Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

Скоро до Василевих рук потрапляє й Василь Косий, якого князь осліплює і відправляє в ув'язнення, після чого випускає з темниці Дмитра Шем'яку, «чтобьі успокоить совесть», — каже Карамзін. Шем'яка сів у своєму уділі й певний час служив Василю. Його дружину разом із дружинами князів Можайського, Верейського, Боровського бачимо під Муромом при нападі казанського царя Улу-Махмета на Суздальське князівство, де той Махмет був розбитий і звідки втік із залишками війська, щоб навесні знову напасти на Нижній Новгород, а синів своїх послати на Суздаль.

Великий князь Василь Васильович на цей раз «згорився» зібрати лише півтори тисячі воїнів і вивів їх під Суздаль. Ше-м'яки тут уже немає, хоч його можна зрозуміти, прочитавши, приміром, таке: «Сльїша, что идет неприятель, воиньї оделись в латьі и, подняв знамена, изготовились к бою, но, долгое вре-мя ждав монголов, возвратились в стан». Цікаво: а що ж робить великий князь, чекаючи нападників? Читаємо: «Василий ужинал и пил с князьями до полуночи, а в следующий день (це в той, коли воїни «оделись в латьі и распустили знамена». — Г. М.) по восхождению солнца отслушал заутреню и снова лег спать» [16.396].

Думаю, шановний читачу, що Ви також не пішли б воювати з таким воєначальником...

Ясно, що військо московитів було розбите, а сам великий князь, «заслужив похвалу личньїм мужеством» (ну, як же Московський князь — та щоб без «мужества» і похвали!.. — Г. М ), здався в полон.

Цар Махмет посилає посла до Шем'яки, який, як ми пам'ятаємо, має законні спадкові права на Московський стіл, з пропозицією зайняти його й правити під рукою царя Казанського. Але ще до повернення посла із Шем'ячиною відповіддю якісь «доброхоти» внесли у вуха Махмету, що Шем'яка посла убив (що було неправдою), а сам збирається правити на Москві без Казанської протекції. Це чи напад на Казань якогось із численних монгольських царевичів, що стався саме в цей час, заставило Махмета хутенько випустити наляканого Василя з ув'язнення та повертатися до Казані. Василя урочисто зустріли в Москві, але між князів поповзли чутки, що він пообіцяв Махмету довічну вірність та введення в підвладних Москві землях магометанської віри.

Так це було чи ні, але ряд князів, що хотіли мати толкового й дієвого очільника, вступили в змову й 12 лютого 1446 р. схопили великого князя під час його поїздки в Троїцьку Лавру. Бідолаху осліпили, як він осліпив колись Василя Косого, й засадили в Угличі в темницю.

Великиим князем став Дмитро Шем'яка, що почав «же-лезной рукой» наводити порядки, судити незадоволених, карати винних і невинних, — бо коли йде кланова (як і «класова») боротьба, то ніколи вникати в тонкощі справедливості: ліс рубають — тріски летять! (Це я для тих, хто дуже про «сильну руку» мріє та звинувачує нашу нинішню владу в слабкості й нерішучості. Коли починає «сильна рука» «рубати ліс»

— а вона завжди це робить! — то жодної гарантії немає, хто стане довбнею, хто поліном, а хто тріскою... «Трісками» можуть стати якраз найбільші прихильники «сильної руки». Прикладів цього немало в історії).

Вираз «шем'ячин суд» ще довго був на Московії синонімом сваволі й беззаконня. Разом із тим, зваживши на настійні клопотання єпископа рязанського Іони, що невдовзі буде без благословення Константинополя проголошений митрополитом, Шем'яка випустив осліпленого князя Василя з ув'язнення і, взявши з нього клятву, що той ніколи не посягатиме на Московський стіл, дав йому в уділ Вологду, куди Василь Васильович і виїхав з усім сімейством.

Там ігумени Ферапонтівського та Кирилівського мо-настрів — преподобний Мартиніан та Трифон — розрішили його від клятви, даної Шем'яці, справедливо вважаючи, що клятва, дана в умовах неволі й під дією страху, не є дійсною. Василь збирає військо чи, точніше, йому збирають війська князі, які залишилися вірні йому, до них приєднуються всі, кого Шем'яка встиг зачепити своєю «сильною рукою», і на Московський стіл знову сідає Василь Васильович, але вже незрячий, що викликає до нього ще більше співчуття і ще більшу ненависть до «ненавистного злодея» Шем'яки.

«Злодей» утік до Новгорода, де з мовчазної згоди новгородців зібрав військо й спобував підкорити собі північні землі, щоб, приєднавши їх до Новгорода, створити незалежну від Москви державу, але невдовзі був отруєний. «Смерть его, — пише історик, — казалась нужною для государственной безо-пасности страньї. Ему дали яду, от коего он скоропостижно умер» [16.404].

«Виновник дела, столь противного вере и законам нрав-ственности, остался неизвестньїм» історику... Може, підкажемо йому, хто був тим «виновником»?

Далі почались гоніння на князів-самостійників і не тільки на них. Переслідувань зазнали навіть вірні слуги Василя Темного, який, переживши стільки страхіть, зрозумів, що треба чимдуж «собірать землі», бо інакше на князівстві можна й не втриматись.

Переслідувані кинулись масово втікати у Литву. Серед них був і син отруєного великим князем Дмитра Шем'яки Іван.

Казимир Великий, що був тоді вже й польським королем і великим князем Литовським, з огляду на знатність утікачів, обдертих Московським князем до нитки, наділив їх маєтно-стями. Князь Можайський, наприклад, отримав Гомель, Ста-родуб, князь Бєльський — Чернігів, Іван ІІІем'ячич — Нов-город-Сіверські землі з Путивлем та Рильськом. Щедрі маєтності отримали князі боровські, мосальські, мценськіта інші.

Після смерті Казимира його місце зайняв син Олександр, що одружився із внучкою нашого знайомого, московського князя Василя Васильовича Темного.

Василя Васильовича вже не було, Московщиною правив його син Іван III, який, видавши доньку за Олександра, на правах тестя постійно втручався не тільки в сімейне життя зятя, а й у його державні справи.

На жаль, про внутрішнє життя королеви Олени Іванівни не написано, власне, нічого, але, здається, ця жінка була дуже нещасною.

Зі всього видно, що вона любила свого чоловіка й бажала добра своїй новій вітчизні, бо постійно просила татуся укласти, нарешті, правдивий мир з Олександром і не тривожити литовські землі. З другого боку, вона була, власне, безсловесним знаряддям політики свого батька, якого, очевидно, дуже боялася, можливо, й з огляду на благополуччя своєї нової батьківщини.

Скажемо вже лише про те, що, відправляючи її під вінець, Іван III велів написати їй ті слова, які вона мала відповісти на запитання священика, чи любить вона жениха свого. Ствердна відповідь обов'язково мала бути доповнена словами: «да держати мне обряд греческий, а ему не нудити меня к римскому». Тато визначив навіть, з ким їй бачитись, з ким обідати і як одягатися в дорозі та в якому вбранні вінчатися. Вінчалася вона