Земля у рівновазі - Альберт Гор

від Роджера Ревелла дові­дався, що величезна трансформація кліматичної системи Землі, яку ми називаємо льодовиковими періодами, відбулася, коли середні глобальні температури знизилася усього лише на кілька градусів. Те, що зараз є Нью-Йорком, було вкрите кілометровим шаром льо­ду, хоча світові температури були лише на 6 градусів С нижчі, ніж сьогодні. Якщо на холодному боці така незначна зміна спричинила льодовиковий період, то якої зміни аналогічного масштабу можна очікувати на теплому боці? Більше того, якщо тоді зміни відбували­ся упродовж тисячоліть, то пророковані зараз можуть статися упродовж тривалості людського життя. І, як зазначено у останній главі, різниця у глобальній середній температурі навіть в один градус, якщо це відбудеться стрімко, може бути неймовірно руйнів­ною для цивілізації. Повторюся ще раз, тягар доказу повинен лежати на тих, хто стверджує, що найвірогіднішим наслідком буде щось добре для нас.

Нарешті, аргумент про доцільність пристосування до цих змін радше, ніж їх запобігання, нехтує тією гіркою правдою, що, якщо ми будемо продовжувати випробовувати долю, ці зміни у кліма­тичній моделі можуть статися так стрімко, що ефективна адаптація взагалі може стати неможливою. Крім того, що більше ми вичікує­мо, то неприємнішими стають варіанти нашого вибору. Ми звикли пристосовуватися, та ще ніколи в історії людства ми не пристосо­вувалися до чогось, що хоча б віддалено нагадувало те, що може нас очікувати, якщо ми й далі руйнуватимемо глобальне довкілля.

Фактично ми проводимо масштабний і безпрецедентний — дехто каже неетичний — експеримент. Осмислюючи вибір між пристосу­ванням до змін, які ми спричиняємо, і запобіганням цим змінам, муси­мо брати до уваги, що наш вибір накладе обмеження не лише на нас, а й на наших внуків і їхніх внуків також. І, безперечно, чимало змін — як-от пророковане вимирання близько половини живих створінь на Землі — будуть незворотними.

Хімічна і теплова динаміки глобального потепління надзвичайно складні, проте вчені особливу увагу приділяють ролі однієї моле­кули — двоокису вуглецю, або вуглекислому газу. Від початку індустріальної революції ми продукували все більші й більші обсяги С02, і зараз ми викидаємо в глобальну атмосферу величезну його кількість. Як і сполуки хлорфторвуглеців, С02 був ретельно вив­чений, і характер його впливу є добре зрозумілим. Проте, на відміну від хлорфторвуглеців, він вже був складовою атмосфери. Але процентна частка С02 у складі атмосфери становить лише 0,03 відсотка, або 355 молекул на мільйон молекул, з яких складається повітря. Навіть у такому обсязі він відігравав критичну роль як парниковий газ, що ініціює достатнє потепління для збільшення кількості водяної пари, що випаровується в атмосферу з океанів. Ця додаткова водяна пара, у свою чергу, вловлює близько 90% інфрачервоних променів, що випромінюються з поверхні Землі назад у космос, зберігаючи їх досить довго для того, щоб утримувати температуру Землі у приблизній рівновазі.

Кореляція в часі між рівнями С02 та рівнями температури чітко встановлена. Парниковий ефект — це, зрештою, природне явище, відоме вже понад століття. Венера, в атмосфері якої С02 значно більше, вловлює значно більше сонячного тепла біля своєї поверхні і є, імовірно, значно теплішою за Землю.

Кількість С02 в атмосфері Землі суттєво коливалася в часі цик­лами тривалістю в десятки тисяч років. Наприклад, льодовикові періоди відповідають часовим періодам відносного зниження концентрації С02 порівняно з рівнем цього газу в атмосфері упродовж останніх 15 тис. років. Кілька років тому вчені з Радянського Союзу та Франції провели всебічний аналіз крихітних бульбашок атмо­сфери, що збереглися в льоді, видобутому з глибокого отвору, який вони пробурили в Антарктиці на дві милі углиб крізь лід, що нашаровувався протягом останніх 160 тис. років. Після прочитання льоду в той самий спосіб, в який лісники читають кільця дерев, вони виявили вражаючий взаємозв'язок між верхніми і нижніми показ­никами С02 і температури упродовж усього цього часу. Рівні С02 коливаються між 200 молекулами на мільйон (мол./млн), під час двох останніх льодовикових періодів, і 300 мол./млн, під час періоду великого потепління між двома льодовиковими періодами. Гло­бальна середня температура наростала і спадала згідно з лінією, що виглядає цілком узгодженою з лінією вимірів С02.

Однак, на диво, діапазон цього природного коливання зовсім малий порівняно зі змінами, спричиненими людством. Ми призво­димо до нарощування С02 від його теплого рівня у 300 мол./млн до понад 600 мол./млн — при тому, що ця зміна відбувається головно з часів Другої світової війни. Менше ніж через п'ятдесят років ми подвоїмо кількість С02 в атмосфері порівняно з його рівнем на початку цього століття. Адже ми не лише викидаємо величезну кількість С02 в атмосферу, а й втручаємося в природний шлях виве­дення С02 з атмосфери.

Легені людини вдихають кисень і видихають вуглекислий газ, і двигуни цивілізації, по суті, автоматизували процес дихання. Деревина є паливом для наших вогнищ, вугілля, нафта і природний газ, що живлять наші печі, бензин, що приводить у рух наші авто, — усі вони перетворюють кисень на С02, причому в неймовірній кількості. Це так, наче С02 став видихом усієї нашої індустріальної цивілізації. Дерева та інші рослини вилучають С02 з атмосфери, замінюючи його киснем, між іншим перетворюючи вуглець на дере­вину. Стрімким винищенням лісів на Землі ми руйнуємо їх здатність вилучати надлишок С02.

Одна теорія оптимістично припускає, що світові океани можуть слугувати термостатом, поглинаючи більше С02 при зростанні його кількості в атмосфері. Але доказів на підтримку такої теорії немає. Дійсно, повільність, з якою океани переважно відгукуються на зміни в атмосфері, формує відставання у кліматичній системі, але факти, на жаль, вказують на те, що зі зростанням температур океани на­справді можуть поглинати навіть менше СО2 Подібно до цього, деякі скептики вважають, що чарівним термостатом можуть слугувати рослини та дерева, поглинаючи надлишок СО2 Але рослини не можуть рости швидше без збільшення кількості поживних речовин та сонячного світла, незалежно від того, скільки С02 є у повітрі. До того ж факти підказують, що оскільки підвищення температур пришвидшує розпад органічної речовини і прискорює дихання рослин, воно фактично призводить до додаткового зростання атмо­сферного С02, що в іншому разі могло б поглинутися у процесі росту рослин.

Вже було сказано, що Земля має дві легені — ліси і океан. Обидві зараз серйозно ослаблені, відповідно — і здатність Землі «дихати». Щорічні коливання рівнів С02 схожі на те, як би Земля робила один вдих і один видих на рік. Оскільки три чверті суші розташовані на північ від екватора, то і три чверті рослинності Землі належать Північній півкулі. Коли Північна півкуля навесні і влітку нахилена до Сонця, кількість С02 в атмосфері суттєво знижується. Коли ж ця півкуля восени і взимку відхилена у протилежний