Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

Слід сказати й таке: якщо, як твердять сьогодні ієрархи Московської Церкви та історики-міфотворці, ми з росіянами «от начала прінятія православія» були «єдіним народом», жили в «єдіном отечестве» і «Кієвская Русь всегда била вместе с Вєлікой Россієй» (якої ще й на час встановлення Московського патріархату не було в помині...), то утворення самостійної, відокремленої від Києва Московської Церкви та її визнання з боку Вселенського православ'я було... (так-так!) НЕКАНОНІЧНИМ, РОЗКОЛЬНИЦЬКИМ, ГРІХОВНИМ ДІЯННЯМ!!! Бо жодним Собором (ні Вселенським, ні По-місним) не передбачено канону, який би давав право роз'єднувати Церкву одного народу й однієї адміністративно-територіальної цілісності. Навпаки, правило 38-ме VI Вселенського Собору твердить, що «розподіл церковних справ має відповідати громадянському розподілу» (тобто адміністративному), отже, в одній державі має бути одна Церква, а 8-ме правило І Вселенського Собору застерігає: «Хай не буде два єпископи в одному граді».

Отож, шановне духовенство Московського патріархату, давайте вже погодимось на щось одне: або ми «всегда бьіли вместе с Великой Россией», жили в «єдіном отечестве» й були «єдіним народом», — і тоді Московський патріархат має бути негайно скасований як неканонічне утворення, а всі російські єпархії знову підпорядковані Києву для «вра-чевания давнего раскола».

Або ми таки два різних народи, дві різні держави, кожна з яких має КАНОНІЧНЕ право на окрему Церкву зі своєю власною ієрархією (34 правило св. Апостолів, 6-те правило IV, 38-ме правило VI Вселенських Соборів), — і тоді вам слід визнати нашу Церкву як рівноправну Сестру та ще й покаятися перед нею за все зло, вчинене їй.

У кожному разі ми усвідомили, що в XV ст. була утворена Московська Церква, окрема й незалежна від Київської. Обидві Церкви існували як окремі організми, мали окремі ієрархічні структури й свої особливості.

Після Переяславської ради, а точніше, після смерті Богдана Хмельницького, російський царизм, настійно перетворюючи Україну в свою колонію, із шкури ліз, щоб підпорядкувати Українську Церкву Московському патріархату, бо, як пояснює історик Російської Церкви М. В. Толстой, тільки церковне підпорядкування «могло связать неразрьівньїми узами малороссийский юг и великорусский север в єдиную обширную Россию» [36.626], адже, як повчав тодішній глава Посольського приказу Ордин-Нащокін, «основой политиче-ского подчинения єсть подчинение духовное».

Отже, Московській державі (Росії-бо ще й на цей час не було в помині) йшлося зовсім не про канони і «чистоту православ'я», а, як дуже популярно пояснив нам російський історик Церкви, знову ж про «собирание» чужих земель та створення «единой, обширной...» тільки не Росії, а Московського царства — з Росією історик, як водиться в російській історії, забіг трохи наперед.

Сьогодні, коли з розвалом совєтської імперії Росія втратила всі в різні віки підкорені території, на яких не зуміла до ноги винищити чи остаточно зросійщити все корінне населення, політики знову роблять ставку на Церкву, бо ж не згір-ше Ордина-Нащокіна знають, що саме «духовное подчинение єсть основой подчинения политического».

Історія повторюється: тоді нас облудою втятували в «по-дчінєніє духовное», щоб підкорити політично (чит. про це 26.24 — 35), а сьогодні всіма силами тримають у цьому «по-дчінєнії», розказуючи всілякі «канонічні» казки та посилаючись на історичні міфи, що давно підмінили правду історії.

З міфами про «єдіний народ», «общее отечество» і «єдінст-во Церкві от начала прінятія православія» ми вже розібрались і знаємо, що жодного з цих «єдінств» не існувало насправді.

Залишається розібратися з канонічністю приєднання Київської митрополії (Української Церкви) до Московського патріархату в XVII ст. після Переяславської ради та з канонічними правами Московського патріархату в Україні.

Оскільки про це детально говорено авторкою в книгах «Лі-тос...»та «Хроніка великого ошуканства» (ч. 26 та 27 списку використаної літератури), звернемо увагу лише на ключові моменти.

Прагнучи повного «политического подчинения» України, досягти якого без підпорядкування Церкви було неможливо, Москва, справді, у 1686 р. домагається від новопоставленого тоді царгородського Патріарха Діонісія IV грамот про підпорядкування Української Церкви Московському патріархату. Турецькому візиру, від якого залежало затвердження Царго-родських патріархів і який, таким чином, мав на них неабиякий вплив, було обіцяно нейтралітет Росії у війні, яку вела тоді Туреччина чи не з 4-ма країнами одразу, а самому патріарху було вручено «три сорока соболей и 200 московских чер-вонцев», хоч деякі історики пишуть, що червінці Москва все-таки «замахорила»...

Це було в 1686 році. А вже в 1687-му, буквально через рік після описуваних подій, Царгородський Патріарший Собор скидає Діонісія IV з патріаршого престолу, засудивши його оборудку з Москвою щодо «продажу» Київської митрополії як «акт симонії» (хабарництва), тобто неканонічне, протиправне, невідповідне Христовій науці діяння. (Докладніше про ці події див. 26.18-35 та 27. 46- 58).

Наголошую і прошу запам'ятати кожного читача: жодного документа, що засвідчив би канонічно-правну передачу Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату, немає й ніколи не існувало. Про це свідчить Патріарший і Синодальний Томос Царгородського патріарха Григорія VII, виданий у 1924 р. Українській Церкві у Польщі. Право цієї Церкви на автокефалію (відокремлення від Москви) та своє право на її проголошення автокефальною патріарх обґрунтовує тим, що «відірвання Київської митрополії від Царгородського престолу відбулося не за приписом канонічних правил».

Що з цього витікає? А те, що УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА НІКОЛИ НЕ БУЛА КАНОНІЧНО ПІДПОРЯДКОВАНА МОСКОВСЬКОМУ ПАТРІАРХАТУ!!! А отже, й ЖОДНИХ КАНОНІЧНИХ ПРАВ НА УКРАЇНСЬКУ ЦЕРКВУ МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ НЕ МАЄ Й НІКОЛИ НЕ МАВ,

ЯК НЕ МАЄ Й ЖОДНОГО КВАДРАТНОГО МЕТРА КАНОНІЧНИХ ТЕРИТОРІЙ В УКРАЇНІ!!! Це те, що кожен з нас має запам'ятати, як «Отче наш», і не перейматися чиїмось визнанням чи невизнанням.

Пам'ятаймо: все, що посідає тут Московський патріархат,

— захоплене імперською силою, а нині утримується підкупом чиновників та обманом народу. Ще раз повторюю перед Богом і перед цілим світом: ВЗЯТЕ СИЛОЮ, якій тоді не в змозі було протистояти ні знесилене та дезорієнтоване українське козацтво, ні Константинопольський патріархат, патріархів якого затверджували турецькі візири, ні сама турецька влада, якій у той час ніяк не можна було гнівити Московію.

А тепер, шановне панство, завітаймо у 432 рік до міста Ефеса, де відбувається Третій Вселенський Собор, та хоч краєчком вуха послухаймо, що там святі Отці говорять із цього приводу, якщо вже їх московське духовенство слухати не хоче...

А вони саме формулюють і записують 8-й канон, тобто 8-ме правило, обов'язкове до виконання всіма Церквами і всіма церковнослужителями.

Ось як воно звучить дослівно: «Дотримуватись скрізь по єпархіях,2 щоб ніхто з Богом улюблених єпископів не поширював своєї влади на іншу єпархію, що ніколи не належала ні йому, ні його попередникам. Якщо хтось простягнув владу і СИЛОЮ підпорядкував якусь єпархію,