Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

Уже відразу після весілля князь Московський посилає доньці два листи: один офіційний, а інший — таємний, у якому забороняє Олені мати при собі слуг чи чиновників латинської віри, а наказує вимагати, щоб біля неї залишались московські, послані Іваном. Що слуги ці були шпигунами, зрозуміло й курці. Олена змушена була на такі таємні послання відповідати також таємно, для чого мала спеціально виділену батьком людину — якогось московського дяка-писця.

Тобто батько, замість подбати про сімейне щастя рідної дитини, перетворив її життя на постійну роздвоєність і постійний страх.

Із самим же Олександром Іван III ніколи не був щирим і не раз укладав союзи проти Литви з Менглі-Гіреєм Кримським та Стефаном Челмаре Молдовським.

«...Погоджуюсь, — писав він до Менглі-Прея, — щоб ти жив у мирі з Литвою; коли ж зять мій буде знову тобі або мені ворогом, то ми обоє станемо проти нього спільними силами». Отакий-от люблячий татусь був: навіть погоджувався на те, щоб Крим зятя не чіпав!..

Маючи постійно своїх людей при Олександровому дворі, Іван через них настійно «именем отечества и единоверия» закликав московитів-політемігрантів повертатись на батьківщину, обіцяючи забуття давніх гріхів і кривд. (Ну чим вам не Ленін чи «Іудушка Тгоцкий»?) «Агітація» мала вплив. Більшість утікачів від московської сваволі повернулися під руку Москви. Серед них був і Василь Шем'ячич, онук Дмитра Ше-м'яки. Але повернулися втікачі не голими й босими, якими прибігли в Литву (тобто на Україну й Білорусь), а зі всіма ма-єтностями, даними колись «на хліба» Казимиром їм чи їхнім батькам.

Саме так до складу Московської держави на деякий час потрапили древній Чернігів, Путивль, Рильськ, Стародуб, Мценськ, Одоїв, Гомель, Белев і багато інших споконвічно руських та полоцьких міст.

Усі ці кількаразові перебіжчики, щедро обдаровані Казимиром українськими й білоруськими землями, вірою і правдою служили московським князям. Василя Шем'ячича, зокрема, бачимо активним учасником кількох походів на ту ж Литву, яка колись пригріла й збагатила його батька. Він же відзначається й під час походу на Смоленськ у 1502 p., коли московити, не змігши взяти його, випалили передмістя Вітебська, всі села аж до Полоцька і Мстиславля, тисячі людей захопили в полон. У грудні цього ж року спритний Шем'ячич знову бере участь у поході на Литву, в якому московські піддані не взяли жодного міста, але, як з гордістю повідомляє російський історик, «распространили ужас жестокими опусто-шениями».

Але йшов уже 1517р. Уже покінчено з незалежними від Москви Твер'ю, Новгородом, Псковом, звідки вивезено вічові дзвони й почеплено на дзвіницях московських церков; уже кілька років сидить у темниці Іоанн Рязанський, а мати його Агрипина ридає, ув'язнена в монастирі. Василю III, що в 1505р., після смерті Іоанна, став великим князем Московським, не терпиться покінчити з тими удільними володіннями

— все йому має належати! Тим більше, що й митрополит -молодий, пещений, червонощокий, на все згодний — є під рукою. Як він не побоявся власноручно здійснювати насильницький постриг великої княгині Соломонії, що билася й виривалася з криком із його цупких рук [36.359], то що йому вартує поклястися перед образом Пречистої, щоб заманити у великокняжий капкан якогось там удільного князя!..

Згнив князь Василій Шем'ячич у темниці московській, пропав ні за цапову душу. А може, то Бог так карає людей за невдячність?..

Василь III успішно продовжив традицію боротьби з непокірними митрополитами та єпископами, закладену (за іронією долі...) саме святими князями. Святий Андрій Бого-любський, як ми знаємо, «погна із Суждаля» аж чотирьох єпископів. Святий Дмитрій Донський вигнав із Москви святого ж митрополита Кипріяна, а святий Кипріян анафемував святого Дмитрія.

Вигнаний Дмитрієм у 1385 р. митрополит Кипріян був-таки знову повернутий у Москву в 1390 р. за сина Дмитрія

Василя І і, до речі, благословляв його похід на Новгород і Торжок, після якого 70 вельмож торжецьких були в присутності князя на Московській площі повільно страчені шляхом послідовного відрубування пальців, рук, ніг, а потім голів. Ну, чим же Вам, шановний читачу, не Орда?! Та й у самій Орді про таке масове «раз'ятіє по составам» не чутно було. Та й ніде не писано, щоб котрийсь із ханів Ординських особисто на стратах присутній був і муками страчуваних тішився!..

І це — країна, що називає себе «издревле хранящей православне»?!

Але із Василія І й питати нічого — він, на відміну від свого тата, для якого «жечь, грабить и убивать» було «народньїм обьічаем», до лику святих, слава Богу, не причислений, а ми зараз про «святих» говоримо.

Так ото Василій III трохи підкоригував своїх попередників

— борців із владиками. Ті владик, що не догодили їм, просто виганяли. А Василій III (святий і блаженний...) ще й ув'язнював.

Так ним був вигнаний і ув'язнений у далекому Спасо-Ка-м'янському монастирі митрополит Варлаам (1511 — 1522 pp.), вина якого полягала лише в тому, що він чесно виконав свій християнський обов'язок заступатися за безвинного. Цим не винним ні в чому перед князем якраз і був відомий нам князь Новгород-Сіверський Василь Шем'ячич. Саме із-за того, що чесний і твердий у вірі митрополит не захотів бути спільником князя в справі арешту Шем'яки та відмовився прикласти руку свою до обманної «охоронної грамоти», святитель і позбувся кафедри у 1522р. й «умер втомлении» [36.358]. Через кілька років на його місце був поставлений цинік Даниїл. За цей же гріх постраждав і святитель Порфирій — ігумен Троїцько-Сергієвої лаври.

За захист прав великої княгині Соломонії Сабурової та відстоювання церковних канонів щодо великокняжого шлюбу був ув'язнений і помер у темниці й князь-чернець Вассіан — правнук князя Василя Темного та пра-пра-правнук великого Ольгерда; а також уже згадуваний Максим Грек — один із найсвітліших умів, що будь-коли з'являлися в Російській Церкві. Так що цей мудрець із Афону, присланий Царго-родським Патріархом для допомоги московським невігласам у виправленні перекладів церковних книг, постраждав ще й за те, що був надто розумним, бо великого розуму Російська Церква не прощала й у значно пізніші часи — згадати б принагідно, як уже в XVII ст. за патріарха Філарета (батька першого царя династії Романових) водили Москвою в кайданах «для поруганія» архімандрита Троїцько-Сергієвої Лаври Діонісія за те, що він «Духа Святого не исповедует, яко огонь єсть».

Так-так! Ще в XVII ст. «мудреці» від «найканонічнішого» московського православ'я вважали, що Дух Святий — «огнь єсть», бо так було написано в церковних книгах, перекладених і переписаних тими, що «помраченьї беху облаком премудросте зллинского язьїка...».

А судив Діонісія не якийсь один- невіглас, а Церковний собор 1618р.! Зрештою, й митрополита Филипа, і Максима Грека також соборно судили, бо так