Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина
Ясніше, здається, сказати важко. І якщо вже сталося так, що десь у XVII ст. оті «Богом улюблені» єпископи московські неканонічно «поширили свою владу» на чужу Церкву і «силою підпорядкували її собі», то що вони мають зробити, щоб не порушувати «правил святих отців», тобто канонів?
Правильно! — мають віддати чуже, взяте силою. Крапка!
А тепер подумаймо й даймо відповідь самі собі: то хто ж тут у нас в Україні неканонічний: Церква, що з відродженням Держави прагне відродити «в чистоті й без обмежень права, що належали їй споконвіку», чи та, що, зневаживши канони, силою імперської влади колись привласнила те, що «ніколи не належало ні їй, ні її попередникам», а нині, «порушуючи правила святих отців», не хоче повернути привласнене та ще й облудно називає себе «єдінствєнной іс-тінно канонічєской Церковью» і анафеми виголошує???
Ну, чим вам не сучасний варіант казки про Козу-Дерезу, що в чужій хаті, на чужій печі сидячи, «тупу-тупу ногами, колю тебе рогами» кричить! Недарма ж ото вчені твердять, що міфи з часом основою казок стають...
Але ми з вами, шановний читачу, вміємо, слава Богу, відрізнити міф і казку від дійсності. А тому не будемо надто перейматися тим, хто визнає нашу Церкву, а хто називає її «не-канонічною». Головне, щоб ми самі визнавали її і твердо вірили в своє право бути господарями своєї долі на нашій, ні в кого не віднятій обманом чи розбоєм, а Богом нам даній Українській землі й навчились, нарешті, відстоювати це право.
Бо, даруючи народові землю для прохарчування й продовження роду свого, Господь тим самим і покладає на цей народ відповідальність за неї й за все, що відбувається на цій землі.
І запитувати про благодать, благочестя, добро й порядок у цій землі Господь буде з нас — її господарів, а не з тих, кому ми не тільки із-за слабкості, а й із-за слабкодухості й безвідповідальності своєї дозволяли та ще й досі дозволяємо господарювати тут замість нас.
1
Отже, 10 років хан Узбек, що нібито так бажав Олександрової голови, спокійно мириться із його князюванням у Пскові й ні на який суд його не кличе. І чого б то??? Та тому, що хана нікому нацьковувати на псковського князя. Псков до Московського князівства не приторочиш — це не сусідня Твер, та й великокняжим містом Псков ніколи не був. Тому Калиті було вигідно, щоб його суперник сидів подалі...
2
Найдавніший поділ Церкви на адміністративні одиниці був єпархіальним. Митрополії та патріархати виникають пізніше. Тому в Діяннях Соборів найчастіше на означення поняття Церкви як окремої самоврядної одиниці вживався термін єпархія.
Післямова
...Над грузинськими містами й селищами рвуться російські бомби. Горять стратегічні об'єкти, зведені грузинським народом для власної безпеки, для охорони кордонів своєї суверенної держави.
Російські війська зайняли Поті, Горі, Сенакі. Бронетехніка агресора простує на Тбілісі. Жінки та діти біжать із рідних осель. Чоловіки залишаються їх захищати.
«Смирись, Кавказ! Идет...»
Хто? Хто іде? Путін? Медведев?
Іде споконвічний «собіратєль» чужих земель, захланний агресор з ординським менталітетом, що по-московському, як і завжди, свою агресію прикриває облудними розмовами про несіння миру і благ: Росія-бо «захищає» право Південної Осетії на вихід із складу Грузинської держави!
За яким правом?! Росія?! Яка щойно зрівняла з землею половину Ічкерії, що боролася за вихід зі складу Росії. Росія — яка, розпочавши справжній геноцид проти чеченського народу, ще так недавно на ввесь світ кричала, що навіть заяви урядів інших країн з цього приводу є «грубьім вмешательством во внутренние дела России».
Чи уявляє собі хто-небудь, щоб після масованого бомбардування Грозного в переддень нового 1995 p., Великобританія, СІЛА чи будь-яка інша країна скинула свої бомби на мирні російські міста і села та спрямувала свої війська на Москву, щоб «склонить к миру» московитів???
Так чому ж Росії дозволено спершу роздмухувати конфлікти, провокуючи сепаратистські настрої в регіонах чужих держав, як це вона робить повсюдно, в тім числі й в Україні, впродовж уже 16-ти років, а потім бомбами й ракетами «при-нуждать к миру»? Спершу розпалювати пожежу в чужій хаті, а потім, нібито для знищення вогню, валити її, ховаючи за пазуху викрадені з полум'я чужі статки. Чому?! Чому — так?!
Та тому, що під машкарою «цивілізованого» російського політика ще й сьогодні ховається «хайло разбойничье», для якого не існує норм міжнародного права, яке увесь світ вважає «Расєєй-матушкой», куди «вольно ему, хайлу, безвозбранно ходить за добьічушкой».
«...Стане, стане Південна Осетія московською «добьічуш-кой»! Дадуть їй якийсь час побавитися в самостійність (якщо дадуть...), а далі знайдуть «істинних патріотів», які «ради светлого будущего» самі попросяться до складу «общего отечества...», — думаю я, несучи до видавництва цю книжечку, яку тривалий час не хотіла публікувати виключно з міркувань толерантності.
Та, очевидно, й толерантність має свою критичну межу, за якою стає мовчазним потаканням злу. До речі, в медицині терміном «толерантність» позначається відсутність в організмі імунітету проти певних інфекційних хвороб. Критичною межею толерантності організму до інфекцій, напевне, слід вважати СШД — тобто повну неспроможність організму опиратися будь-яким інфекціям, а отже — нездатність боротися за своє існування.
Після того як на нашій землі без нас — представників українських Церков, що об'єднують переважну більшість саме українського населення, — пишно відсвяткували 1020-ліття хрещення НАШИХ предків ЧУЖІ нащадки, а ми «толерантно» стали осторонь, щоб, боронь Боже, не перешкодити їм відсвяткувати наше свято, я чітко усвідомила, що суспільна, політична толерантність також має свою критичну межу, за якою надто толерантному до зла суспільному організму загрожує загибель. Відлуння вибухів, що лунають десь на грузинській землі, це усвідомлення перетворили в переконання. Саме тому я несу свою книжку до видавництва.
...Невдовзі після повідомлення про підготовку відзначення в Україні 1020-ліття хрещення нашої землі на телеекранах з'явилося «до болю» знайоме обличчя «с раскосьіми и жадньїми глазами», власник якого з убивчим сарказмом прорік приблизно таке: «Мьі очень радьі, что Украйна вместе с нами собирается отмечать 1020-летие крещения Руси. Мне кажется, украинцам будет полезно вернуться к истокам на-шей общей истории. Возможно, зто освежит их историче-скую память».
Думка слушна: «освежать историческую память» — річ надзвичайно корисна.
Саме для «освежения» нашої пам'яті, давно запліснявілої під гнітом чужинської міфологічної гнилі, написана ця книжка.
Освіжаймося!
ДодаткиДодаток 1
Карта Мерської землі XIII ст., складена археологом А. С. Уваровим
Хоч археолог у XIX ст. і називає цю землю Мерянською, але фіксує давні назви: «Мерський стан», «Галич Мерський».
На
