Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

У Мерській землі Юрій з'явився десь у році 1135-му. Саме з цього часу історія фіксує активні контакти мерського Суздаля із Руссю. Контакти ці, щоправда, ніяк не нагадують стосунків «двох братніх народів» зі «спільної колиски», бо обмежуються інтригами та безперервними ратями, спрямованими на здобуття Київ-княжого столу, до яких Юрій, жонатий на половецькій князівні, активно залучає половців, стаючи таким чином чи не першим із князів, хто використовує степовиків проти Руської столиці. Прийшовши в землю «народца меря», коли, на думку Д. Корсакова, Ростово-Суздальська земля ще не мала навіть чітко окреслених меж («свойство всякого народа в зачаточную зпоху его культурного развития», — каже історик), Юрій, справді, став засновником державного життя на території майбутнього Московського царства, а проте ні в княжому житті, ні в звичаях народу й за його князювання особливого християнського чи руського духу не відчувається.

Цікавим з цього погляду є описаний В. Н. Татищевим епізод, пов'язаний із першою згадкою про Москву, будівництво якої в 1156 р. міфотворці приписують саме Юрію Довгорукому. Отож, згідно з Татищевською «Повестью о начале царствующего града Москвьі», Юрій Довгорукий, об'їжджаючи довколишні землі, натрапив на схований у хащах перевалочний пункт купця Степана Кучки. Підручники історії довгий час стверджували, що мудрий князь одразу вподобав собі ту важко доступну місцину й вирішив, що саме тут — недосяжна для ворогів — буде рости й процвітати державна Російська столиця.

В. Татищев натомість у «Повести о начале царствующего града Москвьі» розповідає, що вподобав князь Юрій зовсім «не місцину, а Куччину жінку, бо, хоч і був жонатий, але жив «другія жени многія приводя, веселяся». Отож, князь, «весе-ляся», вбив того бідного Кучку й звив кубельце біля його молодиці.

Принаймні, літопис свідчить, що того 1147 р. «удень п'ятниці на Похвалу Пресвятої Богородиці» (04.04) гостював у князя Юрія Святослав Ольгович із сином своїм Олегом, котрий «поїхав попереду до Юрія і дав йому пардуса». Гостина ця (за літописним свідченням, бучна і пишна) відбулася, очевидно, на Куччиній перевалці, бо, посилаючи послів до Святослава, Юрій нібито сказав йому: «Прийди до мене, брате, в Москов» [22.206].

Згадувана вже «Повесть о начале царствующего града Мо-сквьі» уточнює, що то була не просто гостина, а не що інше, як весілля Юрієвого сина Андрія (за Синопсисом, Китая), якого Юрій женить на доньці убитого ним Степана Кучки Улиті, незважаючи на те, що Китай-Андрій на той час уже також був жонатий [22.314].

Якщо враховувати, що Російська Церква наполегливо претендує на спадкоємність християнських традицій від часів Володимирового хрещення, тобто від 988 p., то наведені вище факти краще будь-яких слів свідчать про те, що й через більш ніж півтора століття по хрещенні Русі на Суздальщині ті християнські традиції ще й не ночували...

Не надто високої думки про «християнські чесноти» першого Суздальського князя й історик Російської Церкви М.Толстой: «Властолюбивьій, но беспечньїй... Юрий не имел добродетелей своего великого отца, не прославил себя... ни одним подвигом великодушия, ни одним действием искрен-него добросердечия... не умел заслужить народной любви ни на севере, ни на юге.., где наконец удалось ему незадолго до смерти занять престол великого княжения. Народ киевский столь ненавидел Долгорукого, что, узнав о смерти его, по-спешил разграбить дворец княжеский и не дал похоронить тела его подле гробницьі Мономаховичей...», — пише історик Російської Церкви [36.76], ледь не дослівно повторюючи сказане Карамзіним [16.157].

Провівши більшу частину років свого княжіння в боротьбі за посідання Київського столу, не вважаючи Мерську землю уділом, гідним Мономаховича, Юрій, і справді, не залишив у ній жодного значного сліду, хоч за його княжіння було збудовано в Мерській землі кілька монастирів та церков, і якби не потреба істориків-міфотворців відсунути дату будівництва Москви якнайглибше в дотатарський період,1 то й постать цього князя не височіла б на площі російської столиці.

У всякому разі, час князювання Юрія Довгорукого не був для Мерської землі періодом ані активної християнізації, ані активного державотворення. Це був князь-чужинець, який так і не зумів призвичаїтись до напівдикого Мерського краю і всі помисли пов'язував зі своєю втраченою батьківщиною — Руссю. Можливо, саме тому в російських істориків знайшлося стільки чорної фарби для змалювання історичного портрета засновника державного життя на території майбутньої Російської імперії.

Саме так назвав В. Ключевський другого князя Мерської землі — Юрієвого сина Андрія (Китая), причисленого Російською Церквою до лику святих, попри те, що суздальський люд ненавидів його, очевидно, не менше, ніж київський — Юрія, і після його вбивства з не меншою поспішністю розграбував княжий двір, а труп його, покинутий просто неба, навіть священики не хотіли внести до храму, доки аж

Про заснування Москви мова піде в наступних розділах.

на третій день не змусив їх це зробити ігумен Козьмо-Де-м'янського монастиря Арсеній.

На відміну від свого батька, що все життя прагнув «частки в Руській землі», Андрій терпіти не міг «руського духу» й одразу після смерті Юрія почав звільняти від нього Мерську землю.

«Ізгнаша Андрей єпископа Леона из Суздаля и братію свою погна: Мстислава и Василька, Михалка Юрієвичів и Ростис-лавича два — синовця своя, и мужі отця свого найзнатніші...»,

- каже літопис [22.284].

Цікаво, що за 19 років князювання боголюбивого Андрія із Суздаля було вигнано аж чотирьох єпископів: першим вигнанцем був Нестор, висвячений для Суздаля ще в 1150 p., тобто тоді, коли Юрій Довгорукий ще був у Суздалі. Як тільки Юрій перебирається в Київ (1155 — 1157 p.), «боголюби-вий» Андрій тут же (у 1156 р.) проганяє єпископа із Суздаль-щини (вона ж Мерська земля). Уже в 1159 р. був вигнаний єпископ Леон (поставлений у 1158 p.), потім Федір (Калугер), потім Лука. Леона, який був боголюбивим князем, щоправда, повернуто, але невдовзі за те, що не дав князю дозволу на м'ясну страву по середах і п'ятницях, його було на чотири місяці посаджено під арешт і знову вигнано. Отже, на 19 років Анд-рієвого правління припадає, по суті, не чотири, а п'ять єпископських вигнань, просто два з них стосувались однієї й тієї ж особи.

Лука, як твердить історик Російської Церкви М. В. Тол-стой, був вигнаний за «лихоимство и ересь», а Федір (Калугер) — за «несльїханньїе жестокости». Доля цього останнього була, воістину, страшною: він був «казнен отсечением правой руки, отрезанием язьїка и ослеплением». Якщо додати, що Федір Калугер був родом грек, посланий для навернення в християнство отих «упорньїх И ДИКИХ ЯЗЬІЧНИКОВ», то не доводиться дивуватися тому, що патріарх Царгородський

Лука Хризоверг аж 13 років потому не дозволяв висвячувати єпископів для Суздаля.

Навіть якщо