Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

У кафедральні храми Святий вогонь прибув у Великодню ніч. Радості людській не було краю!

Перше — тому, що такої благодаті удостоїлись.

А друге — ще й від усвідомлення того, що це ж наша влада подбала про наше прилучення до цієї благодаті.

Це — дивовижне відчуття! Адже протягом 74-ох років слово «влада» для нас означало переслідування Церкви, глум-ління над релігією, гоніння на віруючих. Влада — це переслідування кожного, хто осмілився навіть таємно охрестити дитину чи обвінчатися, влада — це заборона не тільки святити, а навіть і пекти паску чи фарбувати крашанки на Великдень...

І раптом — ВЛАДА вносить у храм живий вогонь з далекого Єрусалиму, що силою Духа Святого спалахує над Господнім Гробом, знаменуючи Воскресіння! ВЛАДА — дбає про примноження нашої духовної радості, дарує нам таку благодатну святиню!..

Можливо, саме тоді кожен з присутніх у храмі на рівні серця усвідомив, що ми, нарешті, маємо свою, християнську владу, й відчув щиру вдячність до неї.

...Ми-бо владі своїй, щиро кажучи, не дуже звикли дякувати... Ганити владу, нарікати на неї, бунтувати — це ми вміємо. Ще краще вміємо підлабузнюватись, блюдолизити побіля влади, але ніколи — не любити її чи бути їй за щось вдячними.

Це в нас століттями вироблялося, бо влада була чужинською, загарбницькою.

Проти неї можна було бунтувати — гуртом чи поодинці. І в одному, і в іншому випадку бунтар був приречений. А можна було підлабузництвом та вислужуванням видурити в неї зайвий шматочок хліба, іноді — навіть з маслом. Ще можна було бути «патріотом на печі» та в шпаринку облупленого «українського димаря» лаяти владу на всі заставки. Але тихенько, щоб ніхто, бува, не почув. Голосно — і то якомога голосніше — всі: і «патріоти з печі», і блюдолизи, і так звані «народні маси», недонищені на будівництві чужих столиць, недобиті в чужих війнах і недоморені голодом, — усі мали хвалити владу й дякувати їй як не за «спасєніє вєри», то за «освобождєніє от чужезємцев», а то й просто за те, що «жіть стало лучшє, жіть стало вєсєлєє!»

Так ото ми й жили собі, здебільшого в ладу з чужою владою, задовольняючись тим, що час від часу в неї можна було щось виклянчити, а частіше — просто вкрасти.

Коли ж з'являлася своя, рідна влада, ми її своїми ж руками і нищили.

Бо всі «патріоти» миттю зіскакували з печі й свій критичний запал, відточений при шпаринці димаря, виносили на вулиці та майдани; недобиті чужою владою бунтарі вимагали миттєвого втілення своїх мрій про правду і справедливість; а блюдолизи, хутко переведені старою владою на таємний посилений пайок, бунтували «народні маси», розповідаючи, як тим «масам» при новій владі стало зле жити. Так було при Центральній Раді, так, на жаль, є й сьогодні: всі незадоволені, всім — погано! Хоч у фуфайці, гумових чоботях чи бурках «прощай молодість», у які була взута половина совєтської інтелігенції, нині жодна бабуся-пенсіонерка не ходить, а «народні маси» їздять на таких автах, яких ми за совєтів і на картинках не бачили. І підвозить мене на роботу отакий представник «народних мас» на власному «Рено» (не задарма, а за чималеньку суму, з якої він жодної копійки податку не сплачує) й на чім світ стоїть лає владу та державу, в якій йому «погано живеться». Бо впевнений: своя влада не розстріляє, не зашле на Соловки, не позбавить шматка хліба, не влаштує голодомору...

Згадується випадок: на прес-конференції очільника держави якесь, даруйте, юне хамидлисько, запитало:

—    Сколько вам надо заплатить, чтобьі вьі отказались от своего поста и уехали куда-нибудь из страньї насовсем, что бьі вас здесь никогда больше не бьіло? Ну, примерно, хоть и в ту же Америку...

Мені здавалось, що від такого безпардонного хамства має світ завалитися... А мудрий очільник за якусь секунду зумів загасити в собі образу й ледь-ледь схвильовано відповів:

—    Я щасливий... щасливий, що ви поставили мені це за питання. Що ви змогли його поставити — і завтра будете спокійно ходити вулицями нашого міста, і вас ніхто не схопить і не посадить на нари. Для мене це — щастя, що ми з вами живемо в такій державі.

Це — своя влада. Може, ще не досить досконала і вправна, може не у всіх діях абсолютно виважена, але така, для якої ми

— не безсловесне бидло, а співгромадяни, співвітчизники, яка вміє поважати й цінувати наші права і яку ще не вміємо цінувати й поважати ми.

Ми навчимося! У нас-бо, як і у нашої влади, ще так мало державницького досвіду! Бо для того, щоб бути справжнім громадянином — любити СВОЮ РІДНУ ДЕРЖАВУ, шанувати свою владу, гордитися своєю мовою, культурою, традицією, — також потрібен досвід державницького життя, як і владі потрібен державницький досвід керівництва.

І найголовніше у цьому досвіді — це напевне усвідомити, відчути, що вона — своя. І Держава, і влада, і мова, і культура, і традиція. І Церква — також.

Але скільки організацій (легальних і таємних) і всередині нашої Вітчизни, і поза її межами працюють саме на те, щоб ми ніколи так і не навчились цінувати й поважати своє, рідне -владу, Державу, мову, Церкву, традицію, мораль!

Скільки коштів (у тім числі й із-за «братерського» кордону), скільки організаційних ресурсів спрямовується саме на те, щоб зберегти й закріпити наше кількасотлітнє відчуження від усього свого, рідного й утвердити чуже!..

І чи не першу скрипку грає в цій справі Московська церква і її філія в Україні, що задля облуди названа Українською Православною Церквою.

Ота «найканонічніша» й «найістинніша» прислужниця Орди, князів та царів-недолюдків, комуністі в-безбожників чи нинішніх «демократів» з імперсько-ординською ментальністю.

Уже що, здавалось би, може мати християнська Церква проти вогню від Гроба Господнього?! Це ж святиня, благодать якої жоден християнин не може брати під сумнів!

Так отже, — ні! Замість втішатися тим, що Святий вогонь, а з ним і благодать Духа Святого старанням влади був доставлений у всі міста і села ще так недавно безбожницької країни, ця «найканонічніша» Церква заявляє раптом, що то «бісівський», безблагодатний вогонь, бо привезений він особами, які приймають причастя не в їхній церкві, й таким чином підпадають під анафему.

Про «правду» московських анафем ми вже говорили і ще говоритимемо. А зараз подумаймо над іншим.

Ось я — грішна, лиха, недостойна — прийшла до церкви і замовила молебень за хвору людину, подала на часточку за її здоров'я, заплативши за це все,