видно, що взаємне нацьковування найбільших Руських князівств — Чернігівського, Смоленського та Київського — одне на одного було важливою складовою Всеволодової політики.
«Имея тайньїе намерения, — пише «певец величия рос-сийского», — он не хотел падения черниговских князей, что-бьі не усилить тем киевского и смоленского. Равновесие их сил (тобто, однакова слабкість усіх трьох! — Г. М.) казалось ему до времени согласнее с его пользою» [16.198].
І знову ж особисто я не можу виставити жодних претензій до Суздальського князя, бо очільник держави і має дбати про «свою пользу», тобто про користь для свого князівства, про посилення своєї, а не чужої міці
