Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина
Назвою Русь охоплювалися лише землі майбутньої України. Тому, як не назви ті, охрещені св. Володимиром території,
— хоч Руссю, а хоч («впадая в невежество...») — Україною, а ні Москви, ні Суздаля, про яких у X ст. історія ще й не згадує, не хрестив рівноапостольний князь, як не хрестив і жодного квадратного метра землі Мерської, яку навіть російські класики історичної науки та преподобні отці Російської Церкви «нічтоже сумняшеся» називають «Великой Россией», не боячись бути звинуваченими в «невежестве».
2. XII століття — «зачаточньїй зтап» розвитку Мерської землі. 3. Митрополит-галичанин-святий покровитель майбутньої російської столиці. Загадка заснування Москви 7. Збирання ніким не розгублених земель, або «хайло разбойничье» Післямова
1
Хочу наголосити, що термін «московити» вживається тут без жодного емоційного забарвлення, а виключно на означення територіальної належності населення до Московської держави, або Московії, як вона значиться на всіх європейських картах навіть у XVII —XVIII ст.
2
Хани Перекопські — хани Кримського ханства — правонаступники Орди, яким Москва платила данину аж до Кримських походів Петра І.
3
«Обмеження апетитів» було вимушене. Насправді Росія й досі не розпрощалася з мрією про захоплення колишніх візантійських територій
Не було, не було, шановний читачу, за часів Київської Русі ніякої Росії — ні «великой», ні навіть мацюпусінької! Була всього лише «земля народца меря» (Мерська земля), на якій щойно в XII ст. з'явиться Володимиро-Суздальське, наприкінці ХІІІ-го — Московське князівство, в XV — XVI -Московське царство, що буде назване Росією аж у XVIII ст. за Петра І, після того, як обросте безліччю загарбаних територій, у тім числі й нашою, що давним-давно вже носитиме назву України.
А в X ст., в час хрещення Русі (я зумисне опускаю слово Київської, бо, як засвідчили літописи, жодної іншої Русі ні тоді, ні пізніше в природі не існувало), люд землі Мерської веде напівдикий спосіб життя й, мабуть, ще й не здогадується про існування тієї Русі, схованої від нього за непрохідними лісами.
Усіх, хто, читаючи ці рядки, захотів би нагадати авторці «літописне» свідчення про те, що в тому ж 988 р. Володимир «посади убо... Бориса в Ростові, а Гліба в Муромі», адресую до досліджень О. Шахматова, який докладно розглянув цю проблему й прийшов «к, решительному утверждению, что перед нами искаженньїй текст» [41.74]. До речі, й історик Російської Церкви М. В. Толстой «первьім из князей, оселившихся в Муроме», називає не Володимирового сина Гліба, а аж його правнука Ярослава Святославовича, що жив у І половині XII ст., а не в другій Х-го. Про відсутність у Мерських землях княжої влади та будь-яких форм організованого державного життя, яке б забезпечувало можливість хрещення цього краю, говорить і Д. Корсаков, наводячи, зокрема, літописне свідчення 1107 р. — це вже початок XII ст.: «Приидо-ша Болгарьі на Суждаль и обступиша град, и много зла со-твориша, воююще села и погостьі. Сущий же людие во граде не могуще противу постояти, не сущу князя у них» [20.72]. Про те, що ні в час хрещення Русі, ні й століттям пізніше в Мерських землях жодних князів не водилося й ні про яке хрещення земель у 988 р. не може йти мова, свідчить і той загальновизнаний історією Російської Церкви факт, що першими проповідниками Христової віри в цих землях були ченці Києво-Печерського монастиря, які зустрічалися тут з «язьічниками упорньїми, суровьіми и дикими» [36.58 — 59] і, не маючи жодного захисту («близкой помощи князя не бьі-ло»), або кінчали свій апостольський подвиг мученицькою смертю, або, в кращому випадку, втікали від тих «диких и упорньїх» язичників у непрохідні нетрі й спасалися там на відлюдді. Слід сказати, що першим достовірно відомим просвітителем Мерської землі був святий мученик Леонтій, який прийшов у цей край у другій половині XI ст., тобто майже через 100 років після хрещення Русі, і був забитий місцевим людом, що про християнство навіть і в цей період нічого не хотів чути.
Цілком зрозуміло, що якби в цих землях була княжа влада, то князі-християни зуміли б захистити ченців-місіонерів від своїх «упорньїх и диких» підлеглих. Та й над тим подумаймо: звідки могли б узятися ченці Києво-Печерського монастиря (а це, як визнає сама Російська Церква, були перші проповідники християнства в Мерській землі!) в часи Володимирового хрещення, якщо й сам цей монастир був заснований на початку 70-х років XI ст. — майже через 100 років після хрещення. Тобто найперші проповідники Христової віри з'являються в Мерських землях лише через років 100 опісля хрещення Русі і, як ми вже знаємо, не знаходять відгуку в серцях «упорньїх и диких язьічников». З огляду на це цікавою є й літописна згадка (1071 р.) про пригоду боярина Яня Вишатича, який забрів у мерські хащі в пошуках данини для свого князя Святослава, що сидів тоді в Новгороді. Кожному, очевидно, зрозуміло, що якби Мерська земля була на той час уділом руських (тобто київських) князів чи мала свого осібного князя, то в ній данину для Новгорода ніхто б не осмілився збирати безкарно. Вишатич, проте, данину зібрав, а поміж тим і довідався, що в цей же час мерський люд (охрещений, за російськими міфами, ще в X ст.) займався саме і такою «дуже християнською» справою, як добування із нутра мерських жінок «схованих там» їстівних припасів: жита, меду, риби... Для цього волхвам, ясна річ, доводилось тим нещасним жінкам «розривати спини», — каже літопис. А проте чоловіки слухняно приводили на те страшне вбивство «сестер, матерей и жен своих» [29.189], що може свідчити лише по їхнє глибоке й незрушне язичництво. А відбувається ж усе це наприкінці XI ст.! То про яке хрещення Росії у X ст. може йти мова?
Не надто просунулася справа християнізації Мерської землі і з появою в ній першого достовірно існуючого князівства, що увійшло в історію під назвою Ростово-Суздальсько-|го, та першого достовірно існуючого в ній князя, яким став Юрій Володимирович (Довгорукий) — молодший син Володимира Мономаха, що більше 10-ти років просидів, чекаючи уділу в Руській землі, та, так і не отримавши його, рушив у ще не зайняті землі.
Оскільки питання зародження державного життя на території майбутньої Росії оповите міфологічним туманом, то знову пошлюся на класика російської історичної науки: «Юрий Долгорукий, — каже В. О. Ключевський, — бьіл первьій в не-прерьівном роду князей
