Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

Отже, нам пропонується повірити, що «тонкіє струйкі» «поглотілі» море... Умом цього, й справді, «нє понять», але «вєріть» — можна. Вірили ж мешканці острова Банке в своє походження від кокосових горіхів!..

Інша справа, що сьогодні в цей міф навіть на острові Банке жоден туземець не вірить. А от наші північні сусіди не тільки донині зберігають стійку віру в міф про своє слов'янське походження, а й уперто накидають цю віру іншим.

Здавалось би — навіщо? Хіба фіни — гірші від слов'ян? Хіба не всі народи за образом й подобою Божою створені? Хіба не кожен народ має своє місце на сторінках історії?

Та справа в тім, що кожен народ піднімається до свого місця в історії, утверджуючи себе своїми справами, своїми національними, культурними й цивілізаційними надбаннями. На це потрібні століття боротьби, інтелектуальних зусиль і духовного напруження.

Те державне утворення, яке виникло в межах Орди і з її благословення, що згодом було назване Росією, цих століть Ія самобутнього розвитку не мало.

Землі майбутньої Росії ще в зародковий період державного розвитку були завойовані монголо-татарами і майже 300 зоків існували, керуючись ординськими законами, переймаючи ординські звичаї, вислужуючись перед ханами та при 'кожній нагоді кличучи ханське військо для врегулювання внутрішніх чвар.

Не тільки російського народу, а й будь-якої єдиної етнічної спільноти, пов'язаної спільною мовою, культурою, світоглядом, на цих землях не було [21.190]. Був конгломерат етносів, що «кучкувалися» на одній території: корінний фінський — найчисленніший і найупослідженіший, відлучений не тільки від культури, матеріальних благ, а й від власної землі, на якій господарювали пришельці; татарський — що Мав гроші, посідав провідні місця у війську й адміністративних органах і наглядав за «тубільцями», включно з князями. Була дуже незначна кількість руського чи, точніше, русько-половецького етносу — нащадків авантурника-князя Юрія Довгорукого, які з дозволу Орди (за ханськими ярликами) й під наглядом ханських баскаків кермували князівствами. Ніколи не бачивши землі своїх предків, не знаючи ні культури Русі, ні руських звичаїв, ці «нащадки русичів» охоче прийняли татарський спосіб життя, татарські звичаї і татарську завойовницьку політику.

Таким чином у період розпаду Ординської держави (XVI ст.) Московське князівство, Ордою створене та з її ж допомогою й розширене за рахунок підкорення інших князівств, опинилося на європейській історичній арені, не маючи ні власних національних надбань, ні власної традиції, ні власного історичного коріння. Те коріння, що пов'язувало цю державу з історією корінних народів, було вже давно обрубане, те, що міцно в'язало її з Ордою, треба було чимдуж рубати, щоб не увійти в історію спадкоємцями варварів-дикунів, як трактувала Європа ординців.

Про те, як панічно й невдало шукали московські владо-можці «історичного спадку» в Римі та Візантії, ми вже говорили, як говорили й про те, що після цих невдалих спроб усі сили історичних міфотворців були зосереджені на тому, щоб довести причетність, чи то пак «преемственность власти и прав московских государей» від Київської Русі.

Міф про «перетікання» слов'ян та «поглощеніє» фінського племінного моря «тонкімі струйкамі» слов'янського етносу -не єдиний у багатому арсеналі російської міфотворчості.

У XIX ст. історики Погодін і Соболевський висунули ще цікавішу теорію «преемственности власти и прав» на нашу землю.

За їхнім твердженням, на землі нашій взагалі споконвіку жило «великорусское племя полян», яке й заснувало Київ, створило всю давньоруську культуру і жило там аж до XIII ст. Лише під час татаро-монгольського нашестя, рятуючись від ординців, поляни втекли на північний схід, покинувши вщент спустошені території, які вже після них були заселені «малоросами». Цікаво, що ті «засновники Києва» тікали від ординців не куди-небудь, а саме в ті землі, які ще раніше були завойовані Ордою. Тобто від Орди тікали поближче до Орди...

Саме цей безглуздий міф і став підставою для теорії «спільної колиски трьох братніх народів» та «старшого брата» — великороса.

Погодінська теорія була вщент розбита у відкритому диспуті українським істориком Миколою Костомаровим та спростована академіком О.Шахматовим, який на основі порівняльного аналізу особливостей української та давньоруської мови переконливо довів, що український народ є автохтоном на своїй споконвічній землі, а «искать в X — XI веке великороссов возле Днепра является делом пустьім» [41.52].

Яскравим спростуванням погодінського міфу було й відкриття археологом Вікентієм Хвойкою прадревньої Трипільської культури, риси якої виразно простежуються навіть у сучасній культурі українського народу.

Врешті, й сам М. Погодін відступився від власного міфу про заснування Київської держави великоросами.

Та диво дивне! Міф про великоросів — засновників Києва був спростований і відкинутий навіть російською історичною наукою, а базована на ньому теорія «спільної колиски» та «старшого брата» в ній спокійнісінько пережила і царів, і ген-секів, і дуже комфортно існує й при демократичних президентах. ..

У народі кажуть: «Якщо людині багато разів повторювати, що вона свиня, то вона, врешті-решт, зарохкає». Тож нічого дивного немає в тому, що сьогодні навіть напівнеграмотні дідок чи бабуся, які нічого не чули про «перетікання» слов'ян в угро-фінські хащі чи про заснування Київської держави предками великоросів, «твердо знають», що «Киевская Русь всегда бьіла вместе с Великой Россией», а напівграмотний науковець твердить, що «Слово про похід Ігорів» чи навіть «Велесова книга» — це давні пам'ятки літератури «великого русского народа».

Сформувався стереотип мислення, і за кілька століть живлення міфами ми змирилися з мародерством сусіда, повірили у свою вторинність і «зарохкали» по-малоросійськи.

Тож сьогоднішня потреба у відновленні історичної правди, якою б прикрою вона не була, — це не примха, а запорука й нашого відродження, і побудови справді добросусідських і рівноправних стосунків із нав'язаним нам «старшим братом», якому теж (і до цього слід поставитись із розумінням) важко позбутися нав'язаного міфами комплексу «старшобратства» та відмовитись від украденого давньоруського історичного спадку.

Оскільки власна правдива історія Росії була начисто знищена її амбітними правителями, без цього нашого спадку вона, фактично, залишається зовсім без історії. Відновити у XXI ст. те, що було знищено в XVI — XVIII, вкрай важко. Але рано чи пізно добросовісним історикам Російської держави все одно доведеться це зробити.

А ми, не очікуючи, доки це станеться, продовжимо розгляд тих аспектів російської міфотворчості, які мають відношення безпосередньо до нашої історії.

II. Про Русь і землю Мерську, їхнє хрещення та боголюбивих мерських князів

Цікавий факт: усі європейські країни мають чітко визначену дату запровадження християнства. Для Болгарії та Чехії, наприклад, це 864 рік, для Моравії — 863-й, для Польщі — 966-й, для Данії — 980-й, для Норвегії та Швеції — 1086, для України, що в ті часи звалася Руссю й на час хрещення мала на