Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина
Та суть навіть не в тому. Головне, що, як повідомляє російський же історик К. Валішевський [6.144 — 145], дуже скоро виявилось, що із 37-ми підписів «святителів», якими була «скріплена» грамота Іоасафа, 35 (тридцять п'ять!..) були підробленими. Отаким великим було «усєрдіє» Константинопольського Патріарха «к венценосцу российскому»!
Тодішня (як і значно пізніша) Європа, яка питанням генеалогії надавала надзвичайно великого значення, чудово знала про ці невдалі потуги московських владомождів підчепитися до задка римо-візантійської імператорської колісниці й немало сміялась над ними.
У Німеччині була навіть укладена книга родоводу московських правителів, відома в усіх європейських королівських дворах.
Як повідомляє «певец российского величия» М. М. Карамзін, у 1582 p., після перемоги в Лівонській війні, король польський Стефан Баторій «прислал с насмешкой Иоанну (Грозному.—Г. М.) изданньїе в Германии книги о Россий-ских князьях и собственном его царствовании в доказатель-ство, что древние государи Московские бьіли не Августовьі родственники, а данники ханов Перекопских»2 [16.727 -728].
Очевидно, й бурлескно-травестійна поема І. П. Котляревського, в якій «Августовьіми родственниками» — засновниками Риму стають українські козарлюги, була пародією не тільки на Вергілієву «Енеїду», а й на московські міфи про походження ординських підданих від римських та візантійських імператорів.
А що?! На роль «Августовьіх родственников» українське лицарство («парубки моторні й хлопці — хоч куди!») годилося більше, ніж «данники ханов перекопских»!..
Мабуть, тому й не хотів Котляревський публікувати свою «Енеїду», що боявся, аби московські владоможці не розкусили її прихований пародійний зміст.
Не розкусили...Та й на час написання поеми (1798 р.) мос-ковитам, що тепер уже офіційно звалися «русскими», довелося обмежити свої апетити Руссю3, якій хоч колись якісь угро-фінські племена данину платили і звідки походив перший Суздальський князь, нащадки якого згодом обсіли всі угро-фінські племінні території.
Тим, хто хотів би на цих фактах будувати теорію єдності походження України та Росії, нагадаю, що Візантія також колись платила данину Русі, але від того не стала Руссю й на спільне з нею походження ніколи, начебто, не претендувала. Якщо ж виводити права Московії на давньоруський спадок із того, що в їхніх землях колись князював син руського князя Мономаха, то залишається тільки дивуватися, чому на наш спадок не висуне претензій Франція? Адже й у них королевою була колись київська князівна...
Та справа в тім і полягала, що й Візантія, і Франція мали свій власний історичний спадок, який не проміняли б ні на який інший, а Московська держава, що на історичну арену вискочила як Пилип з конопель з-під уламків Орди, просто не мала часу шукати своєї власної історії, та й не готова була до цього ні інтелектуально, ні духовно, їй потрібна була історія «тут і зараз», до того ж — історія, не пов'язана з монголо-татарським походженням. Таку історію «тут і зараз» можна було тільки вкрасти.
Давньоруський спадок — органічна частина історії українського народу, автохтонного на цій території, — легко давався в руки, бо Україна, що в XV ст. вже була частиною Польсько-Литовської держави, змушена була «боронити себе в сучасності», відбиваючись від Османської Порти й Кримського ханства на Сході та від покатоличення, що все настирніше сунуло із Заходу.
Боронити своє минуле, свій давній історичний спадок було ніколи...
На руїнах давньої Руської держави, скориставшись недолею народу, збирали свій грабіжницький ужинок історичні мародери.
Державною ідеологією Московського царства, а пізніше -Російської імперії (самодержавної й більшовицької) стають міфи про «общеславянские корни», «общеславянскую историю», «общее отечество», «общее крещение», «общий язьік и культуру».
«Средством политического воспитания общества», як каже російський академік Д. Ліхачов, стають літописи, які, якщо вірити їхньому датуванню, як гриби після дощу починають з'являтися саме в той період, коли у московських правителів виникла потреба в обґрунтуванні «власти и прав» на наш історичний спадок. «Именно на основании летописей, -твердить академік, - московское правительство безо всяких колебаний заявляет своє право на господство над старьіми «отчинами» московских князей - Києвом, Смоленском, По-лоцком, Черниговом» [23.96], хоч кількома рядками нижче сам заявляє: «Московское правительство усиленно развивало ле-тописание и пользовалось историческими ссьілками и сви-детельствамп летописей в масштабах и с искусством, кото-рому не могли противопоставить ничего равного противники Москвьі» [там само]. Виходить так, як казав колись відомий естрадний персонаж Тарапунька: «Сам склав і сам напам'ять вивчив!..» Сам придумав — і сам на свою вигадку посилаюся.
Не заперечує академік і фальсифікацій при укладанні так званих «літописних зводів», завданням яких було з'єднати давньоруські літописи з пізнішими суздальсько-володимирськими, щоб вийшла «общая история» «общего отечества».
«Подбор сведений в летописании бьіл, - каже Д. Ліхачов,
- отнюдь не случаен, летописньїе сводьі создавались в результате... тщательно продуманной работьі летописцев, по-дбиравших материал с позиций определенной политичес-кой идеологии... Политическая идея, вкладьіваемая в сво-дьі, вьіражалась... в самом подборе материала..., пропусках тех или иних исторических известий. Переработка (читай
— груба фальсифікація. -Г. М.) летописного материала могла бьіть допущена составителем свода лишь по очень вес-ким основаниям», - каже академік [23.98]. А що може бути більш «веским основанием», ніж бажання владоможця та ще й у Московському князівстві, де кров людська лилася ріками й на менш «веских основаниях»!..
З настанням «просвіщенного віку» Петра І та Катерини II починається справжнє полювання за стародруками на всій території імперії, щоб, не доведи Боже, ніде не вигулькнув несфальшований літопис. Ці старовинні книги підчищаються, виправляються відповідно до ідеологічних потреб. Що не піддається виправленню — «губиться». Так «загубився» оригінал Несторівської «Повісті врем'яних літ», який, як твердить статс-секретар «просвіщенної імператриці»
А.В.Храповицький, вона тримала в руках у його присутності: «Nous lavons vu en originale» («Ми бачили її в оригіналі!») записано в його щоденнику [3.102]; так «зникла» крамольна для тогочасної ідеології Татищевська історія, а вслід за нею — і всі джерела, на які він посилався, пишучи її.
Саме в цей час починають масово «знаходитись» уже згадувані літописні зводи XIV — XV ст. (чому вище й був висловлений сумнів у істинності їхнього датування...), «спаян-ньіе острой политической мьіслью» про «общее отечество» трьох братніх народів і пріоритетну роль у ньому «Великой России», яка, як послухати російських «міфосочінітєлей», була «вєлікой» уже тоді, коли її ще й у природі не існувало.
Населяти цю «великую», хоч іще й неіснуючу Росію мав також «великий»
