Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

Пашуто В. Т. про часи Івана III, що князював у Московії з 1462 по 1505 рік, тобто в період розвалу Золотої Орди. Нам, старшому поколінню українських громадян, він відомий як запеклий борець проти монголо-та-тарського іга, що сміло кинув під ноги ханську буллу. Про те, як цей «безстрашний» володар Московського князівства давав драла від хана Ахмета з Москви аж у Кострому (1480 p.), підручники «вітчизняної» історії нам не розповідали... Як не розповідали й про визнання ним зверхності над собою Кримського хана Менглі-Гірея, що подолав уже знеможе ну Орду й проголосив Кримське ханство правонаступником Ординської держави, якому Москва сплачувала щорічну данину — так звані «поминки» аж до початку XVIII ст.

Як пише історик С. М. Соловйов, данина ця була знята з Московії лише в 1700 р. після підписання Петром І турецького миру. «18 августа 1700 г., — пише російський історик, - в Москве бьіл сожжен преизрядньїй фейерверк:    царь    Петр

Алексеевич праздновал турецкий мир, взятие Азова (який уже в 1711 р. довелося знову віддати. — Г. М.) и уничтожение обя-занности посьшать поминки в Крьім» [32.504]. Але послухаймо члена-кореспондента АН СРСР: «Идейньїм стержнем летописей и литературной публицистики зтого времени все явственней становится мьісль о преемственности власти мос-ковских государей от киевских великих князей... В противо-вес настойчивой зарубежной пропаганде русская публицис-тика развивает тезисьі о преемственности власти и истори-ческих прав московских государей, возводя их в наследники византийских василевсов и римских императоров», - пише В. Т. Пашуто [14.4], підтверджуючи тим самим, по-перше, появу ідеї «исторической преемственности власти и прав» лише наприкінці XV — на початку XVI ст., а по-друге, те, що тодішня Європа, яка знала тогочасну історію краще, ніж ми її знаємо нині, ці ідеї категорично заперечувала. Отож «мисль

о преемственности власти и прав московских государей» потребувала обґрунтування. Адже мова йшла навіть не просто про походження, а про «преемственность», тобто спадкоємність влади і прав. А тут самого лише походження мало!

Що з того, що російська цариця Катерина II була, кажуть, німецькою принцесою, якщо жодних «прав власті» вона там не мала, навіть у тім манюпусінькім графстві, звідки походила!..

Тож чи чув хтось, щоб ця розумна, хоч і далеко не порядна, німкеня коли-небудь претендувала на «права власті» в Німеччині? І не могла претендувати!

Як не міг претендувати на «преемственность власти» в Чернігівському князівстві чеський король Вацлав II — син Кунгіти, внучки славного князя-мученика Михайла Чернігівського чи, приміром, французький король Филип Красивий - на «преемственность власти» в Русі, навіть на тій підставі, що був ріднесеньким онуком самого Ярослава Мудрого.

Точнісінько такі самі права на «преемственность власти» в нашій давній державі мав і Юрій Довгорукий та його нащадки — мерські, а потім московські князі, бо походження і право спадкоємності влади — речі зовсім різні.

Хочеться звернути увагу шановних читачів на «солідність» московських апетитів. Не тільки на руський спадок, а й на спадок наймогутніших свого часу імперій Європи — Римської та Візантійської — роззявляли жадібну пельку правителі недавнього улусу ординського, що сиділи на княжих столах за ханськими ярликами. До того ж — імперій (звернімо на це особливу увагу!), що вже припинили своє існування: по-кійника-бо грабувати значно безпечніше, ніж живого!.. Щоправда — аморальніше... Але таке поняття як мораль для московських правителів, як і для істориків, що їх обслуговували, ніколи не було суттєвим. Не було воно, очевидно, суттєвим і для Церкви, яка начебто мала б стояти на сторожі моральності правителів, бо ж Церква «усердствует» у тім самім напрямку.

Як повідомляє історик Російської Православної Церкви М. В. Толстой, у 1561 р. «Патриарх Константинопольский Иоасаф в знак усердия к венценосцу Российскому соборною грамотою утвердил его в сане царском» [36.372].

У цій грамоті, скріпленій підписами 37-ох святителів, було засвідчено, що Іван IV (Грозний) «происходит от не-забвенной царицьі Анньї, сестрьі царя Багрянородного, и митрополит Зфесский, нарочно посланньй из Византии, венчал на царство великого князя русского Владимира» [36.381].

Назвавши Івана Грозного «венценосцем российским», історик Церкви завідомо погрішив проти істини — в ті часи такого поняття як Росія в природі не існувало, до його появи московитам ще треба буде почекати століття з півтора.

А от щодо «усєрдія» з боку константинопольських патріархатів він каже сущу правду. З цим «усєрдієм» ми ще не раз зіткнемось у нашій книжечці.

Та найцікавішим у цій патріаршій грамоті було те, що «нєзабвєнная царіца Анна» мала до Івана Грозного таке ж відношення, як Ви, шановний читачу, до якого-небудь мар-сіянина.

«Нєзабвєнная царіца Анна» — внучка, до речі, а не сестра «царя Багрянородного», була дружиною Володимира Великого, але жодної дитини князеві не народила, так що жоден ні український, ні московський князь не міг бути її «потом-ком». Якщо вести їхній родовід від Володимира Великого, то вони всі виявляються «потомками» не «нєзабвєнной царіци», а полоцької князівни Рогніди — першої дружини Володимира Великого.

Ось цей родовід московських правителів:

Володимир, Рогиіда > Ярослав Мудрий > Всеволод Ярославович > Володимир Всеволодович (Мономах) > Юрій Володимирович (Довгорукий) > Всеволод Юрійович Суздальський (Велике Гніздо) > Ярослав Всеволодович > Олександр Ярославович (Невський) > Данило Олександрович (І Московський князь) > Іван Данилович (Калита) > Симеон Іванович (Гордий) > Іоанн II Іоаннович > Дмитрій Іоаннович (Донський) > Василь І Дмитрович > Василь II Васильович (Темний) > Іван III Васильович > Василь III Іоаннович > Іоанн IV (Грозний).

Отже, ні вигадана сестра, ні навіть справді існуюча внучка «царя Багрянородного» до цього родоводу жодним чином не причетні.

Одначе цісарське (візантійське) походження приписувалося й батькові Юрія Довгорукого, Київському князю Володимиру

II, матір'ю якого, як стверджують руські літописи (невідомо, щоправда, дійсні чи сфальшовані), була також візантійська царівна — донька імператора Костянтина Мономаха (звідки й дістав, мовляв, Володимир II своє прозвання Мономах).

Та біда в тім, що Візантійські хроніки не фіксують у цього імператора жодної іншої доньки, окрім Феодори та Євдокії, які померли в дівоцтві.

Залишається думати, що хитрі ромеї підсунули Всеволоду Ярославовичу під виглядом царівни якусь простолюдинку (чи, може, й аристократку, що справи не міняє...), як колись уже були вчинили з його дядьком Ярополком. Можна вслід за Карамзіним [16.91] припустити, що юний Костянтин, ще не будучи імператором, вскочив десь у гречку й мав позашлюбну доньку, але й у цьому випадку царівною її аж ніяк назвати не можна.

Тож думається, що «вінчання Володимира II на царство» -це вигадка пізніших «ісправітєлєй» історії, яким потрібне було «царське походження Юрія Довгорукого — першого князя на землі майбутньої Московії.

Не могли греки, у яких царський титул означав богооб-раність, божественність, вінчати цим титулом сина сумнівної царівни. Тому, очевидно, мають рацію ті дослідники, які вважають, що вінчання на царство Володимира Великого та «не-забвенной царицьі Анньї» (яка, справді, була ріднесенькою внучкою імператора