Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина
Якщо це так, то в церкві, приймаючи замовлення на молебень чи продаючи просфірку, мають обов'язково запитувати замовника, грішний він чи ні, й попереджати, що жодної користі від його дій не буде, бо всі найсвятіші речі, побувавши в руках грішника, чи в його присутності втрачають благодать.
Але мені дуже часто доводиться й молебні, й сорокоусти замовляти в церквах Московського патріархату (коли треба, наприклад, відслужити в семи церквах яку-небудь требу), і мене жодного разу не питали, грішна я чи ні, й «канонічна» чи не дуже.
То що ж виходить? Що «найканонічніша», «найістинніша» й «найчистіша» церква щоденно і масово чинить гріх ошуканства? А простіше кажучи, займається примітивним видурюванням грошей у віруючих? Бо ж коли вони там твердо знають, що освячена просфірка, ладанка, іконка, потрапивши в грішні руки, одразу втрачає благодать, то вони б мали чесно попереджати про це. Навіщо ж з людини брати гроші за святощі, які за мить завідомо втратять ту святість? Більше того! Жодна людина не має права брати до рук жодних святощів, бо буквально в кожному випадку, за логікою священнослужителів Московського патріархату, ті святощі втрачають святість. Адже відомо кожному, ЩО «НІ)СТЬ челов!)к, іже жив будет і не согр!)шит...».
Але в такому випадку довелося б повірити, що не гріх Святим Духом очищається (бо благодать — це і є присутність Святого Духа), а (хай мене Бог простить, бо говорю це лише для усвідомлення парадоксальності московської логіки), навпаки, Святий Дух втікає від грішника. Може, хтось із християн погодиться із таким твердженням? Очевидно, ні!
Але ж точнісінько те саме і з Єрусалимським вогнем, який Святий Дух запалює й у якому залишає часточку Свого Божественного Єства, яке ми звемо благодаттю. Для чого Господь милосердний чинить це дивовижне містичне дійство? Очевидно ж, зі Своєї безмірної любові до нас і з безмірного Свого милосердя — щоб праведні утвердилися й преукраси-лися в праведності, а грішні — очистилися, бо перед силою Святого Духа відступає скверна гріха, втрачає силу нечистий, а душа знаходить шлях спасіння! Недарма ж ми молимось, звертаючись до Святого Духа: «І очисти нас від усякої скверни, і спаси, Милосердний, душі наші».
Але ж у ієрархів Московської церкви все виходить навпаки! За їхньою логікою, Святий Дух, щойно відчувши наближення представника української влади, має «подумати»: «Е, ні! Цей — не в тій церкві причащався! Треба мені мерщій утікати звідси, щоб мене його скверна не забруднила!..»
Бо ж саме ця «логіка» лежить в основі тверджень, що Святий вогонь втратив благодать і перетворився в «бісівський» від доторку чиїхось, хай навіть грішних, рук. Та ж твердити таке — це те саме, що визнати на чисто містичному рівні, що не Святий Дух проганяє нечистого, а, навпаки, нечистий — Святого Духа! Тобто, визнати, що нечистий є сильнішим від Бога!
І після такого «вчення» вони ще осмілюються про «чистоту православія» говорити й називати себе блюстителями цієї чистоти?
Прости їх, Боже! Не відають-бо, що говорять і пишуть. То їм політика розум потьмарила, й не помітили вони, як їхня хула на ненависну для них українську владу перетворилася в найбільший гріх — хулу на Святого Духа...
І мене, Господн Милосердний, прости, що своїм простим і недолугим словом пишу про такі святі і високі речі. Але Ти ж усе, Боже, відаєш, і знаєш, що пишу не для вчених мудреців, а для простих одурених людей, які ніколи не задумувались над суттю того, що їм вбивала і вбиває в голови сполітизована Церква імперської держави.
Мають же вони, Господи, хоч колись почути правду й задуматися над нею?!
Маємо ж і ми коли-небудь навчитися обстоювати себе і свою історичну й культурну спадщину, хоча б на рівні розвінчування міфів, якими нас обплутано, як тенетами, що не дають народу вирватися з ідеологічного полону.
Для цього потрібні знання, яких нині ще так не вистачає і нам, і нашим опонентам.
Поговоріть з будь-яким парафіяльним священиком Російської церкви, що функціонує в Україні під «кодовою назвою» Української Православної, — і він з ентузіазмом, вартим ліпшого застосування, розповість вам, що «єдінствєнной істінно канонічєской церковью в Украіне» є саме ця, підпорядкована Москві Церква, а Київський патріархат — це не-канонічна, розкольницька, неблагословенна і т. ін. організація. Але жоден із них не складе собі труду взяти до рук, не кажу вже Діяння Вселенських Соборів (де вже їх бачив той парафіяльний священик!), а хоч би Кормчу книгу (Номоканон), та подивитися, які ж бо канони той Київський патріархат порушив, і чи такою вже й канонічною є в Україні Церква Московського патріархату. Більше того: мені доводилося спілкуватися навіть з такими священиками тієї — буцім української Церкви, які взагалі не знають, що то таке Номоканон і про що в ньому пишеться. Але й вони «добре знають», хто є «розкольником», «порушником канонів», а хто — «захисником» істинного канонічного православ'я.
Та скажіть мені на ласку Божу: хіба можна порушити канон, роз'єднавши те, що не було поєднане канонічно? Очевидно, ні. А Українська Церква ніколи не мала канонічної єдності з Російською.
Тоді, коли Київські ченці християнізували Мерські землі, відкриваючи в них єпархії, підпорядковані Київській митрополії, такого поняття, як Російська Церква не існувало в природі й не могла існувати, бо Церква була єдина, Київська.
Російська Церква виникла в XV ст. (1448 р.) внаслідок самочинного, не благословенного патріархом Царгородським висвячення в сан митрополита єпископа рязанського Іони.
Так, принаймні, вважав Московський Патріархат, святкуючи 500-ліття Російської Церкви у 1948 р. Якщо ж врахувати, що після 1448 р. Російська Церква ще 141 рік була офіційно невизнаною, то відлік її існування слід би починати від 1589р. — року її офіційного визнання. Але те великого значення не має, бо в Москви — своя арифметика: буквально через 40 років після святкування свого 500-ліття Московська Церква вже в 1988 р. святкувала своє... тисячоліття! 500 + 40 = 1000 — і не інакше за московською арифметикою...
Чи ж дивно, що, керуючись цією шахрайською арифметикою, ієрархи Російської Церкви і її філіалу в Україні, не почервонівши, вже й 1020-ліття відсвяткували!.. До того ж — на чужій, ними ж окраденій і зневаженій землі, яку й досі вважають своєю «канонічною територією».
Але стишмо емоції... Нам зараз потрібні факти і їхнє канонічне підґрунтя.
Отже, в XV ст.
