Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

завойоване ордою Київське князівство і в 1240-му допомагає йому штурмувати Київ, звідки повертається Великим князем Суздальської землі. З київським ярликом, очевидно, щось не вигоріло, хоч російські історики стверджують, що і він, і його син Олександр (котрий Невський) мали від Батия «самьій ми-лостивьій ярльїк на Киевское княжение». Але, думається, що це знову ж вигадки міфотворців, продиктовані бажанням хоч якось довести «історичні права» Росії на український спадок. Адже ні Олександр, ні його тато Ярослав жодного дня не сиділи в Києві, й історія не знає жодного факту їхньої діяльності, пов'язаної з Києвом, окрім уже згадуваної участі Ярослава з дружиною під час ординського штурму «матери городов русских».

Не було й хрещення мерських (у майбутньому — російських) територій у X ст. Перші достовірно відомі спроби їхньої християнізації, що, як ми знаємо, були невдалими, припадають лише на кінець XI ст. Християнізована Суздальщина, та й то лише частково, була лише в II половині XII ст., а більшість майбутніх Російських земель — аж у кінці XIV - на поч. XV ст. [Докладніше про це див. 27.16—17].

Отож, і 1020-ліття хрещення, яке Росія відзначала на нашій землі, як і тисячоліття, відзначене нею в 1988 р, — це також міф, тобто продукт «дологічної свідомості, що витвори власної фантазії сприймає як дійсні реалії».

III. Монголо-татарське «іго» та його роль у становленні Російської Православної церкви й Московської держави

Якщо вчити історію, написану «певцами русской славьі», як учили її ми в совєтських школах, то складається враження, що була така велична й цивілізована держава Росія, на яку напали дикі нецивілізовані варвари татари, знищивши всі її культурні й цивілізаційні здобутки, перетворивши все в «прах і попіл».

Послухаймо, як характеризує тогочасну ситуацію історик Російської Православної Церкви М. В. Толстой: «На огром-ном пространстве от Белого моря до Южного Галича Батьій оставил за собой пепел и пустьіню: храмьі Божий бьіли ис-требленьї огнем или остались грудой камней, священная ут-варь, книги сделались добьічею богохульников... Нелегко бьі-ло возобновить храмьі... еще труднее — найти способньїх священнослужителей... тем более, что образование более или менее сохранилось только на юге — в Галиче и Вольїни, стратах, менее угнетенньїх дикими завоевателями... Нравьі народа также требовали исправления» [36.120].

Спробуємо прокоментувати написане істориком.

По-перше, відомості про «пепел и пустьіню», нібито залишені Батиєм, м'яко кажучи, явно перебільшені. Як свідчить російський історик Лев Гумільов, який детально досліджував цей період, знищувалися завойовниками лише ті міста, які виявили опір Батиєвому війську. «Прочие города, — каже дослідник, — сдались на капитуляцию и бьіли пощаженьї» ! 82]. Тих «прочих» була більшість. Серед постраждалих Гумільов називає Рязань, Володимир, Суздаль, Торжок. Козельськ.

Те саме, очевидно, було й з монастирями, які, як правило, знаходились поза межами міст. Деякі з них, як свідчить російський дослідник А. Ратшин у своєму «Полном собрании исто-рических сведений о всех бьівших в древности и ньіне суще-ствующих монастьірях и примечательньїх церквах России», навіть були удостоєні дарів Батиєвих, як, наприклад, Богословський чоловічий монастир під вщент зруйнованою Рязанню. До речі, за твердженням дослідника, золота печать, подарована монастирю завойовником, була у XVII ст. використана для позолоти водо святної чаші, «находящейся, - каже Раш-тин, — и ньіне в Успенском Кафедральном Соборе в Рязани». Так що іще в середині XIX ст. (книга Ратшина вийшла в 1852 р.) жителі Рязанщини «мали щастя» споживати водичку з чаші, «освяченої» доторком рук нехристя Батия.

Знаємо ми й про те, що на час татаро-монгольського нашестя християнство в землях майбутньої Росії було ще в зародковому стані: на всю Суздальщилу вищезгадуваний А. Ратшин нарахував лише 32 монастирі й церкви, що існували в дотатарський період. Із них — лише дві церкви були збудовані в самому кінці XI ст. — 1096 р. Усі інші — збудовані вже при князях, тобто в II пол. XII ст. А от там, де і на час приходу монголо-татарів княжої влади не було (території нинішніх Костромської, Калузької, Московської, Пензенської та інших областей), дослідник не знайшов згадок про існування бодай однієї церкви, збудованої в дотатарський період.

А тепер подумаймо: чи могло бути таке, щоб на землях, охрещених ще у 988 p., за 108(!) років (до 1096 р.) було збудовано лише дві церкви? Очевидно ж, ні.

То які ж території майбутньої Росії були охрещені в X ст.? Подумали? Правильно! Ніякі! Перші християни з'явилися в Мерських землях лише наприкінці XI ст. ,'що цілком збігається й із іншими даними.

Із 32-х церков і монастирів, які застали монголи у 1238 р. на Суздальщині, знищено було всього дев'ять. Інші 23 здались на милість завойовників і залишились неушкодженими.

Так що «відновлювати» треба було не так уже й багато. Татарська влада активно зайнялася створенням, доказом чого є 71 монастир, збудований уже в перше століття «проклятого іга», в тім числі й татарськими вельможами, християнство серед яких не було рідкістю.

Очевидно, не вся «церковная утварь, иконьї и книги сде-лались добьічею богохульников», якщо ще й у XV ст. із розореного татарами Києва «Київські» за назвою митрополити вивозили на Москву «узороччя церковне й сосуди, церковні речі та святощі, страсті Христові та сандалії Богородиці, ікони, ковані золотом,... всю красу церковну Київської митрополії, що князі постарались на честь і пам'ять, не кажучи вже про срібло, золото й убори церковні, — хто порахує, скільки всього винесли!» (З листа Царгородському Патріарху Григорія Цам-блака, обраного в 1415 р. на митрополита Київського Ново-грудським Собором [8.106, 113].

Так що коли говорити про Київ, то «богохульнікамі», чиєю «добьічей» стала «священная утварь», виявляться якраз не ординці, а наші «буцім-братья».

Ясна річ, що не може бути мови й про будь-яке «сохране-ние образования» в Мерських землях, бо «сохраніться» може тільки те, що колись існувало. А тут в описувані часи того «образованія» і в помині ще не було.

Зрештою, як свідчить той же М. В. Толстой, земля ця і в кінці XV ст. не могла «добьіть, кто бьі умел грамоте» [36.314], а до середини XVII-ro, за його ж словами, «зто зло еще усилилось... вследствие множества расколоучений и слепой при-вязанности к букве и обряду, которая возрастает по мере воз-растания невежества» [36. 524].

Не слід думати, що мерський люд був якийсь аж занадто тупий і нездатний до навчання. По-перше, ніхто його й не збирався навчати: перші єпархіальні школи в Росії почали масово відкриватися при єпархіях лише наприкінці XVII — на початку XVIII ст., коли ці єпархії очолили наші українські просвітителі, перетягнені після Переяславської угоди на Московщину. Якщо ж говорити про народні училища і школи, то їх навіть у «просвещенньїй век» Катерини