Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина
Цікаво, що про цей спустошливий похід «варварів», як і про ряд інших подій, що, здавалося б, мали бути вікопомними для наших предків, у літописах залишилися лише глухі згадки, з яких годі збагнути як ланцюг причинових зв'язків, що призвели до нього, так і те, хто конкретно був справжнім його організатором і рушієм.
Ясно одне: друге тотальне руйнування древньої Руської столиці могло бути вигідне лише суздальському князеві. А чи сам він це зробив, чи руками наших честолюбних, продажних і безвільних співвітчизників — принципового значення не має.
Додам лише, що сталося це у 1203 p., якраз тоді, коли Русь отримала перший після Володимира Великого та Ярослава
Мудрого реальний шанс знову бути об'єднаною в єдину монолітну державу під орудою відважного й шанованого в Європі Романа Мстиславича, який у 1198 p., після смерті безщасного й безпутнього Осмомислового сина Володимира, посів і Володимир-Волинський, і Галицький княжі столи та об'єднав західноруські землі в одне Галицько-Волинське князівство, твердою рукою приборкуючи крамольних бояр та встановлюючи порядок.
Чи міг на утворення в Русі сильного князівства під орудою сильного князя спокійно дивитися князь Суздальський? Очевидно, ні, бо, як ми пам'ятаємо, основою його політики було послаблення руських князівств шляхом внесення розбрату між князями. Тим більш немилим було для нього піднесення Галицьких земель під рукою сильного князя, бо, будучи покійному Володимиру Ярославичу ріднесеньким дядьком по матері, він взагалі дивився на ці землі як на сферу своїх інтересів і впливів.
Ясна річ, що сам Всеволод Юрійович («добросердний сей») не піднімає зброї проти войовничого і сильного Романа, адже в Суздальського князя є сусіди, якими він може крутити, як циган сонцем... І в 1201 р. Рюрик з Ольговичами збираються в похід на Галич.
«Добросердний» Всеволод, у плани якого зовсім не входить захоплення Галича Рюриком та зміцнення Київського князівства, а лише взаємне послаблення і Києва, й Галича, повідомляє Роману про підготовку походу! Все продумано: попередженого Романа Рюрик не подолає, а потовчуть одне одного добряче! Але й тут Суздальський князь трохи прорахувався, недооцінивши мобільного й рішучого Галицько-Волинського князя.
Ледь зачувши про наміри Рюрика, Роман Мстиславич оперативно збирає рать і, не чекаючи, доки Рюрикові стяги стануть під Галичем, сам із військом опиняється під Києвом. Це, зрештою, теж непогано... Головне, щоб русичі чубилися, щоб обезкровлювали одні одних!..
Та стається вже й зовсім несподіване: незадоволені безвільним і слабкодухим Рюриком кияни, уздрівши стяги Романові, без бою відкривають перед ним міську браму й радо вітають мужнього Мстиславича! Рюрик утікає до Овруча. Наддніпрянські й Західні землі Русі — в руках одного керманича!
Та затримуватись у Києві ратоборцю Роману ніколи — він щойно пообіцяв Візантійському імператору захистити Візантію від половецьких орд, що вже захопили Фракію й пустошать візантійські землі.
Доручивши Київський стіл своєму двоюрідному братові Інгвареві Луцькому, хоробрий Роман вирушає рятувати Візантію, звідки повертається до Галича, увінчаний славою спа-сителя Царгорода від варварів-степовиків. Ще один-од-нісінький невеличкий крок — і перед світом знову постане єдина Русь під владою уславленого в Європі князя Романа Мстиславовича.
Та несподівана, як нагла смерть, північна навала падає на Київ, палить і пустошить місто, вбиває й забирає в полон його населення.
І хоч буквально через кілька днів Роман виганяє напасників із древньої руської столиці, та сили підірвані, й «під тиском Всеволода Суздальського», як сказано в «Літописі Руському» [22.308], він наприкінці 1204 р. віддає Київ Все-володовому зятю Ростиславу Рюриковичу, а сам концентрує зусилля на зміцненні створеної ним Галицько-Волинської Держави, якій судилося продовжити історію руської державності ще майже на півтора століття.
Шанс об'єднання Русі в монолітну державу було втрачено. А що до втрати цього шансу був причетний князь Суздальський, то жодного дива в тім немає, і жодного нашого осуду він не заслуговує, навпаки, заслуговує захоплення й схвалення, бо був істинним патріотом СВОЄЇ землі, справжнім державцем, далекоглядним і мудрим, що вслід за своїм попередником - «істинним великоросом» Андрієм ЗАКЛАДАВ
ОСНОВИ МАЙБУТНЬОЇ РОСІЙСЬКОЇ ГЕОПОЛІТИКИ, В ЯКУ СИЛЬНА Й МОНОЛІТНА РУСЬ НІЯК НЕ ВПИСУВАЛАСЯ, ЯК НЕ ВПИСУЄТЬСЯ НИНІ НЕЗАЛЕЖНА Й СОБОРНА УКРАЇНА.
Чи ж його вина, що наші полохливі й слабодухі «рюрики» чи заздрісні й продажні «ольговичі» (яких і в наші часи вистачає!) виявилися нездатними на проведення своєї власної політичної лінії на користь і утвердження власної держави, що «кермували» нею під диктовку чужоземного князя й на догоду йому?
Історія — сувора тітонька. Вона рахується не з добренькими, покладистими і... продажними, а з сильними й гордими, вірними своїй Вітчизні й своєму народові, а ще жорстоко карає тих, хто не вивчає її належним чином та ігнорує її уроки.
Пам'ятаючи про це, підбиймо підсумки сказаного в цьому досить розлогому й важливому розділі.
По-перше, як ми бачили, не могла Русь бути «всегда вме-сте с Великой Россией», бо в часи існування Русі ні «вєлі-кой», ні навіть малесенької Росії не існувало. Була земля «народца меря», в яку «в зачаточньїй период ее существования» прийшов шостий (наймолодший) Мономахів син Юрій, що став першим у ній князем — засновником державного життя на території майбутньої Росії. Сталося це, як ми пам'ятаємо, в середині XII ст., коли Русь давним-давно, ще, принаймні, з II половини IX ст., вже була знана в світі як могутня цивілізована держава, про що, окрім наших літописів, є безліч свідчень у візантійських, германських та скандинавських хроніках, записах арабських учених та мандрівників тощо.
Отже, й жодної «спільної колиски» не могло бути, бо на час становлення державного життя в землі Мерській Русь уже налічувала щонайменше 300 років і жодної «колиски» не потребувала.
По-друге, не було жодної «братерської єдності» між слов'янською Руссю й новопосталою мерською Суздальщиною, князі якої («істинні великороси»...), як ми бачили, все робили для послаблення і знищення Руської держави. Нагадаю також про те, що й «довгорукий» тато їхній «не здійснив жодного походу на Київ без допомоги половецьких орд, а кожен їхній похід на Русь супроводжувався пограбуванням міст і сіл» [35.84].
До сказаного можна додати, що й у подальшому ця «братерська єдність» не набула якихось нових рис, доказом чого є хоч би й той факт, що в 1238 р. Ярослав Всеволодович, на той час князь Переславля-Заліського, що здався на милість Батия, звертається до хана з проханням дати йому ярлик на ще не
