Земля у рівновазі - Альберт Гор

Наша тенденція нехтувати впливом будь-яких хімічних змін в атмо­сфері призвела також до другої стратегічної загрози. В нормальних умовах атмосфера самоочищається від газів та часток, що втру­чаються в її здорове функціонування. Через процес, що називають окислення, такі субстанції, як метан і окисел вуглецю вступають у хімічну реакцію з природним «миючим засобом», відомим як гідроксил. Але ми викидаємо настільки більше окислу вуглецю у вищі шари атмосфери — головно через спалювання органічного палива та лісів, — що він почав значно перевищувати малу кількість наявного гідроксилу. І оскільки атмосфера використовує свої запаси гідроксилу перш за все для самоочищення від окислу вуглецю, і тільки опісля — для самоочищення від метану, гідроксил зараз використовується ще до того, як черга доходить до метану. Почасти у результаті цього концентрація метану в атмосфері стрімко зросла, і зараз як парниковий газ він посідає третє місце (після С02 та водяної пари).

Багато вчених зараз вважають, що втрата атмосферою своєї здатності до самоочищення становить стратегічну загрозу і може врешті бути настільки ж серйозною, як виснаження озону, оскільки чинить негативний вплив на те, що, в певному сенсі, є автоімунною системою самої атмосфери. Проте третя стратегічна загроза — гло­бальне потепління — є найнебезпечнішою з усіх.

На теперішній час основний механізм, названий парниковим ефек­том, що спричинює глобальне потепління, звичайно, добре зрозу­мілий. Задовго до втручання цивілізації тонкий покрив газів, що оточують Землю, ефективно захоплював певну частку сонячного тепла і утримував його біля поверхні, зігріваючи повітря саме настільки, щоб не дати температурам щоночі різко знижуватися до критичних значень — саме це трапляється на Місяці чи таких пла­нетах, як Марс, що мають дуже тонкі атмосфери. На Землю Сонце випромінює енергію у формі світлових хвиль, що легко пронизують атмосферу до поверхні, де поглинаються сушею, водою та живими формами. (Як зазначалося раніше, верхня частина атмосфери від­биває значну частину ультрафіолетової частки світлового спектра, і, як було зауважено далі, хмари у нижніх шарах атмосфери також відбивають і розсіюють певну кількість падаючого сонячного світла до того, як воно досягне поверхні, хоча атмосфера при цьому все-таки дещо нагрівається.) Чимало тепла, поглинутого удень, випро­мінюється назад у космос у формі довших інфрачервоних хвиль, які є менш енергетично потужними, а тому не пронизують атмосферу так легко, як сонячне світло. В результаті деякі з них не проходять крізь повітряний покрив, і це тепло утримується в атмосфері.

Проблема полягає в тому, що цивілізація додає до атмосфери ще більше парникових газів і суттєво потовщує «тонкий покрив». В результаті він затримує більше тепла, яке в іншому разі могло б вирватися за його межі.

Насправді дискусії стосовно цих основних механізмів вже більше не ведуться. Суперечка — в тій мірі, що ще точиться серед поважних учених, — натомість ведеться навколо трьох недоведених тверджень, висунутих тими, хто намагається обґрунтувати вибір на користь бездіяльності.

По-перше, скептики стверджують, що певні характеристики гло­бальної кліматичної системи можуть слугувати своєрідним термо­статом для регулювання температур і утримувати їх у вузькому діапазоні, звичному для нас, всупереч нашій очевидній готовності дозволити товщати покриву парникових газів. По-друге, вони стверджують, що навіть у разі зростання температури імовірно не підвищаться більше як на кілька градусів, і це не матиме великого значення. Справді, це навіть може бути корисно — особливо для тих частин світу, де зараз надто холодно, щоб бути до нашої вподоби. По-третє, вони доводять, що навіть у разі, якщо зміни, які ми спри­чиняємо, можуть виявитися справді серйозними, нам слід зачекати, поки вони стануться, і тоді адаптуватися до них, замість того, аби діяти зараз для запобігання найгіршим наслідкам, припиняючи або модифікуючи види діяльності, що призводять до цих змін.

Жоден з цих аргументів не виправдовує самозаспокоєння їх прибічників. Щодо першого, я вважаю, що це марне сподівання на чарівний термостат випливає з неготовності усвідомити нові сто­сунки між людством та Землею, за яких ми тепер справді здатні впливати на усе глобальне довкілля. І поки що пошуки досить потужного термостата виявилися безплідними. Скажімо, припущен­ня, що система хмар могла б якимось чином звести нанівець вплив усіх надлишкових парникових газів, не знайшло підтвердження в результаті аналізу. Справді, водяна пара у хмарах, не тільки робить внесок у парниковий ефект, поглинаючи променеву енергію, а й відіграє роль охолоджувача, розсіюючи сонячне світло, яке част­ково повертається у космос; в результаті, будь-яка зміна у кількості та розподілі хмар мала б значний вплив. Але усі докази, наявні на теперішній час, чітко спрямовують до висновку, що, на жаль, водяна пара, схоже, посилює тенденцію до нагрівання, оскільки вловлює додаткове інфрачервоне випромінювання, що інакше могло б вирватися за межі атмосфери. І хоча існує більша невизначеність в цьому відношенні щодо самих хмар, але більшість водяної пари зосереджена поза хмарами, та й хмари також можуть радше збіль­шувати нагрівання, аніж зменшувати його. Справді, Річард Ліндзен, провідний прибічник ідеї, що водяна пара слугує охолоджуючим термостатом, публічно відмовився у 1991 році від своєї гіпотези про те, як би це могло відбуватися.

Інші кандидатури на роль чарівного термостата, схоже, були доведені до відома громадськості з політичних міркувань. Скажімо, троє вчених з Інституту Маршалла припустили, що Сонце у най­ближчому майбутньому несподівано охолоне саме настільки, що глобальне потепління буде саме тим, що треба. На жаль, ані вимі­рювання сонячної радіації, ані загальноприйняте розуміння соняч­ної фізики не викликають жодної довіри до їх міркувань.

Триває усе більш винахідливий пошук виправдовувань безді­яльності, але накопичені дотепер докази свідчать, що єдиним термо­статом, здатним протидіяти цим безглуздим екологічним змінам, є те, що у нас в думках та серцях, — і це нам підвладне.

Що ж до твердження про те, що глобальне потепління ще може виявитися гарною річчю, то факти перш за все свідчать, що навіть незначні зміни у глобальних середніх температурах можуть спри­чинити величезні зміни кліматичних моделей. І будь-яке порушення кліматичних моделей може кардинально вплинути на розподіл опадів, інтенсивність бур та посух, напрямки домінуючих вітрів та океанських течій, а також на появу нестійких погодних режимів з обома екстремами — спекою і холодом.

Ті з нас, хто живе в помірних широтах, звикли до щорічних тем­пературних змін, що приносять нам спекотне літо і холодну зиму. Тому нам важко реагувати на зміну глобальних температур, яка, навіть у найрадикальніших передбаченнях, є меншою, ніж сезонна зміна, до якої ми пристосовуємося щороку. Однак зміна глобальної середньої температури — це зовсім інше. Вперше я став по-іншому думати про глобальне потепління, коли