Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

А от офіційної дати християнізації російських земель ми, скільки б не шукали, не знайдемо, як, власне, не знайдемо й історично достовірного періоду зародження державного життя на території майбутньої Росії. Усе це поглинається міфами про «спільну колиску», «спільну державу», «спільну Церкву», а отже, й «спільне» прийняття християнства.

... 1988 рік. Серпень. Ще червона й атеїстична Москва під Урочисті дзвони церков і голосисті многоліття приймає посланців православного світу — вона святкує тисячоліття свого хрещення.

Крізь урочистий гамір ледь-ледь чутно прокльовуються здивовані запитання, а подекуди й ремствування:

- А при чім тут Москва, якої на час хрещення й у помині не було? Хіба не Київська Русь була охрещена тисячу років тому?!

Ці ледь чутні протести тонуть у зливі московської пропаганди, основною тезою якої є «крилатий» вислів одного із стовпів російського православ'я — преподобного Лаврентія Чернігівського, чию святість я жодною мірою не хочу брати під сумнів, але в чиїх історичних знаннях не можу не сумніватися: «Наши родньїе слова — Русь и русский. И обязатель-но надо помнить, что бьіло крещение Руси, а не Украиньї. Киевская Русь всегда бьіла вместе с Великой Россией, Киев без Великой России невозможен ни в коем и ни в коем слу-чае...» [25].

Ці чи подібні до цих сентенції й нині на всі лади повторюються людьми, часто, на жаль, дуже далекими як від святості, так і від знання історії.

«Откуда, — грізно запитує, наприклад, митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел, — началась, по разумению на-ционалистов, история Украиньї? Невежеством является их утверждение, что в 988 году бьіло крещение Украиньї, а не Руси» [25.]

Думається, що говорити про те, звідки («по разумєнію» не тільки «націоналістов», а й усіх грамотних людей) почалась історія України, зараз немає сенсу: це всім відомо навіть із шкільних підручників. І, мабуть, ніхто із хоч якоюсь мірою освічених людей не стане її витоки пов'язувати з часом прийняття християнства, бо знає, що витоки ці слід шукати значно глибше.

Що ж до «крещения Руси, а не Украиньї», то тут стовпи російського православ'я мають цілковиту рацію. Інша справа, що авторка цих рядків за своє життя не бачила жодного «націоналіста», який би впадав у таке «нєвєжество» (невігластво, себто), щоб твердити, що в 988 р. святий Володимир хрестив Україну. Присягаюся за всіх націоналістів, що вони добре знають, як звалася наша земля за тих часів. А звалася вона Руссю, тож і хрестив Володимир Великий саме Русь.

Проблема полягає лише в тому, що, жодні інші землі, окрім тих, що нині звуться Україною, у ті часи (та й у значно пізніші) Руссю не звалися. І хоч докази на користь цього твердження наводилися вже неодноразово, в тім числі й авторкою цієї праці [26.13; 27.22 - 23], все ж, думається, не зашкодить повторити їх ще раз, тим більше, що базуються вони не на домислах істориків, а на не спотворених пізнішим втручанням сторінках літописів.

Але спершу хотілося б запитати в шановних читачів: чи погоджуєтесь Ви з тим, що коли Вам скажуть, що який-небудь сер Томас повернувся із Зімбабве до Англії, а якась Марія чи Сара виїхала із Жмеринки до Одеси, то це значить, що Зімбабве не є частиною Англії, а Жмеринка — не є Одесою? Погоджуєтесь? От і добре! Тепер ми й до літописів заглянути можемо.

Ось розгорнімо, приміром, Новгородський літопис і під роком 1149-им прочитаймо: «Іде єпископ Ніфонт із Новгорода в Русь». Під роком 1165-им: «Іде єпископ Юр'ївський в Русь, в Києвград».

Суздальський літопис: «Літо 1180. Іде князь Святослав со половци і черніговци із Русі на Суздаль ратью».

Іпатіївський літописний звід: «Літо 1155. Юрій іде із Суздаля на Русь і прийде Києву».

У 1174 p., вбивши Андрія Суздальського, ростовці й суз-дальці посилають своїх послів у Русь по князів Ростиславовичів, а в 1178-у Мстислав Ростиславович відмовляється від запросин на Новгородський стіл, мотивуючи тим, що «не зможе Руської землі забути» [22.324]. Та й сам Юрій Довгорукий у 1135 p., в Суздалі сидячи, журиться, що «немає частки в Руській землі мені й моїм дітям!» [22.222]. Якби Суздаль був Руссю, то не було б чого нарікати Суздальському князеві...

Цього ж року князь Ізяслав Київський, прийшовши на прохання новгородців боронити їх від того ж Юрія Довгорукого, каже: «На нього я прийшов, зоставивши землю Руську, заради вас і обид ваших».

І таких виписок із літописів можна назбирати безліч, і кожній логічно мислячій людині буде ясно: ні Новгород, ні Суздальщина до складу Русі не входили ні в X, ні в XII ст.

Та й російські історики XIX ст. чудово розуміли, що «Рос-тово-Суздальская область при Юрии Долгоруком (а він у тій «області» з'явився в середині XII ст. — Г. М.) целиком совпа-дала с землей народца меря, распространяясь к северу до Бело-озера, вверх по течению Метьі, Мологи, Костромьі, Унжа, а к югу ограничиваясь Клязьмою и Москвою-рекой». Так

пише професор Д. Корсаков у своїй праці «Меря и Ростовское княжество», опублікованій ще на початку 70-х років XIX ст. Йому вторує К. Валішевський: «Основой населення страньї, -пише він уже про значно пізніші часи, — повсеместно являлось финское племя» [6.16]. Та й сам Ключевський чудово розуміє, що й за два століття після Володимирового хрещення Мерська земля, на якій утворилося Ростово-Суздальське князівство, «лежала вне старой коренной Руси и в XI веке бьі-ла более инородческой, чем русской страной...» [18.41]. Більше того, як свідчать археологічні розкопки курганів VIII

— XIII ст., проведені А. С. Уваровим у Суздальському, Воло-димирському, Костромському, Юр'ївському, Тверському, Переяславському, Ростовському повітах у середині XIX ст., край цей навіть будь-яких торговельних чи господарських контактів із Руссю не мав. Так, розкопавши «163 местности и 7729 курганов», які однозначно належали народу меря, археолог не знайшов у них жодної київської монети за наявності безлічі арабських, татарських, бухарських і навіть 80-ти германських монет. (О.С.Уваров «Меряне и их бьіт по курганньїм раскопкам»). Не знайдено в мерських курганах і зброї, прикрас чи інших виробів, що мали б київське походження.

До угро-фінського доліхоцефального, а не брахіцефаль-ного слов'янського типу належать і людські черепи з цих курганів, досліджені російськими антропологами К.М.Бером, Ф.П.Ланцетом та А.П.Богдановим [Докладніше про це див.

3.111-151].

Отже, «земля народца меря», на якій лише в середині XII ст. з'явиться Суздальське князівство, що стане ядром майбутньої Московії, ні за часів Володимира Великого, ні в значно пізніші часи до Русі не мала жодного відношення, окрім