Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина
Про московське невіжество навіть у XVIII ст. без жодних застережень пише відомий дослідник історії міста Москви І.Забєлін, зазначаючи, що «особьім средоточением народной грамотности» було Спаське роздоріжжя («крестец») «в лице собиравшихся здесь ПОПОВ, дьяконов и причетников», |які «установили здесь особьій книжньїй торг», де продавали рукописні зошити й листи, «имянуя из Божественного Писання..., и в оньїх писаннях на преданньїя Святой Церкви книги является многая ложь, а простолюдиньї, не ведая истинно-го писання (виділене автором), приемлют себе за истину и в том согрешают, паче же вьірастает из того на Святую Церковь противление».
Навіть і в XVII ст. «образование» народу кінчалося тим, що для истребления оньїх писаний» призначалися «два пристава и караул стрельцов», які мали виловлювати грамотіїв та приводити в Патріарший приказ на розправу (И. Забелин. Ис-тория города Москвьі. —М.: Столица. - 1990. - С. 638).
Автор історії все ж твердить, що ця «народная грамот-ность» була «очень ценима при господстве всеобщей безграмотносте», сиріч невіжества.
А в домонгольський період у землі Мерській, очевидно, й слова такого як «освіта» ніхто не чув. Тож і на «нравьі наро-да» монголо-татари, напевне, не надто вплинули. Значно більше вони вплинули на «нрави» знаті, але те станеться згодом.
Слід сказати й те, що в цивілізаційному відношенні монголо-татари тоді стояли значно вище від «дікарей-фінов» [19.74], і вже «богохульнікамі» їх російський історик обзиває цілком даремно: хула на святині будь-якої релігії, як і утиски іновірців на релігійному ґрунті, були заборонені Ясою Чин-гісхана, яка беззаперечно виконувалась ординцями. Віротерпимість і організованість державного життя в Орді й стали важливими чинниками впливу на розвиток Російської Церкви та російської державності.
Мабуть, якби світло віри Христової не було занесене в Мерські землі із Києва ще до приходу Батия, якби не заясніло воно окремими свічечками в мерських хащах і поселеннях ще до 1238 p., то Москва сьогодні претендувала б на звання не «найправославнішої» християнської, а найправовірнішої мусульманської держави. Бо за цілковитої відсутності тут будь-яких форм організованого релігійного життя ординці неминуче насадили б свої. А бути «най-, най-, най-...» — то вже просто хвороба московського менталітету.
Але, заставши тут монастирі та церкви, — ці острівки організованого життя серед неорганізованого, хисткого моря напівдикого, нікому не підконтрольного люду, здатного щомиті розсіятись між лісових хащ і боліт, ординці, досить байдужі до релігійних проблем, одразу збагнули, що саме церква може стати тією силою, яка здатна втримати люд у місцях осілості, вести його облік, без чого ні стабільне надходження данини, ні контроль за населенням неможливі.
Нарікаючи на «варваров-богохульніков», історик Російської Церкви чомусь забуває сказати про те, що за півстоліття «іга» в землях майбутньої Московії було збудовано більше православних монастирів, ніж за століття (а якщо йти за твердженнями міфотворців, то за цілих три століття!..) від початку їх християнізації. Не згадує історик також про те, що вар-ри-іновірці в ярликах, які видавалися вищому духовенству, гарантували «повну свободу православної віри й недоторканність усього церковного», «звільнення церкви й духовних осіб від будь-якої данини», «право церковного суду» тощо, а в ярликах ханів Менгу-Теміра (1270 р.) та Узбека (1313 р.) було чітко записано, що хто буде зневажати віру православну, церкви, монастирі, каплиці, — не знайде собі прощення й буде покараний смертю [8.120],
Зауважмо, що ярлик хана Узбека був виданий у 1313 p., через рік після того, як він же у 1312 р. проголосив державною релігією в Орді — мусульманство.
Цікаво й те, що навіть коли його наступнику Джанібеку та вельможам татарським дуже закортіло поживитися за рахунок багатющої вже тоді Православної Церкви (деякі монастирі володіли десятками тисяч душ і сотнями сіл!), — навіть тоді хан не осмілився силоміць відібрати ці встановлені його попередниками привілеї Церкви, а, викликавши в Орду тодішнього митрополита Феогноста, вимагав, щоб він від них відмовився добровільно. У «Страданиях митрополита Феог-оста» (Пролог, 14 березня) сказано, що митрополит був затриманий в Орді, де «фанатики ислама» вимагали від нього «отречения от преждних прав», але він, нарешті, здогадався дати тим «фанатикам» чималого хабаря — «шестьсот тогдаш-них рублей», і права Церкви були збережені. «Подвиг блаженного Феогноста, — пише М. В. Толстой, — заслужил при-знательность Церкви». Отже, й уміння вчасно дати хабаря — також може стати подвигом...
Але мова зараз не про хабарі — хто їх тільки в ту Орду не возив!.. Мова про те, що ханська влада не тільки не утискала, а, навпаки, всіляко сприяла Православній Церкві, вимагаючи від неї лише вірного служіння Орді та неухильних молитов за хана, сімейство і воїнство його, що Російська Церква й виконувала добросовісно протягом трьох століть. До речі, вимога ця разом із правами Церкви була вписана в ярлики, що Дарувалися ханами вищому духовенству [36.156].
Авторка цієї праці мусить зізнатися в тому, що вона зуміла знайти серед святих, «в земле российской просиявших», лише одного, хто після 1238 р. (час нашестя Батиєвого) постраждав від рук ординців за відстоювання православної віри чи опір «ігу». Це Роман Ольгович Рязанський (нащадок героїчно загиблих у 1238 р. в боротьбі з Батиєм Рязанських князів Юрія та Олега Інгваревичів), якого за доносом було звинувачено в хулі на хана та віру мусульманську. Хан Менгу-Темір, нібито, поставив перед князем Романом умову: на доказ поваги до віри ординської прилучитися до неї, відмовившись від християнства, чого князь Рязанський не зробив і під тортурами, поклавши життя на вівтар віри Христової. Діло було в 1270 р. Через кілька десятків років його нащадків будуть знищувати не ординці, а «брати»-московити...
Причислений до лику святих князь Михайло Тверський старший, якому в Орді було вирізане серце, постраждав не за віру Христову, а через наклепи свого заздрісника Юрія Даниловича, одруженого із сестрою хана Узбека — сина найпершого Московського князя. Михайлів син Олександр разом із своїм неповнолітнім сином Федором були в орді «разьятьі по составам» за наклепом наступного Московського князя Івана Калити, що активно займався «собиранием земель рус-ских». А «собирание земель», либонь, ніяким боком питань віри не торкається. Зрештою, й сам Калита — винуватець загибелі тверських мучеників, як свідчить історія Російської Церкви, був «поставлен в число святьіх»
