Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

Був князь, ясна річ, підступним і хитрим, але в політиці, здається, хитрість зветься мудрістю, а підступність — розважністю... На Руські землі відверто не зазіхав, але, сіючи чвари між князями Русі, не раз приточував собі й своїм дітям оті «частки в землі Руській», на відсутність яких так гірко нарікав колись його менш вдатний до політикування тато Юрій.

Саме за його часів з'являється в політичному лексиконі термін «Володимирове плем'я» (Мономаховичі), що протиставляється Ольговичам. Захисником інтересів цього «плетені» Всеволод проголошує, ясна річ, себе як старшого в роді смерті Святослава Київського.

У ролі «захисника племені» він не раз і не два зіштовхував лобами київських, чернігівських і смоленських князів, далеко не завжди допомагаючи саме Володимировичам. Частенько бувало, що, спровокувавши киян обіцянкою своєї допомоги на протистояння з чернігівцями, мудрий князь любісенько відсиджувався у своїх лісах або й таємно від «Володи-мирового племені» вступав у союзи з Ольговичами.

Особливо ж не любив князь Суздальський, коли в Русі наставали мир і злагода.

Ось, наприклад, рік 1194-й... Щойно з честю поховавши мудрого Святослава (того, що в «Слові про похід Ігорів» своє знамените «золоте слово» проголошував), кияни, «всі від малого до великого, з радістю великою» зустрічають нового князя Рюрика, що славився добротою, миролюбством і толерантністю. «І обрадувалася, — каже літописець, — уся земля Руська княжінню Рюриковому — і кияни, і християни, і погани, бо всіх він приймав до себе з приязню» [22.355].

Кінець 1194 та початок 1195 року використав Рюрик для встановлення миру і приязні в Руській землі, залучивши до цього Давида Смоленського, який радо відгукнувся на цю добру справу. Всі «переговори про Руську землю» були довершені «у веселості великій і приязні щирій».

Та ба... Веселість і щира приязнь у Руській землі не до шмиги князю землі Мерської.

Уже влітку 1195 р. присилає він до Рюрика послів і, знаючи миролюбну й добросердну вдачу свата свого,1 раптом вимагає в нього не чого іншого, як... «частки в Руській землі». Більше того, князь Суздальський вимагає не будь-яку, а цілком конкретну «частку» — ту, що належала Рюриковому зятю Роману Мстиславовичу, а це — не багато не мало — Тор-чеськ, Трипіль, Богуслав, Корсунь і Канів. Зрозуміло, що Рюрик запропонував Всеволоду, приязні ради, іншу «частку», але Мерському князю не так «частка» була потрібна, як ворожнеча в Русі та послаблення Київського князя, тому ні на що інше, окрім Романових володінь, він не погоджувався й грозився йти на Рюрика раттю.

Дізнавшись про це, шляхетний Роман шле посла до Рюрика зі словами: «Отче! То чи із-за мене тобі не жити зі сватом своїм і не помиритися? А ти мені іншу волость замість тої даси, або кунами даси за неї...» [22.356].

Усе! Проблема вирішена! Віддає Рюрик Романові волості Всеволоду, аби тільки в щирій приязні жити! Не вдалося суз-дальцю Рюрика з Романом лобами зіштовхнути. Надто шанобливим і доброзичливим до тестя зять виявився...

Та не був би сам собою Суздальський князь, якби не знайшов способу викликати в шляхетного, але запального й гордого Романа недовіру і гнів до Рюрика. Маючи безліч синів, він віддає відібрану в Романа частку не їм, а зятеві своєму Ростиславу — Рюриковому сину, що княжив у престижному Білгороді, чим убиває двох зайців одразу: привертає до себе Ростислава, показуючи, що він, Всеволод, дбає про нього більше, ніж рідний батько, і дискредитує Рюрика в очах Романових. Усе-бо виглядає так, що Рюрик елементарно обманув зятя, аби віддати його уділ рідному синові, а кажучи просто, — пошив його в дурні.

Того Роман, ясна річ, стерпіти не міг і почав шукати союзників, щоб покарати «підступного» тестя. Найнадійнішими союзниками в боротьбі проти старійшин «Володимиро-вого племені» могли бути чернігівські Ольговичі.

Почувши про переговори зятя з чернігівськими князями, Рюрик повідомляє про це Всеволода, із-за якого вся ця веремія і сколотилася.

Всеволод, радий, що досяг мети, радить сватові йти раттю проти Ольговичів і цілує хрест на тому, що виступить разом із Рюриком. «Ти починай, — каже він Київському князеві, - а я готов з тобою».

У боротьбу втягуються й смоленські князі. Знову починається кривава усобиця в Руській землі. І, хоч Роман на той час уже замирився з тестем, Рюрик із неї не може вив'язатись, бо зв'язаний хресним цілуванням із Всеволодом Суздальським, який ось-ось має виступити проти Ольговичів.

Та не такий дурний був князь землі Мерської, щоб на якісь там «хресні цілування» зважати та допомагати Києву утверджувати свою владу в Руській землі.

Перечекавши, доки русичі добряче потовчуть один одного та попалять один одному волості, він любісенько переступає хресне цілування й таємно від Рюрика вступає у переговори з Ольговичами.

«Свату! — дорікав Мерському князю Рюрик, довідавшись про це. — Ти хрест мені цілував, що хто мені ворог, то й тобі ворог. І в Руській землі ти частки просив... і я дав тобі волость ліпшу, не від достатку, а одібравши у брата свойого і зятя... задля тебе. І нині він ворогом мені зробився не через кого, а тільки через тебе... А з Ольговичами мені яка обида була? Вони ж од мене Києва не домагалися. Але тобі негаразд було, то я через тебе ж із ними в неладу є.2 І воював із ними, і волость свою всю запалив. Нині ж... на чім ти мені хреста цілував — того всього ти не додержав єси!» [22.362].

Отакий-от мудрий був князь Всеволод Юрійович... Літопис його ще «добросердним» називає, щоправда, в дуже цікавому контексті: «Всеволодова дружина сильно хотіла їхати на Святослава (мова йде про битву на Влені-ріці між Всеволодом і Святославом Київським 1181 p.), але Всеволод (увага! - Г.М.), добросердний сей, не хотячи кровопролиття, не їхав на нього. І послав (знову — увага! — Г.М) Всеволод рязанських князів, і ввігнались вони в обози Святославові, і потоптали їх, а інших захопили, а других посікли» [22.328].

Тобто такий «добросердний» князь Мерський був і так «не любив кровопролиття», що свою дружину кров проливати не пустив, а пролив київську кров коштом рязанської...

Аж цікаво: чи й справді таким наївним був літописець, що не вмів «добросердність» від підступності відрізнити, чи то він нам через віки свою саркастичну усмішку послав?..

Уміння загрібати жар чужими руками не підвело князя землі Мерської й у подальшому. Саме цим (якщо не пізнішим втручанням «міфосочінітєлєй» у тексти літописів...) можна пояснити факт, що Всеволод («добросердний сей»!) виявився ніби й непричетним до згаданого вище другого тотального руйнування Руської столиці, описаного в історичній літературі так (цитую за М. Карамзіним): «Варварьі опустошили дома, храмьі, Десятинний, Софийский монастьіри; умертвили