Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

Бо хіба ж не супостати віри православної могли чинити те, що чинили Суздальські та Московські великі князі? А проте Російська Церква, оком не моргнувши, поприторочувала їм німби та святими їх попроголошувала «ради славьі Отечества».

Олександр Невський, який за великокняжий ярлик запродав у трьохсотлітнє ординське рабство вільне слов'янське місто, який не менше п'яти разів приводив на Мерські землі татарське військо, — святий??? Отой «Невський», що жорстоко карав захисників прадавньої волі, «иному носьі уреза-ша, иному очи вьшмаша»?

Християнський святий, що очі виймав християнам?!

Іван Калита, на чиїй совісті смерть трьох мучеників тверських і тисячі безвинно погубленого населення, — святий?

І навіть Василь III, що, як і віщував йому патріарх Єрусалимський, породив у беззаконному шлюбі чудовисько в особі Івана Лютого, — також до лику святих був причислений та змальований на іконі в Московському Благовіщенському соборі як «святой благоверньїй князь».

Зате Арсеній Мацієвич — український вчений, що після Переяславської ради в числі сотень учених-українців був забраний на Москву витягати Росію із «мрака невежества», єдиний із тодішніх «стовпів православія», хто виступив проти конфіскації церковного майна «вінценосною повією» Катериною II, — був засуджений Священним Синодом і згнив у кам'яному мішку, потопаючи у власних екскрементах, не маючи можливості спілкуватися навіть зі своїми стражниками, які й не здогадувались, що в смердючій ямі, куди навіть двері були замуровані, сидить у тваринній подобі Великий вчений свого часу, світоч Церкви Христової, засаджений туди під іменем Андрія Брехунця найвищими ієрархами християнської Церкви.

Недарма ж не тільки князь Острозький, а й віденський посол Герберштейн та шведський учений Ботвид, побувавши в Москві, ставили питання: а чи є віра московитів — християнською вірою? Відповідь їхня була заперечною.

А зараз, шановний читачу, дозвольте Вас трішечки розважити, бо надто вже сумне те все, про що пишеться...

Колись, у жовтні 1999 p., працюючи над статтею про св. Дмитрія Ростовського — українського святителя Дмитра Туп-тала, що був щирим другом Арсенія Мацієвича (саме Мацієвич і уклав Житіє св. Дмитрія), я, ясна річ, не могла оминути й цю страдницьку постать та й написала таке: «Цього українця -мученика, оборонця Церкви Христової, Російською Православною Церквою, звісно, не канонізовано: він же не якусь там «криваву неділю» чи «ленський розстріл» учинив, як, приміром, святий самодержець Микола II!.. У нього «гріх» значно більший — проти самої імператриці виступив!

Можливо, Українська Церква згадає колись усе-таки свого достойного замученого сина й, нарешті, причислить його до лику святих». (Г. Могильницька «Сівач ниви духовної. До 290-ліття пам'яті Дмитрія Ростовського // «Чорноморські новини» 14.10. 1999р.).

Написала таке, а далі й думаю: «Це треба вилучити, бо прочитає одеський митрополит Агафангел — і Московський Патріархат «вдух» канонізує Мацієвича, щоб не дати це зробити Київському...». Але передруковувати статтю вже не було часу, то так воно й пішло до газети. Коли це — ще, здається, й півроку не проминуло — Арсенія Мацієвича канонізовано Московським Патріархатом! Збіг? Матеріалізація слова? Чи все-таки те, про що я подумала перед подачею статті до друку? Воістину — несповідимі путі Господні!..

Але повернімось до нашої теми.

Мені можуть зауважити, що я согрішила проти істини, сказавши, що жодного разу не було такого, щоб Російська Церква засудила владу і стала соборно на захист мучених нею.

То правда. Було таке. У 1918 p., коли Патріарх Тихон у розпал ленінського «червоного терору» кинув прокляття на «сатанинську владу» і всіх, хто співпрацює з нею. Прокляття було підтримане Всеросійським церковним Собором. На той час це був істинно подвижницький чин, за який постраждало безліч священнослужителів.

Та чи має цей чин хоч якийсь стосунок до сучасної РПЦ і її філіалу УПЦ МП, що називає себе «найканонічнішою», «най-православнішою» Церквою, як буквально через дев'ять років після анафемування «сатанинської влади» і всіх, хто співпрацює з нею, у 1927 p., ця Церква сама стала найактивніше співпрацювати з цією владою, СОБОРНО схваливши Декларацію свого очільника — ставленика ЦК та НКВС — Сергія Страгородського?

Воістину, як слушно спостеріг О. Ткачук у праці «Добудова Сергіянської вежі» (газ. «Віра», № 6, 2007): «Під свою анафему падоша!»

Це не я, це старці Соловецькі писали про ієрархів сучасної РПЦ (а отже, і її філії УПЦ МП): «І ті, хто... поклонився Червоному Драконові, вже ніякого відношення не мають до тайн пресуществлення Крові і Плоті Господніх, хоч би й дотримувалися статуту». Так-так, про сучасних, бо саме вони є правонаступниками і спадкоємцями Церкви, що поклонилася Червоному звірові, співпрацювала з ним і була анафемована мучениками за віру і правду Христову.

Церкви, що від татаро-монгольських часів завжди і всюди підтримувала не тих, хто піднімав свій голос за справедливість і виступав проти владного насилля, а тих, хто це насилля чинив.

У державі, що й донині зберегла ментальність Орди, інша позиція була небезпечною.

Мною вже було писано [26.23], що не кожен готовий прийняти мученицький вінець за віру і правду. Для цього теж потрібне Боже обрання. Найкраща, найшляхетніша людина за важких обставин без Божої помочі може впасти в гріх.

Але ж Церква не повинна бути гріховною! Вона повинна мати мужність і силу, якщо вже не встояти перед спокусами й мирськими принадами, то бодай визнати свої гріхи, усвідомити, скільки разів відступала вона від Божої правди, від Божих заповідей і людської совісті.

Звідки ж у Російської Церкви стільки гордині, стільки пихи, що вона так безоглядно декларує свою непогрішність, свою істинність, свою вищість над іншими? Чи ієрархи цієї Церкви не знають своєї історії? Чи не бояться Бога, продовжуючи дурити людей міфами, вигаданими для «величия и славьі Отечества», яке, по суті, ніколи не було істинно християнським, яке завжди прагло чужих земель, чужих набутків і привласнювало їх жорстокістю, силою й обманом, що, на жаль, завжди освячувались і благословлялися Російською

Церквою, яка оголошувала святими завойовників і грабіжників та анафемувала тих, хто прагнув правди і волі.

Нині Російською Церквою проголошена анафема більш ніж чотирнадцятьом мільйонам громадян незалежної України, що об'єдналися під омофором Київського патріархату, щоб славити Бога рідною мовою, щоб відродити незаплямовану лицемірством і прислужництвом владі традицію рідної, святим Володимиром Великим заснованої Церкви на рідній Українській землі.

У своїй злобі, в бажанні будь-що дискредитувати цю Церкву українського народу священики й ієрархи з-під Московського омофору доходять іноді до такого безглуздя, що несамохіть згадується прислів'я: «Коли Бог хоче покарати людину, то найперше відбирає у неї розум».

Ряд прикладів такого безглуздя вже наводився авторкою в попередніх працях (див., наприклад, 26.69 — 71), алеж«блю-стителі чистоти православія» щоразу дають новий і новий матеріал для роздумів.

На цей раз справа торкається Святого вогню від Гробу Господнього,